Ще не так давно у цьому залі я танцювала танго.

Ще не так давно дехто з тих, чиї руки вміло та уперто вплітають нашу перемогу у загальну картину допомоги, мешкали у своїх, мирних, містах. І у страшних снах їм не могло навіть наснитися, що зовсім скоро їхні міста будуть обстріляні і навіть окуповані рашистами. А їм доведеться втікати зі свого дому.

Лента за лентою

Панові Вікторові Пономарьову 66 років. Володіє кількома іноземними, екзотичними для нас, мовами. Багато років віддав дипломатичній службі.

А маскувальні сітки почав плести з 2014 року, з початком російсько-української війни.

«Ми з дружиною ходили в бібліотеку у Києві у нашому районі та у підвальчику плели сітки. У нас утворилася спільнота «Лента за лентою»», - розповідає він.

Ця київська спільнота за ці роки сплела понад 1800 маскувальних сіток. Всі ці сітки волонтерам замовляли конкретні підрозділи. Бійці казали, що сплетені вручну сітки набагато кращі, ніж ті, що виготовляла промисловість. Виявилося, що промисловість штампувала сітки з однаковим візерунком. І це, з часом, викликало підозри у ворогів: бо ж не може природній покрив бути всюди однаковим і не змінюватися ніяк. А ось сплетене руками маскування жодного разу не повторювалося. Кожен волонтер, який ставав до сітки, виплітав свій, неповторний, візерунок.

Саме тому військові дуже цінують сітки, сплетені руками звичайних людей.

Коли почалося широкомасштабне вторгнення росії в Україну та Київ опинився під загрозою бомбардування, то пан Віктор з дружиною навіть не думали виїжджати кудись. Вирішили, що продовжуватимуть плести сітки і так допомагатимуть військовим.

Але з перших днів, точніше, ночей, подружжя ночувало у метро. Потім ночували у підвалах.  

Водночас донька пана Віктора наполягла і таки змусила батьків виїхати з Києва до Львова.

Черги з охочих плести сітки

Добирання до тилового міста виявилося непростим квестом. Подружжя заздалегідь придбали собі квитки до купейного вагона на поїзд. Але коли спробували зайняти місця, то не змогли навіть до вагона потрапити: люди штурмували вагони силою, відпихаючи тих, хто слабший та нерішучий. Провідниця, глянувши на їхні квитки, порадила спробувати щастя у додатковому плацкартному. Так вони й їхали сидячи, дев’ять осіб, кицька та черепаха у одному відсіку.

 

А до того ще було добирання з дому на вокзал за немалі кошти на таксі. Адже у Києві вже оголосили комендантську годину.

«Ми виїжджали того вечора, коли наша ППО збила над Києвом ракету, уламки якої впали неподалік залізничного вокзалу. Але то ми пізніше взнали, що то були уламки. А тоді був переляк та паніка. Таке враження було, що впало прямо на голову. Адже впасти могло і на колію, і на вагони», - зізнається чоловік.

Перше, чим зайнялося подружжя тут, пішли шукати де можна плести сітки. Дізналися про одну локацію, пішли туди і побачили величезну чергу з охочих.

«Черга була така наче у пізні радянські часи за маслом чи сметаною», - порівнює пан Віктор.

То ж подружжя пішло геть. А дорогою потрапили до бібліотеки, де теж плетуть сітки. І з 4 березня вони приходять сюди щодня. Чоловік ріже тканини на смужки, а дружина – плете.

На те, чи болять руки від цієї роботи, навіть не зважає.

«На руках у мене багато мозолів. Адже було таке, що вже завтра мають забрати сітку, а ми її ще не завершили. І якщо я не встигну нарізати певну кількість смужок, тоді той, хто плете, змушений буде різати. Отже, це на одну пару рук менше для плетіння. Тому я не зважаю чи болить. Якщо вже дуже дошкуляють пухирі, то заліплюю пластиром. А нема пластиру – то можна й скотчем замотати», - каже він.

Спікер для іноземних журналістів

А крім того, несподівано для себе, у Львові Віктор Пономарьов став своєрідним спікером для іноземних журналістів, яким розповідає про звірства росіян в Україні.

Одного дня до приміщення, де плетуть сітки прийшов журналіст з Бразилії. Почали розмовляти англійською. Але перейшли на португальську.

«Ми записали на годину інтерв’ю для бразильського телебачення. Мені було дуже важко, тому що я останній раз спілкувався португальською 30 років тому. Але все вийшло гарно», - каже чоловік.

Також довелося давати інтерв’ю італійською для італійського телебачення та пояснювати, що росія напала на всю Україну, бої точаться на різних територіях, а не лише у східних. І що окупанти вбивають всіх громадян України. Хоча російська пропаганда намагається переконати світ, що це українські нацисти вбивають російськомовних українців.

