Для нашого журналістського цеху ставлення до будь-якого політика мало б бути позитивним рівно настільки, наскільки це буде означати дотримання свободи.
(Євген Глібовицький)

Дещо з історії

Те, що відбулось в листопаді 2004 року на майдані Незалежності в Києві, безперечно, історична та над важлива для нас усіх подія. Адже, по-перше, окрім того, що народ зумів відстояти свій вибір, ціла країна майже миттєво з держави, що імітувала демократію, перетворилась на одну з найперспективніших у плані демократії, країн Центрально-Східної Європи. А, по-друге, і якщо не більш, то точно, не менш важливим досягненням стала поява, а з часом і повсюдна перемога Правди. Як, проте, що відбувалось так і, проте, що відбувається в країні. Проте хто дійсно переможець, а хто програв. Хто думає й говорить речі, за які несе відповідальність. А хто навіть не думає, проте, що каже. І вже точно не готовий нести відповідальність у майбутньому ні за свої вчинки, ні за вчинки своїх підлеглих.

Окрім „помаранчевої” в Україні відбулась, ще й журналістська революція. І хоча друга, на відміну від першої не була такою „безкровною”, адже чимало людей втратило своє місце праці. Проте вона теж, поза всіляким сумнівом, стала тим чим країна може пишатись перед іншими, можливо більш заможними та впливовими, але „відсталішими” у питаннях свободи та демократії країнами.

На телеекранах окрім, всіх вже до нудоти знайомих постатей, почали показувати й іншу сторону, тобто колишніх опозиціонерів і теперішніх переможців. Їх не просто „показували” чи „слухали”, але й просили коментувати ті чи інші події. Що насправді ознаменувало собою нову сторінку в історії української журналістики.

Медіа-парадокси

Проте маятник свободи хитнувся в інший бік занадто сильно, хоча й доволі прогнозовано. Свободи слова наче стало замало і наші медіа почали знову „нездорову пропаганду”. На цей раз уже іншої сторони.

І хоча на щастя, цього разу обійшлося без відверто брудних технологій зомбування чи маніпуляції, певний час споживати інформацію від ЗМІ, було дещо нездорово для здоров’я, хоча й на щастя не смертельно.

Почався т. зв. „політичний телевідкат”, привселюдне знущання з нещодавнього „провладного кандидата” стало на телебаченні просто правилом доброго тону. І не біда в тому Віктора Федоровича, просто час такий, революційний.

Спроба змін

Змінити дану ситуацію спробували самі журналісти. Які вголос почали думати не тільки над питаннями об’єктивності та незаангажованості, але й, проте як не втратити так важко здобуту свободу, вже через інші чинники.
Як наслідок – дехто заговорив про потребу люстрації кадрів, а дехто про потребу всезагального прощення „заблудлих душ”. І хоча ця дискусія, безумовно, дуже важлива й цікава, і має бути обов’язково розв'язана. Але вона дещо відтіснила в тінь не менш важливе питання. Що відбулось з журналістикою в Україні? І Як ці зміни мають бути закріплені? Адже з кадрами можна впоратись, але як зберегти якісну журналістику і як пояснити незрозумілі більшості метаморфози? Що, зрештою, маємо – переміни чи пристосування? Прагнення „лягти під переможця” чи порив до якості?

І оскільки я мешкаю у Львові цілком природно, що цікавлюсь й пишу про львівські медіа. Які, зрештою, повністю підтверджують попередньо описану схему, хоча, звичайно, ж, мають і свої особливості.

Вибори і медіа у Львові

Хочеться це комусь чи ні, але Галичина завжди була і безперечно буде, тією частиною України, де політичні пристрасті, так чи інакше впливатимуть на всю територію „великої України”. Адже як вдало зазначив, один з журналістів авторитетного „Дзеркала тижня” – основну роботу з виховання галичан проведено в попередніх століттях. А заведений у ті часи ментальний механізм по інерції працює ще й досі.

