Нещодавно навідався до мене колега. Звуть його, припустимо, Остап. Виглядав він не не найкращим чином. «Ти знаєш, має щось відбутись, − заявив він мені щойно зайшовши. – Ні, це буде вже не 2004 рік, а значно серйозніше. Дітей шкода…». До слова, він мав бізнес – невелике кафе, де працювало троє-четверо осіб. Ненажери чиновники постійно тиснули на горлянку. Як наслідок – кафе припинило працювати, а працівники опинились на біржі. Кому від цього стало краще? Ще одна спроба відкрити нову справу зазнала невдачі через той ж таки бюрократизм. Остап – порядна людина, сім’янин, виховує разом з дружиною чотирьох дітей. В його очах читалась цілковита безвихідь. Повільно тягнулась в’яла розмова. І я раптом зловив себе на думці, що він зовсім не поспішає до свого сімейного вогнища, як це бувало раніше. А куди? Трохи розрадивши чоловіка (випили пива), спровадив його додому. Прикро, пригадав, що окрім Остапа таке ж становище в Івана, Петра, Степана… З таким невтішним настроєм сів за комп’ютер передивитись у всесвітній павутині новини. Перше, на що я натрапив, це, звичайно, «чергова перемога» нашого уряду. МВФ виділив якісь жалюгідні кілька мільярдів. Тільки маленькі українці цього як завжди не відчують. Наступною була стаття про Аргентину, як її, разом з транснаціональними компаніями, доконав той самий МВФ. Потім була стаття про іноземні інвестиції в Ефіопію (до речі, від іноземних інвестицій просто балдіють деякі наші чиновники, не забуваючи при цьому, відповідно до пори року змінити автівку). Приходячи в цю бідну державу, іноземні інвестори беруть в довготривалу оренду землю або просто її скуповуючи, вирощують пшеницю і все до останнього зерна вивозять. Звичайно, використовуючи при цьому найсучасніші інноваційні технології та техніку. Але що до того тому народу, тим дітям, які як були голодними і неграмотними, так ними і залишаються. Як на мене, то й на наших теренах щось подібне коїться. Чергова стаття була про сусідню країну по африканському континенту – Сомалі і сомалійських піратів. Сомалі − така ж бідна держава, як і Ефіопія. Більшість населення жила з риболовлі. Поки судна були на вітрилах, ніякої шкоди морській фауні це не завдало. Та сучасні багаті та розкішні компанії набудували купу танкерів, що тільки шастають туди-сюди, зливаючи всякий непотріб у воду. Як наслідок − риба зникла. А конкретніше − перекрили людям кисень. А з чого жити, що їсти? Сомалійці − народ кмітливий і вихід знайшли. Ще й Україні дісталось на горіхи. Може, Маркса перечитались, або ще когось, але на хліб з маслом для себе і своїх сімей вже мають. І ось які паралелі ніби самі по собі виникли. Львівщина ж теж колись була багатим, процвітаючим краєм. Чимало людей було залучено до фабрик, заводів, наукових закладів. Так, погоджуюсь, багато чого при совєтах було штучного, дутого. Але все це було і до совєтів, маю на увазі, фабрики, заводи і університет. І де воно зникло за якісь 10-15 років? Універ, зрозуміло, поки нікуди. Тоді хто киданув колишнього трударя з колгоспу «Промінь», токаря з 125-го, фрезерувальника з Полярону, науковця-хіміка з Кінескопу? Львівщина ж не в Африці! Щось воно таки та має відбутись. ІА "Вголос": НОВИНИ