Розстрільні списки окупантів

Ще у лютому пані Наталя мешкала у своєму затишному будиночку в районі Бердянська та викладала в університеті. І не знала, що зовсім скоро їй доведеться втікати з рідного міста, яке зараз є в окупації.

Саме через те, що в окупованому місті залишилися рідні та друзі пані Наталі, ми не називаємо її прізвища та не показуємо її обличчя. Адже перше, що зробили окупанти у загарбаному місті, це ввірвалися до помешкань місцевих активістів, вчителів та інших проукраїнських мешканців.

А пані Наталя з 2014 року у своєму містечку плела маскувальні сітки для Збройних сил України. То ж і її прізвище є у цих «розстрільних списках». Виїхати вона встигла буквально за кілька годин до того, як місто захопили окупанти.

Перше, що зробила у Львові – почала шукати де плетуть маскувальні сітки. Адже досвід є.

«У нас була велика спільнота, яка плела сітки. На них був великий попит: у місті стояла Нацгвардія, батальйон морських піхотинців та інші. Для них ми плели сітки трошки інших кольорів, під море. І технологія у нас була трохи інакшим», - розповідає жінка.

За її словами, у виші, де вона працювала, сітки плели чи не всі: викладачі, працівники бібліотеки, студенти. І зараз всі, кому вдалося врятуватися, розпорошилися по інших містах західної України і вже там плетуть сітки.

Першу свою маскувальну сітку пані Наталя почала плести взимку 2014-2015 року. Вона була білою. Мешканці приносили волонтерам наволочки, простирадла, скатертини.

«Були дуже гарні речі, вишиті. Шкода було, але ми різали все це на смужечки і плели. Хтось показав нам як треба плести. Також приходили військові і підказували якими мають бути ті сітки, корегували», - згадує вона.

З основами для сіток перебоїв не було: у приморських містах рибалки взимку, коли не виходять в море, плетуть риболовні сітки вдома. Пізніше обрізки тканин почали надавати швейні фабрики.

Найдовша сітка, до створення якої долучилися руки пані Наталі була понад 13 метрів. Її призначення – ховати танки.

24 лютого 2022 року

24 лютого 2022 року ніколи не забуде. Тієї ночі їй чомусь не спалося. Прокинулася о 5 ранку і прочитала в інтернеті про оголошення путіним «спецоперації».

«Як тільки я прочитала цю новину, на нас полетіли ворожі ракети. Коло Бердянська вже стояли російські кораблі. І ось вони розвернулися і почали стріляти по нашому порту. Почалися обстріли. І вони не припинялися всі ці дні», - згадує жінка.

Від вибухів прокинулося місто. Всі почали один одному телефонувати, дізнаватися новини. А вже наступного дня, 25 лютого, вороги відрізали місто від сполучення з Україною.

«Наше місто невеличке. Але наші мешканці теж виходили в центр на протести проти окупантів з українськими прапорами. Ці люди раніше не були активістами, але зараз організувалися через соцмережі і виходили на протести. На жаль, орки їх арештували, били, тиснули на них», - розповідає пані Наталя.

Зараз виїхати з окупованого міста дуже важко. Українці мусять проїхати через 17 блокпостів, де їх роздягають, обшукують, грабують. А декого відводять вбік та вбивають.   

Восьмигодинний робочий волонтерський день

У Львові жінка приходить плести сітки як на роботу. У неї справжнісінький восьмигодинний робочий день. Тільки – волонтерський.

Пані Наталя зізнається, що тут, серед своїх, їй стає легше. Адже поруч плетуть сітки такі ж вимушені переселенці, як і вона. Працюючи руками, вони розмовляють та діляться інформацією, потрібною для переселенців. А також обговорюють новини і переповідають хто де з ким зі своїх знайомим та друзів спілкувався. Всі очікують визволення своїх домівок та перемоги України. Також багато співають українських та повстанських пісень.

«На початках нас тут було дуже багато. А потім відновилися навчання у школах та вишах, хай і онлайн. То ж багато викладачів тепер у будні дні працюють. Приходять сюди тільки у вихідні. На жаль, виш, де я викладаю, перебуває в окупації», - розповідає вона.

Пані Наталя – викладачка одного з вишів. Має вдома велику бібліотеку, яку змушена була покинути там. І зараз, перебуваючи в оточенні книжок, впізнає чи не кожну за палітуркою.  Зізнається, що книжки гріють їй душу. Сподівається, що коли повернеться додому, буде читати вже твори зі своєї бібліотеки.  

Нагадаємо, як повідомляв «Вголос», художник Андрій Набока створює ікони у стилі плетіння маскувальних сіток.

ІА "Вголос": НОВИНИ