Так сталося, що протягом останнього року мені довелось прискіпливо вивчати змістове наповнення періодичних видань Львова таких як “Поступ”, “Львівська газета”, “Високий замок”, “Молода Галичина”, “Експрес” та “Ратуша”. Читаючи та до певної міри аналізуючи те про що і як пишуть львівські журналісти, можна зробити один маленький і втішний (особисто для себе) висновок: загальноукраїнський дискурс “цензурування” інформаційного простору, поки що не заторкнув маленького інформаційного поля Львова. Позицію львівських ЗМІ, можна сформувати, як любить жартувати один мій колега, так: не лізьте своїми дискурсами в мою (нашу) парадигмальну концепцію або іншими словами, якщо вам вельмишановні медіа з поза меж Львова подобається цензура, будь-ласка, але ми подібного способу роботи не приймаємо.
Львівська преса, як правило, вільна у виборі об’єкта пильної уваги. Загалом у львівському інформаційному просторі можна простежити кілька інформаційних війни, учасники яких можуть бути і союзниками і ворогами водночас. У даному матеріалі йтиметься виключно про львівські події.

Війна перша: Преса-Буняк
Міський голова Львова Любомир Буняк удостоївся честі буди найбільшим ворогом львівських ЗМІ. Проти нього воюють практично всі названі мною видання, окрім, звісно, “Ратуші”. Натхненниками у цьому протистоянні можна вважати “Високий замок” та “Експрес”. Ці видання з особливою насолодою намагаються допекти міському голові. Відразу за ними йде “Молода Галичина” та “Поступ”. Причому останній намагається, принаймні, робити вигляд об’єктивності при описанні роботи пана Буняка. До останнього часу нейтральну позицію займала “Львівська газета”, яка не могла вести війну відразу на декілька фронтів, але про це згодом. Отже “Львівська газета”, як правило, прихильно або нейтрально ставилась до діяльності мерії аж до початку земельних конфліктів та смерті Станіслава Шендрика. Після цієї події “Львівська газета” також почала проводити певні вилазки проти міського голови, проте вони не набули системного характеру і “Львівська газета” і надалі намагається займати нейтральну позицію.
Лінія фронту між міським головою та пресою є досить гнучкою. Міському голові дістається і за спосіб роботи з міською радою, яка стала свого роду союзником львівської преси, і за комунальні провали, які міська влада отримала в спадок. Також дістається Буняку за земельну політику мерії і в цьому контексті не найкращими союзниками пана мера є його власні заступники. А стан збереження архітектурної спадщини Львова взагалі є улюбленою темою львівських журналістів. Складається враження, що такі видання як “Експрес” та “Високий замок” взагалі оголосили хрестовий похід проти мерії. В кожного з них свої причини подібного ставлення до Любомира Буняка, але мета одна – дискредитація міського голови в очах виборців. Газета міської влади “Ратуша” намагається певним чином нівелювати, інколи примарні, звинувачення на адресу пана Буняка, але її інформаційного та кадрового ресурсу, часами є недостатньо для того, щоб ефективно відстоювати інтереси свого владного шефа.
Проте для пана Буняка можуть настати і кращі часи. Гіпотетично, з початком президентської кампанії, більшість вороже налаштованої до міського голови преси, дещо зменшить тиск, щоб не провокувати політичного протистояння, і так не в спокійному місті, і таким чином підривати позиції “Нашої України”, яка судячи зі змістового наповнення цих видань, є найбільш прийнятною для більшості львівських газет політичною силою.

Війна друга: Преса-ДПА
Наступною лінією інформаційного протистояння є війна між “Львівською газетою” та ДПА у Львівській області і Сергієм Медведчуком зокрема. Антагонізм між цим виданням та податківцями зайшов настільки далеко, що вже здається не мислимим номер “Львівської газети” де б не йшлось про протизаконні діяння податківців. По-великому рахунку, в своєму протистоянні з податковою, “Львівська газета” є самотньою, хоча не можна стверджувати, що вона немає симпатиків. Практично всі львівські видання займають, окрім, цього разу “Молодої Галичини”, співчутливу позицію щодо “Львівської газети”. Але навіть в такій ситуації, слід відати належне “Львівській газеті”. Вони не впала до рівня не аргументованої пропаганди, а намагається подавати позицію обидвох сторін конфлікту. Хоча рівень її об’єктивності в цій ділянці є значно нижчим ніж в інших.
Її основним опонентом (окрім звичайно ДПА) в цьому інформаційному протистоянні виступає “Молода Галичина”, яка зі всіх сил намагається відстояти позицію податківців і в цьому своєму бажані заходить настільки далеко, що в ній часом стає дуже важко розпізнати хоча б щось подібне на газету. Загалом цьому виданню бракує не те що натяку на об’єктивність, а елементарної поваги до опонента.
Всі інші видання намагаються не втручатись в цей конфлікт, але коли це роблять, то як правило не на користь податківців. Змін на цьому фронті у короткостроковій перспективі не передбачається. Занадто багато кривди було завдано один одному опонентами, щоб просто так закопати “сокиру війни”. Швидше за все протистояння лише посилюватиметься і основним чинником цього виступлять, знову ж таки, президентські вибори.

