Увагу читачів «Вголосу» хочу привернути до проповіді Блаженнішого Любомира Гузара на свято Зіслання Святого Духа (15 червня 2003-го): ”Ми сьогодні закінчуємо читати в церкві Діяння апостолів. Ця книга… є історією апостолів, та би мовити, першою історією Церкви. І по суті, вона є книгою діянь Святого Духа від вознесіння Ісуса Христа на небо та зіслання Його на апостолів. У дванадцятому розділі описана подія ув’язнення св. Петра. За те, що він сміливо проповідував Христа в Єрусалимі, його заарештували і кинули до в’язниці: хотіли вчинити “показовий” суд, щоб таким чином покінчити із проповідуванням апостолів. Петра прикували до двох вояків, а чотири четвірки сторожів стояли при дверях в’язниці. Серед ночі ув'язненого розбудив ангел і сказав: ”Ходи”. Петро спершу подумав, що це якась примара, однак відчув, що ланцюги впали. І він, підперезавшись, взувшись і взявши плащ, пішов за ангелом. Вони минали одну варту за другою і залізна брама перед ними відчинилася. Коли Петро вийшов на вулицю та відчув ранкову прохолоду, він зрозумів, що це не сон, а дійсність. Тоді апостол пішов до хати родини Марка, де, як йому було відомо, зібралися християни, щоб молитися за його порятунок. Після того, як він постукав у браму будинку, вибігла подивитись дівчина та, впізнавши його голос, замість того, щоб відчинити, відразу побігла назад і крикнула: ”Петро стоїть під брамою”. Зібрані там християни, які молилися за його порятунок, сказали: ”Ти збожеволіла, це не можливо”.  Вони не вірили у свою молитву. Але Господь вислухав їх, і в такий чудесний спосіб звільнив Петра”.

Далі Блаженніший звернувся до своїх вірних: ”Відмовляючи ”Вірую”, ми визнаємо, що віримо у Святого Духа, однак чомусь не цілком серйозно Його сприймаємо. Нам видається, що події, описані в Діяннях апостолів, зокрема та, про яку щойно розповідав, - це тільки спогад, а не дійсність, що це було можливо дві тисячі років тому і тому сьогодні воно вже не актуально. Ми чомусь недобачаємо, що Святий Дух діє і в наш час. За нашої пам'яті відкрилася брама ”в’язниці народів”, Радянський Союз, де були мільйони в'язнів і ми серед них. Історики ще довго будуть досліджувати, чому це сталося, але, немає найменшого сумніву, що тут, як і дві тисячі років тому, діяв палець Божий, Святий Дух.
Сьогодні ми часто буваємо зневірені й пригноблені. Кажемо, що нема виходу із наших негараздів. Ми боїмося, ховаємося, поводимося, як апостоли, які в першу хвилину після вознесіння Ісуса Христа сиділи в зачиненій кімнаті і тільки тоді, коли відчули на собі дію Святого Духа, набравшись відваги, вийшли до народу й почали проповідувати Ісуса Христа й готові були навіть віддати своє життя за те, що проповідували. …Ми повинні сповнитися надією, що зможемо з Божою допомогою зробити дуже багато добра, виправити будь-яке лихо, загоїти багато старих ран, приготувати кращий світ для своїх дітей і внуків. Святий Дух, який у перших століттях існування Церкви вів апостолів і християн, так само веде усіх нас. Він є джерелом нашої сили, відваги і справжньої надії. Якщо Бог з нами, то що може бути проти нас, що може перешкодити нам збудувати світ, гідний людини?”
Другого дня, тобто 16 червня 2003-го, коли  за християнською традицією, маємо свято Святого Духа, Блаженніший Любомир Гузар відслужив Літургію в каплиці сестер Чину святого Василія Великого. Тут він, зокрема, наголосив: “Свято Зіслання Святого Духа, так звані Зелені свята, - це дуже великий празник, яким ми відзначаємо початок існування святої Церкви. Ісус Христос за кілька років, протягом яких Він навчав, підготував святу Церкву до існування, дав Їй провід, дав Їй те, що ми називали б Конституцією. А від Зіслання Святого Духа, ми чули під час читання Святого Євангелія науку про Церкву. Як Церква повинна жити? …Кожна сім’я… є віддзеркаленням Церкви, яку заснував Ісус Христос”.
Далі Блаженніший розказав притчу Ісуса Христа про пастиря, який шукав загублену вівцю і підкреслив: “Вона віддзеркалює любов до ближнього, яку Господь унаочнює в цій притчі, а ще більше показав власним життям. Ісус Христос полюбив нас, своїх ближніх, такою мірою, що віддав своє життя. Таку ж позицію повинні мати ми, християни. Ми маємо бути зацікавлені у добробуті свого ближнього, у доброму стані його душі, готові навіть, якщо це потрібно, віддати за нього своє життя. Це одна із тих ознак, про які згадує Ісус Христос, коли говорить про святу Церкву”.

