Театр в людині - це Лідія Данильчук, такі актори не повторюються, таких акторів завжди визнають, але також не люблять, власне за геніальність. Колись їй виповнилось двадцять і на цьому зупинилось. Енергійна, весела, емоційна...
"Купила собі такі модні зараз черевики, гади, гадаю, що вони знадобляться для нашої майбутньої вистави. Ось я буду в гадах, ще військовий одяг, має бути щось таке..." – зізнається пані Лідія.
І жодного пафосу, це велика людина, великого театру, який поміщається "у кошику". Про, власне, "Театр у кошику" і його приму Лідію Данильчук трохи нижче.
Що планується на цей рік, ювілейний рік для Театру у кошику, все ж таки десять років?
Про святкування поки що не йдеться, йдеться про роботи, які потрібно зробити цього року. Ми працюємо в театральній майстерні при Державному центрі театрального мистецтва імені Леся Курбаса у Києві, раз на місяць ставимо вистави, а потім повертаємось до Львова і працюємо, проводимо репетиції. В плані на цей рік три вистави, це вистава "Провина" сучасного сербського драматурга Небойши Рамчича, п'єса для двох дійових осіб.
Виникла ідея зробити два варіанти цієї вистави – як моно-виставу і виставу, власне на двох дійових осіб. Є пропозиція зіграти на фестивалі моно-вистав у Єревані. Цей фестиваль тематичний, всі театри мають поставити Шекспіра. Наш режисер Ірина Волицька запропонувала поставити "Річарда III". Гамлета жінки вже грали, "Леді Макбет" це дуже прогнозовано, а "Річард III" дуже незвично, але справа навіть не в тому, просто у цьому творі є щось таке, якась таїна, щось таке..., що дуже бринить на часі.
Звичайно, що у нас є багато ідей, але на більшу групу, та все розбивається об постійну зайнятість акторів, відсутність приміщення, можливостей. Ми працювали над Стефаником, виставою "Morituri", зроблена була робота на 80%, але все одно зависла у повітрі.
Львів ще багато чого не бачив, у нас відбулась прем'єра, сучасна французька п'єса "Пригоди ведмедиків панда", яку написав Матей Вішняк, є навіть фестиваль М. Вішняка. Автор обіцявся приїхати до Києва. Багато хто не бачив наших давніх вистав.
Хочеться грати, але у Львові особлива проблема з приміщенням. Ми вирішили зробити гастролі "Театру у кошику" в Львівському університеті, показати всі наші вистави, це буде приблизно весною , звісно, що вистави будуть безкоштовними. Плануємо показати „Украдене щастя", "Одержиму", "Сон", "На полі крові", "Білі мотилі, плетені ланцюги" за Стефаником, "Я іду, Христе", "Ведмедики панда" і можливо сербську п'єсу, якщо встигнемо.
Як Вам працюється у Києві, як сприймає вас публіка?
Граємо раз в місяць. По-перше ми любимо вимогливого львівського глядача, але київський глядач спраглий чогось нового, бо мало є чогось істинно українського у Києві. Зал в якому ми працюємо невеликий, проте затишний, приходить дуже хороша публіка, все ж таки наші вистави не для масового сприйняття. Після кожної вистави відбувається є обговорення, як творчий процес. Маємо свій фанклуб, головою якого є Оксана Забужко – наша велика шанувальниця, завжди приходить на вистави. Одного разу на "Сон" наш прийшов подивитись Віктор Ющенко з дружиною, дуже був задоволений.
Чи залежить акторові від глядача?
Залежить. Актори лукавлять, коли говорять, що не залежить. Коли публіка неоднорідна, то вистава втрачає свої нюанси. А коли глядач розуміє, сприймає гру, то відбувається взаємозбагачення, вистава піднімається і летить, стає дуже витонченою.
"Театр у кошику" представляє місто Львів: за кордоном, у Києві, у Ялті, в Одесі, у Дніпропетровську і інших містах, але чому саме у Львові ви виступаєте найменше, як так сталось?
По-перше, це проблеми з приміщенням, хоча театр це не приміщення, але ми не маємо місцини, крім моєї хати, де проходять репетиції. Кожен театр не хоче мати когось поруч. Нас така маленька кількість і всі театри не хочуть, щоб ще хтось був крім них. Не має здорової конкуренції, ми ж всі різні. Немає усвідомлення того, що ми представляємо українську культуру, яка повинна бути різноманітною. Зараз як такого життя театрального немає, всі в гонитві за статусом, за званнями, щось втрачається...
А чи є підтримка у міської ради, адже ви багато чого зробили для Львова?
Ми ходили до влади, але так і не знайшли підтримки. Нам надавав приміщення театр "І люди, і ляльки.." деякий час. І хоч ми бідний театр, проте багатий за художньою правдою.