Війна третя: Преса-Сендак
В цьому випадку ми маємо виключно двостороннє протистояння між “Молодою Галичиною” з одного боку та головою Львівської обласної ради Михайлом Сендаком з іншого. Іншими словами – це протистояння між “нашоукраїнським” та “есдеківським” середовищами (зрештою в попередньому випадку ми маємо також подібний політичний розподіл у протистоянні). Якщо коротко характеризувати це протистояння, то воно виходить за рамки пристойності і “Молода Галичина” дуже часто, відверто некоректно себе поводить. Які б не були причини у журналістів не любити пана Сендака, про правила хорошого тону також забувати не варто. Улюбленими тема цього видання є опис попереднього місця праці Михайла Сендака, кількість помешкань та дітей голови облради. Також облюбували журналісти “Молодої Галичини” специфічний спосіб спілкування (вимови) пана Сендака.

Всі решта обсервованих тут видань займають нейтральну або прихильну по відношенню до голови облради позицію. Хоча особливого потягу відстоювати позицію голови Львівської обласної ради за цими виданнями помічено також не було. Складається враження, що якби не політкорекція, то Михайло Сендак міг би конкурувати з Любомиром Буняком у номінації "Улюблений політик львівської преси”.

Війна четверта: Преса-Преса
Всі інформаційні кампанії у Львові призвели зрештою до протистояння між самими львівськими виданнями. Розділені барикадами політичних вподобань та особистих образ львівські медіа часами воюють між собою не менш запекло, ніж разом проти якогось міського чиновника.

На сьогодні, основним протистоянням в середовищі львівських медіа є конфлікт між “Львівською газетою” та “Молодою Галичиною”. Причин для конфлікту у цих виданнях більш ніж достатньо. “Львівська газета” воює з ДПА та митницею, а “Молода Галичина” відстоює інтереси останніх. Це призводить до некоректних випадів з обох боків і таким чином протистояння переходить в міжособистісне. Причому “Молода Галичина” в цьому протистоянні ризикує залишить в гордій самотності. Матеріали на кшталт “Реквієм по Миколці чекістові” згуртували проти цього видання практично всі газети, які є об’єктом цього опису.

Поки що невиразним, але цілком прогнозованим є можливе протистояння між “Ратушею” та “Поступом”. Опублікувавши ряд статей проти власника “Поступу”, пана Садового, в рамках проекту оборони міського голови, “Ратуша” ризикує потрапити під “перехресний вогонь”. Солідарність з “Поступом” можуть виявити і ті видання, з якими свого часу солідаризувався сам “Поступ”. Якщо така перспектива стане неминучою, то “Ратушу” може очікувати доля “Молодої Галичини” – загальне засудження і звинувачення у некоректності.

Війна примарна: Преса-Сендега
Протистояння по цій паралелі поки що не простежується, але це поки що. З певною долею ймовірності все таки можна прогнозувати початок кампанії проти голови ЛОДА О.Сендеги, який до останнього був поза критикою. Підстави так вважати дають останні події в політичному просторі Львова. Схоже на те, що “Наша Україна” вийшла на стежку війни проти голови ЛОДА і видання, які їй симпатизують, швидше за все підтримають її у цьому почині. На сьогодні ще остаточно стверджувати цього не можна, але перші постріли “Поступ” та “Львівська газета” вже зробили (читайте за 17 лютого 2004 року та “План урятування Сендака” та “Пікетом по Сендезі” відповідно).

Замість закінчення
Львівський інформаційний простір, на мою думку, є досить специфічним, як для України, явищем. Лише його для влади достатньо, щоб відстоювати позицію “Свобода слова в Україні є”. Але останні події (боротьба з “Львівською газетою”) так само дають можливість стверджувати опозиції “Свобода слова в Україні ще є в окремо взятому регіоні, але з нею активно борються”. Справді, наступ панівного в Україні дискурсу “цензурування” на не панівну в Україні парадигму “пишу те, що вважаю за потрібне, бо в нас свобода слова”, продовжується. Хто в цьому протистоянні переможе покаже час. Очевидним є лише одне, жодна парадигма не може довго протистояти чужому дискурсу, якщо її власний дискурс не має для цього достатньо потенції. Зовсім скоро ми побачимо, чи має ця парадигма цю саму необхідну потенцію. А поки що...проти кого будемо дружити далі?

ІА "Вголос": НОВИНИ