Але ніяк не можна погодитись з думкою, що на цьогорічних виборах на Галичину махнули рукою. Мовляв, і так зрозуміло за кого голосують. Адже окрім того, що чимало людей заробляло багато грошей на тому, що поширювало виборчі агітматеріали Віктора Януковича, чимало осіб просто відробляли вкладені у них гроші.

Не стали винятком й чимало журналістів, які або були змушені або цілком самостійно погодились говорити виборцям "те, що треба”. Адже у період президентських перегонів львівські мас-медіа чітко визначилися зі своїми політичними симпатіями й джерелами фінансування.

Чітко сформовані два табори, працювали кожен на свою аудиторію. Хоча не важко зрозуміти, які медіа мають найвищий рейтинг на Львівщині – ті, що дають якомога більше інформації (це зрештою, є важливим принципом роботи кожного ЗМІ), симпатизують опозиції, намагаючись при цьому бути об’єктивними . І таких ЗМІ більшість.

Серед них найчисельнішими є газети „Високий Замок” та „Експрес”, авторитетними й впливовими – „Поступ” та „Львівська газета”, професійними та визнаними – „Радіо Люкс” та „ТРК Люкс”.

І якщо „Високий Замок”, під час виборів, намагаючись зберігати за собою реноме респектабельної газети, сімейного типу, „підтримував” кандидата від опозиції, що було зрозуміло. То підтримка Віктора Ющенка ще однією масовою газетою, а саме „Експресом”, була приємною несподіванкою. Оскільки окрім того, що досі нікому невідомо, хто вклав інвестиції у видання і кому, воно, так би мовити, має дякувати, за потужну економічну основу своєї діяльності. Так ще багато фахівців називають видання – масово-„жовтим” . І ось ця доступність до більшої кількості читачів, мала б стати підґрунтям для „впливу” на майже на 90 відсоткового опозиційного читача, проте не стала. Що є великим плюсом як для багатолітнього керманича газети, так мабуть, і для її читачів.

Не розчарували своїх читачів і „поступівці”. Їхнє видання, що у тематичному плані є своєрідною сумішшю аналітично-інформаційних матеріалів на місцеву, загальноукраїнську та міжнародну тематики - чітко, хоч і об’єктивно, підтримувало опозиційного кандидата. А його колись основний політичний оглядач Тарас Батенко, перейшов на роботу в штаб „Нашої України”. Хоч видання і розміщало при цьому багато рекламних матеріалів Віктора Януковича. Вони будучи подані як, звичайна стаття, все ж таки виділялись із загального тла газети, а отже, явно „палили” себе.

Інше авторитетне видання, „Львівська газета”, будучи власністю довірених осіб Віктора Ющенка – Маркіяна Іващишина та Ярослава Рущишина, було все таки дуже професійним і об’єктивним. А те, яку позицію займали власники, вважали їхньою громадянською позицією. Адже першочерговим завданням „Газети” були – бізнес окупність і повна незалежність у висловленні думок журналістів.

В подібному ключі працювали й дві інші (окрім „Поступу”) медіа-інвестиції пана Садового – „Радіо Люкс” та „ТРК Люкс”. Інформаційні випуски яких були майже повністю збалансовані та дуже професійні, що й не дивно з огляду на підбір кадрів і професійне керівництво.

Хоча в час „помаранчевої революції”, „Радіо Люкс” і стало „Радіо Твоєї Свободи”. Це не заважало журналістам виконувати свій фаховий обов’язок. А сама радіостанція побила всі рекорди, як за кількістю своїх слухачів так і за своєю багатоденною інтерактивною роботою.

Інший табір – інші медіа

Інший табір представляли - ЛДТРК (обласна державна телерадіокомпанія), Обласне радіо й газети „Молода Галичина” та „За вільну Україну”. Якість матеріалів і повідомлень цих ЗМІ-їв просто вражала.