У чому полягає "українськість", у одязі...?
Ось у виставі "Украдене щастя" немає нічого українського, ні вишивок, але вона повністю українська і сучасна, неначе щойно написана. Потрібно духом бути вірними, ментально. "Украдене щастя" поставлене на нашому автентичному співі, аркані, ритмах, але естетика сучасна. Це все те, що звучить і буде звучати.
Завдяки нашому режисеру Ірині Волицькій, це не побутовий театр, це театр звуку, співу, ритму, тут все поєднано правильно. Для нас рівнозначні і пластика і спів і звук, на сцені всі речі рівновеликі. Інколи можуть бути одягнені актори у сучасний одяг, а грати по-старому. Головне передати дух.
Щодо "Украденого щастя", то ми їздили у село Лолин, де була записана легенда про шандаря, Ольга Рожкевич записала і передала Іванові Франку. Льон куплений в тому селі, пісні записані також там – "Колискова", "Пісня про Шандаря". Жінки, коли заспівали, то вічність пішла з їхнім співом.
Чи можна сьогоднішню українську культуру, зокрема театр, назвати модерною?
У цьому є проблема, дуже тяжко все народжується. Немає сучасного українського театру, пробує театр Леся Курбаса щось робити, у Києві є окремі студійні проекти, чула, що у Харкові буяє. Сучасна українська драматургія є, але не береться ніхто за неї. Паралельно існують драматурги, а окремо режисери. І нам пропонували, але, трохи вона за слабенька, треба не боятись піднімати ті проблеми, які існують. Колись у Курбаса був свій Куліш, хочеться, щоб сьогодні щось було схоже. Сучасне життя підмінює пріоритети. У Києві бум реклам, серіалів, актори бігають на озвучки, зйомки реклам, заробляють шалені гроші.
Чи існує загроза для театру втратити свою актуальність згодом?
Жива людина завжди буде цікава, у Росії зараз переповнені театри, у Європі дуже дорого обходиться відвідати театр.
Як часто запрошують "Театр у кошику" на фестивалі?
Є запрошення, живемо від фестивалю до фестивалю. Були у Польщі чи Німе чинні там нас запросили на інші фестивалі. Зараз є запрошення до Волгограду, до Петербургу, а там ще хтось запросить. Центр Леся Курбаса буде презентуватись у Франції, Польщі, Росії, переважно нашими виставами.
У вас багато нагород, а яка найбільша нагорода?
Це щодня мати доступ до глядача. Звісно, що є нагороди, у Росії ми взяли гран-прі за "Сон" Шевченка, хоча боялися, відносно. Дуже добре для нас ставляться поляки, у Німечинні завжди відзначенні. Головне бути бажаними і тримати рівень.
Чому не має, особливо серед молоді, зацікавлення українською класикою?
Так така проблема існує. З "Украденим щастя"...", а особливо з Лесею Українкою. Таке ставлення відбито ще в школі... Класику потрібно робити, ставити.
Чи набираєтесь досвіду у европейських театрів?
Безумовно, але коли приїджаємо, то не є чужими, почуваємось як удома, велика заслуга Ірини Волицької. Вона в курсі всієї сучасної літератури, Ми ставимо собі велику планку.
Чи не має у планах поставити щось з сучасної української літератури?
Хочемо, але ще шукаємо. Власне є багато, дуже багато цікавого з української літератури, що можна було б поставити. "Ростріляне відродження", Хвильовий...
Традиційне питання, чи відчуваєтесь щасливою?
Так традиційне питання. Слава Богу, Слава Богу... Мені пощастило з театром, я граю те, що хочу. Мені пощастило з режисером, яка вже добре знає мої можливості. Ми ставили "Сон", мене просили грати делікатно, а я не хотіла. А мені чого боятись, я не можу грати делікатно. Шевченко не боявся, а я буду боятись? Ні! Директор моновистав у Москві сказав, що бере наш у виставу і це принципово.
Чи є негативна критика ?
Є. У Одесі одна пані розкритикувала Стефаника, безпардоно. Але ця пані не є театральним критиком.
Яка ваша улюблена роль?
Найбільшу зусиль докладено було до вистави "На полі крові" Лесі Українки.
Чи є молоде покоління театру у кошику?
Є, це "Замкова тінь", дуже зацікавились нами, добре працюють, поставили "Одержиму", ідей ще багато, є ідея поставити їм "Дон Кіхота" у перекладі Лукаша. Була ідея поставити "За двома зайцями" у сучасній інтерпретації. Проня крута чувіха, у неї цілий сленг. Дуже був цікавий задум, але немає де все це робити. Можливо ще буде.
фото з сайту www.ktm.ukma.kiev.ua
ІА "Вголос": НОВИНИ