Початок бере з Майдану
Як розповів «Вголосу» активіст волонтерської ініціативи «Львівський лицар. Допомога українським воякам» Андрій Салюк, свою роботу волонтери розпочали з допомоги Майдану. Адже 1 грудня 2013 року багато львів’ян поїхали до Києва. І вже 2 грудня активісти створили групу, де збирали багато речей, потрібних саме на Майдані.
«Ще з 1990 року, коли ми організовували студентське голодування, я знав, що без тилового забезпечення буде важко втримати і Майдан, і будь-які тривалі заходи. Тому ми створили пункт допомоги Майдану. Допомагали одягом та харчами. Згодом – спорядженням, домашніми ручноробленими біоніками. А навесні, на початку березня, коли було відомо про окупований Крим, коли вже запахло димом війни, до нас прийшли прикордонники зі Львівського прикордонного загону, яких відправляли на Чонгар», – згадує волонтер.
З усього спорядження бійці мали тільки кирзові берці. Про каримати чи спальники не йшлося. Тож львівські волонтери віддали те, що залишилося від допомоги майданівцям.
Тоді ж починали розуміти, що війна – це неминуче. І під час невеличкої волонтерської наради було вирішено готуватися до серйознішого. На думку активістів, шкарпетки та їжа на війні – це теж дуже важливо, але ними не переможеш. Та й постачати їх можуть і ті, хто не мають технічної освіти. А ось на оптику та інше обладнання таки варто звернути увагу.
І наприкінці квітня закупили перший тепловізор. На диво, військові не знали про таке обладнання і відмовилися від нього.
«Офіцер мені сказав, що йому треба прилад нічного бачення. А ось тепловізор йому не потрібен. Я спробував переконати, що це – краще. На що почув: «Ти в армії ким був? Рядовим? А я – майор. Тож не вчи мене», – сміється волонтер.
Тому тепловізор помандрував у 24-ту окрему механізовану бригаду імені короля Данила.
Андрій Салюк зізнається, що навчився користуватися тепловізором у 2006 році у Польщі під час дослідження пам’яток архітектури. Прилад допомагав без руйнування штукатурки досліджувати проблемні місця споруди. Тоді поляки зізналися, що тепловізор використовують військові. Але в українському війську до 2014 року про них ще не чули.
Відродження традиції
На початках війни волонтери не мали намірів голосно говорити про свою допомогу. Адже всі прилади возили з-за кордону у звичайному цивільному наплічнику. Й інколи в Андрія за плечима було спорядження, яке коштувало як три чи чотири хороших автомобілі. І не було відомо, як зреагують на це офіційні інстанції.
Але станом на 2014 рік свої гроші, а також родичів та друзів закінчилися. Тож треба було звертатися до небайдужих. Тоді було вирішено відродити ідею львівського лицаря.
Як розповідає Андрій Салюк, у 1916 році у Львові було вирізьблено зі стовбура липового дерева статую лицаря. І кожен, хто тоді давав гроші на зміцнення війська, мав право забити в обладунок дерев’яного лицаря невеликий металевий цвяшок. Такими цвяшками підбивали взуття військових, аби не ковзалося. Ідея збору коштів була такою: цвяшки зміцнюють обладунки лицаря, а гроші – зміцнюють військо. Зараз цю статую зберігають у Львівському історичному музеї.
«Ми не робили копії того лицаря. Ми взяли за символ святого Юрія-змієборця. І щоби не забивати цвяшки у образ святого, вирішили обладнати його щитом. Святий Юрій рідко зображається зі щитом, але щит після Майдану був дуже символічним. Адже на фанерних щитах виносили наших загиблих з Небесної Сотні з Інститутської. Тому ми вирішили, що щит нашого лицаря ми зміцнюватимемо металевими пластинами – латунними тризубами. Кожен, хто давав кошти на зміцнення українського війська, мав право прибити тризуба на щит Юрія-змієборця», – розповідає він.
На сьогодні вже завершується місце на третьому щиті. Хоча волонтери сподівалися, що після першого, а потім і після другого щита війна закінчиться. Тепер сподіваються, що перемога настане, коли не залишиться вільного місця на третьому щиті.
До слова, на один щит вміщається близько двох тисяч тризубів.
Потай від родини
Андрій Салюк зізнається, що його батьки досі не знають, що він їздив на війну та возив передачі.
Зрештою, перші поїздки він приховував навіть від дружини та дітей. Правду сказав тільки своєму двоюрідному братові. А вдома думали, що він їде до Кракова писати наукову роботу. Дружина запідозрила, що до наукового керівника їздять не так часто, та й не у такому вбрані. Тому довелося їй зізнатися.
А ось старша донька довідалася про поїздки тата, коли волонтерила у військовому госпіталі у Львові.
«Одного разу ми вже поверталися з фронту. Дзвонить дружина і каже: «Марічка знає, де ти є. То не я сказала»», – говорить Андрій.
Викрив волонтера випадково один з бійців, який лікувався після поранення. Він поцікавився прізвищем Марічки та похвалився, що до них на позиції приїжджав чоловік з таким самим прізвищем. Потім подивився фото тата і підтвердив, що це саме той волонтер.
«Я у поїздках жодного фото не робив, аби не спалитися. Приховував, щоб родина не нервувалася. Та й нема чим хизуватися, бо я не для цього туди їжджу», – каже волонтер.
Навіщо на війні «зубочистка»?
Усі речі, які передавали на війну, волонтери називали інакше, аби чужі не здогадалися. Так, до прикладу, дуже якісні бойові ножі називали зубочистками, далекоміри отримали назву трембіта, біноклі – МХС.
Щодо ножів, то їх передавали тільки розвідникам, спецназу та снайперам.
Одного разу до Андрія звернувся хороший товариш та попросив ці ножі для снайпера 128 окремої гірсько-штурмової бригади. Але посилати їх поштою було не варто, тому що тоді дуже багато що не доходило до адресатів. Якраз тоді у бригаду їхав з волонтерською передачею Олександр Молодий, директор Парку культури у Львові.
«За пів години дзвонить до мене Сашко Молодий і регоче. Розповідає: прийшов до нього чоловік та попросив передати у 128-ту зубочистки. Сашко взлостився і відповів: «А вони що, сірниками в зубах покопирсатися не можуть?!». А потім подумав і зрозумів, що то від Салюка, а Салюк нічого по-людськи назвати не може. І зрозумів, що не про ту зубочистки ідеться», – розповідає Андрій Салюк.
Іншим разом до них звернулися з проханням зібрати 25 вогнегасників. Волонтери назбирали від маленьких автомобільних до величезного, як на автозаправках використовують. Приходить волонтерка, дивиться на то все і каже: «Мені хлопці написали, щоби я склала все те в коробочку та відправила поштою».
З’ясувалося, що бійці попросили прислати їм полум’ягасники. Це невелика трубка, яку накручують на дуло автомата, аби вночі заховати полум’я від пострілу. Проте і вогнегасникам на передовій зраділи.
Однак найбільше волонтери тішаться та пам’ятають смс-ки від бійців, яких ніколи не бачили. Як-от: «Привіт. Кілька місяців ви нам передали ось те. І воно нам врятувало життя. Дякуємо».
ІА "Вголос": НОВИНИ