ЛДТРК, будучи державною телерадіокомпанією, повністю сповідувала загальнодержавний напрям пропаганди за темниками, в підтримку, „тому що ... провладного” кандидата. А після того, як генеральний директор, Богдан Климович, став членом Партії регіонів, будь-які прояви вільнодумства й узагалі зникли. З ефіру повністю зняли, ще популярні серед глядачів програми, як от „Медіа-резонанс” чи „Політична шахівниця”. Змінивши їх постійною появою в ефірі чиновників Обласної ради та просто „суїцидальними” у плані наповнення інформаційними „Вісниками”. Багато сюжетів із яких переписувались на різні носії та „гуляли” між людьми, будучи не менш популярними за „веселі яйця” чи „наколоті апельсини”.

Обласне радіо, будучи підрозділом Львівської державної телерадіокомпанії з доволі неконкурентними засадами роботи, проте підтримуване державним бюджетом і владою, про яку змушене, говорити чи не найбільше , повністю підтримувало загально узгоджену позицію свого керівництва.

„Молоду Галичину” та „За вільну Україну” вважають начебто частиною інформаційного холдингу львівських представників СДПУо). До тих двох газет поінформовані додають радіо „Львівську хвилю” та інформагентство Західна Інформаційна корпорація, яке було створене кілька місяців тому.

„Молода Галичина” найчастіше викривала діяльність голови Львівської обласної ради Михайла Сендака, який колись по конфліктував з депутатом облради Сергієм Медведчуком (власне політологи схильні цей конфлікт вважати початком паралічу роботи обласної ради), депутатів від „Нашої України” та вела полеміку з „Львівською газетою”, відповідно – доволі часто на сторінках газети бачимо коментарі членів соціал-демократичної партії. В Під час виборів газета зазнала кадрових змін – з „Молодої Галичини” було звільнено 10- 12 (за різними даними) журналістів, з неї пішов редактор Роман Шостак.

„За вільну Україну” перейшла до нових власників, яких репрезентує Віктор Тришкін, не відомий у львівському медійному товаристві, як і новопризначений редактор Олег Кручек. Часопис до певної міри був символом української незалежності у Львові, заснований 1990 року В’ячеславом Чорноволом він мав неймовірно великі наклади, передплату в українській діаспорі за кордоном. ЗВУ впродовж десяти років писала про українську історію, її героїв та ворогів, прагматичність газетярського ринку вочевидь вимагала інших підходів.

Колишній головний редактор видання Богдан Вовк створив у Львові нову газету „ЗВУ+”, в якій працює частина колективу, що не поділяє нинішньої орієнтації (своєї колишньої газети – Авт.) на соціал-демократичні ідеї .

Р-еволюція чи капітуляція???

Але на те вона й революція, щоб щось змінювати. Тим паче, якщо окрім „помаранчевої” відбулась ще й „журналістська” революція. Проте швидкість змін просто фантастична, хоча якість, явно не завжди встигає за цими змінами. Майже всі, названі мною - „інші медіа”, відразу стали „помаранчевими”, як у переносному так і в прямому значенні того слова.
Ведучі ЛДТРК накинули собі на плечі помаранчеві шалики і далі собі спокійно працюють. А „За вільну Україну” просто одягла на себе помаранчеву „шапку”. При цьому всьому, ніхто з них навіть не подумав вибачитись, хоча б символічно, як це зробила скажімо, „Студія 1+1”.

Не вибачилась й „Молода Галичина”. Проте там настала пора змін. Газету, яка грішила упередженістю, орієнтацією на консервативну частину суспільства й ставкою на місцеві новини, почали перепрофільовувати на молодіжну аудиторію. Проте й тут не обійшлося без незрозумілих дій. Адже лише один з випусків газети головним редактором значився відомий письменник, водночас редактор рубрики „Львівські обсервації” в Поступі – Юрій Винничук. Після чого його звільнили. Як подейкують саме за спробу газети стати „помаранчевою”. Що є доволі дивним з огляду на подальші дії у плані зміни формату.

Але так чи інакше у Львові не залишилось „інших медіа”. Просто поряд з знаними й об’єктивними, з’явились не менш „знані”, і тепер „помаранчеві”.