Свято Святої Тройці (Трійці), пошанування Святого Духа, Його Зіслання на апостолів відкрили для людей, а тоді для апостолів -  інший світ, світ правди. Апостоли пригадали всю науку Ісуса Христа, зрозуміли її в повній величі і силі. Вони отримали велику снагу і силу, просвячення розуму, велику сміливість і відвагу. З простих рибаків і митарів стали учителями всієї Вселенної. Тоді ж розійшлися по всіх країнах, зуміли порозумітися із людьми через знання їх мови, культури, звичаїв, зрештою менталітету. Скажімо, майже у всіх народів зелене гілля та квіти були окрасою храмів у дні свят та жертвоприношень. Урочисті процесії вірних традиційно супроводжувалися носінням зеленого гілля.

Зелене гілля оберіг від різних хвороб

Гілля оливки – символ миру, лаврове листя – перемоги та слави, дуба – мужності. Дослідники української звичаєвості та обрядовості стверджують, що навіть у XIX ст. до церкви приносили різні трави: м'яту, канупер. У середину цих трав ставили трійну свічку (Тройцю), що мала горіти упродовж всієї обідні. Відтак, ця рослинність ставала оберегом від різних хвороб, Троїцьку свічку давали в руки вмираючому.
У свято П’ятдесятниці  тривалий час побутував звичай після Літургії йти хресним ходом до криниць та кропити їх свяченою водою. Після цього священник кропив усе село, а якщо хтось із селян просив окропити своє житло, він ставив біля свого будинку стіл, покривав його скатертиною, а зверху ставив хліб-сіль. Священик заходив у дім, кропив його і все господарство, а також криницю.
У 20-30-тих роках XX cт. На Свято Святої Трійці, Зіслання Святого Духа склалася традиція пошанування всіх, хто поліг у змаганнях за рідний край, свободу нашого народу. Галичани йшли на могили своїх полеглих героїв, покладали вінки та квіти вдячності. Тодішня українська преса широко висвітлювала такі поминальні урочистості, що мали місце у Львові, інших містах і селах краю. Організаторами та ініціаторами таких подій були Товариства Українських інвалідів і охорони Стрілецьких могил, Рідної Школи, Пласту, Луг та інші.  Скажімо, часопис ”Жіноча доля” (1930) нагадував, що маємо 40 тисяч полеглих у наших могилах, 800 інвалідів. Тому одним із наших святих обов’язків є постійний догляд за могилами, а також по можливості допомога живим учасникам тих буремних часів. Велелюдні процесії людей, їх духовних провідників несли із собою Хрест, обрамлений жовто-блакитними стрічками, тут же були чисельні вінки, квіти. На могилах полеглих відправлявся традиційний молебень. Так із журбою свято поєдналося. Люди вшанували пам’ять тих, завдяки яким сьогодні ми маємо незалежну Україну.

ІА "Вголос": НОВИНИ