Незрозумілі зміни

Та Львів був би не Львовом, якби тут не відбувалось чогось нового і не зовсім зрозумілого, з точки зору простої логіки. За інформацією інтернет видань у „Поступі” змінився редактор.

Андрій Білоус пішов з обох посад, які він займав у газеті „Поступ” – генерального директора та в.о. головного редактора. Чутки про це ось уже кілька днів циркулюють редакцією. Інші чутки прогнозують, що вакантне місце головного редактора посяде знаний львівський письменник Юрій Винничук. Сам Андрій Білоус інформацію не підтвердив, повідомивши, що зараз він перебуває у відпустці, а з подальшими планами визначатиметься після її завершення. Наразі обов’язки генерального директора виконує Олександр Деніщук, головного редактора – Всеволод Поліщук.

Ці ж видання оприлюднили інформацію, згідно з якою продано «Львівську газету”. Стверджується, що відбулись переговори між засновниками „Львівської газети” Ярославом Рущишином, Маркіяном Іващишином та її тепер уже новим власником генеральним директором компанії „Інтермаркет” Романом Шлапаком. Як відомо, компанія »Інтермаркет” є однією з найбільших у регіоні торгових фірм, відома завдяки мережі супермаркетів “Арсен”, “Барвінок” і “Інтермаркет”, а тому, вірогідно, що Роман Шлапак, як і кожен олігарх, який себе поважає прагне мати свою газету.

Але навіщо продавати „Газету” після виборів цілком не зрозуміло. Хіба, що вистоявши в боротьбі з ДПА, власники просто втратили чимало коштів, а пропозиція була дуже спокусливою. Тим більше новим власником став теж львів’янин, що не мало б змінити загальну концепцію видання, яке прагне бути завжди в ритмі життя.

А на сам кінець всіх перетрубацій на львівському медіа-ринку стався ще й скандал. Голова Львівської обласної ради Михайло Сендак повідомив, що президія облради ухвалила рішення про усунення з посади генерального директора телекомпанії „Львів-ТБ” – Михайла Хвойницького, оскільки той не впорався зі своїми завданнями. Сам пан Хвойницький вбачає у своєму звільненні особисті порахунки з ним Михайла Сендака. Адже звільнення відбулось відразу після появи в ефірі компанії консультанта комітету ВРУ з питань боротьби з корупцією та організованою злочинністю Павла Барнацького, який критикував діяльність голови облради.

І хоча „Львів-ТБ”, є комунальним підприємством, в підпорядкуванні обласної ради. Таке звільнення не можна поза всіляким сумнівом вважати професійним. Воно не тільки не робить честі панові Сендаку, який так старанно створював свій гарний образ у ЗМІ. Але й створює певну напругу. Адже журналісти „Львів-ТБ” вирішили захищати свого шефа до останнього. Так що розв’язання конфлікту ще далеко попереду.

Висновки

А висновки невтішні. Адже вибори добряче „пройшлись” по львівських медіа. І залищили чимало важких „слідів”.

По-перше, зникли „інші медіа”, що з однієї сторони є позитивом, адже немає вже такої кількості неправди чи відвертої брехні. Але, з іншого боку, не заважає колишнім „іншим”, добре замаскуватись. І вдарити в потрібний на те момент.

По-друге, не відбулось переходу на якісно новий щабель журналістики. Як писали так і пишуть. Просто менше брешуть.

По-третє, зазнали змін авторитетні і найпрофесійніші медіа („Поступ” та „Львівська газета”), і те як і, про що вони писатимуть ще не цілком зрозуміле.

По-четверте, і наразі останнє, почався „медіа відкат”. Але це більш схоже не на спробу якісного стрибка, а на спробу порахунків, що є небезпечним явищем для всієї львівської журналістики.

Львівські медіа вистояли під пресом адмінресурсу, цензури і „темників”. Та чи вистоять більшість із них під натиском громадянського суспільства? Питання залишається відкритим...

ІА "Вголос": НОВИНИ