Чому за Сталіна не відзначали «День Перемоги»?
Прикриття безславних і ганебних сторінок історії помпезною славою та роздутим піаром стало традиційною практикою російської і радянської державної політики. Результати найтрагічнішої війни, в якій загинуло близько 30 мільйонів радянських громадян, а мільйони фронтовиків стали нікому не потрібними каліками, що без рук і ніг принизливо жебрали на вулицях міст, радянська влада оголосила «Великою Перемогою», яку слід помпезно відзначати й прославляти комуністичних вождів. Характерно, що 9 Травня на державному рівні почали відзначати лише через 20 років після війни, оскільки Сталін, усвідомлюючи колосальні матеріальні та людські втрати, вважав, що нічого святкувати. Тому вже в 1965 році, в епоху «Застою», підстаркуватий генсек Брежнєв, який любив липові ордени й медалі, вирішив запровадити для совка ще один червоний день календаря. Патріотичною міфологією радянська владна номенклатура намагалася відволікти увагу обдурених громадян від будівництва соціального раю – комунізму, який усе ніяк не наставав.
Хто вони, парадні ветерани?
Простий математичний підрахунок доводить, що, оскільки від закінчення війни минуло більше ніж 70 років, то солдати Червоної армії мали б вступити до війська мінімум у 18 років, хоча більшість мобілізовували у старшому віці. Таким чином, наймолодші з ветеранів мали б нині мати близько 90 років. А якщо йдеться про офіцерів, командирів середньої ланки, то на час війни вони повинні були мати вік хоча б 25-30 років. Тобто тепер це мали би бути сторічні дідусі. Вірити в те, що після пережитих боїв, ночей у зимових окопах, численних поранень та контузій ці старі та хворі дідусі будуть з медалями марширувати столицею, можуть лише дуже наївні та зазомбовані пропагандою люди. Середній вік «ветеранів», яких виставляють на паради 9 Травня – зазвичай 60-70 років, тобто ці люди народилися або під час, або після війни і ніяк не могли воювати під Сталінградом чи захищати Севастополь, як вони полюбляють розповідати дітям та журналістам.
Хоча липових ветеранів почали організовувати на паради та водити для виступів перед дітьми у школах іще в брежнєвські часи, але що більше з роками віддалялася війна, то більше зростала кількість «ветеранів». Навіть у незалежній Україні журналісти помічали на парадах «ветеранів», які одного разу йшли у формі моряка, іншого разу були танкістами, льотчиками, мінометниками, були обвішані несумісними медалями або орденами, які могли мати одиниці, чиї імена добре відомі. Замість справжніх ветеранів, на офіційних державних заходах РФ виставлено не скалічених фронтовиків, а «ряджених» благопристойних дідків значно молодшого віку, які добре знають свою роль і поводитимуться строго за сценарієм. Солдати-фронтовики, які пам'ятали жахи війни, ніколи не хотіли пишних парадів, бо знали справжню ціну «перемоги»: бездарний розгром 1941 року, мільйони полонених, «загрядотряди», пам'ятали бездарне радянське командування, яке знищило в котлах сотні тисяч власних громадян, «перемога» з результатом 10:1. Фронтовики знали, що нічого героїчного та великого у тій страшній війні не було.
До того ж мало хто з учасників страшних битв Другої світової вижив і дожив до такого віку. Серед тих, хто там вижив, залишилося багато «енкаведистів», «особістів», «смершівців» та інших посіпак, які гнали солдатів на смерть або віддавали такі накази. Йдучи по трупах, вони здобували медалі та ордени, звання і ранги, а пізніше на пенсії розповідали школярам про свій героїзм та воєнні подвиги. Оскільки архівні справи червоноармійців ще досі не відкрито й не оприлюднено, для українців дотепер залишаються прихованими заслуги, подвиги та ордени середньостатистичного «ветерана». Чи не за доблесну боротьбу з «ворогами народу», чи не за розстріли, депортації їх видано?
«Праздник, со слезами на глазах»
Сам же день 9 травня 1945 року став сумною датою для всієї Європи, яку заполонили орди п’яних і диких червоноармійців, переважно росіян-сибіряків, кавказців та вихідців із Середньої Азії. Мільйони німецьких, польських та чеських жінок стали жертвами масових зґвалтувань у травневі дні «Великої Перемоги». Про масштаби зґвалтувань можна судити з того факту, що щорічно в період 1945-1948 років приблизно два мільйони жінок робили нелегальні аборти. Доволі часто зґвалтованих німецьких жінок убивали чи замучували до смерті нелюдськими катуваннями. Нерідко звірячі зґвалтування здійснювали на очах чоловіка і членів сім'ї жінки, для зловтішного приниження німецької нації.
Німкені воєнного покоління і досі називають військовий меморіал солдатам Червоної армії в Берліні «могилою невідомого ґвалтівника». Звісно, про це ніколи не говорила ні офіційна радянська, ні теперішня російська пропаганда, бажаючи подати п’яного та озвірілого росіянина з автоматом на вулицях Берліна в образі «визволителя».
Та й не кожен радянський ветеран бажає згадувати, як він чи його товариші по службі брали участь у таких брудних злочинах.
Німецький символ перемоги над Німеччиною
Символічно, що навіть улюблена російськими націонал-патріотами георгіївська стрічка, яку в Україні та світі більше називають «колорадською», символічно має німецьке походження. Бажаючи цивілізувати відсталий колишній московський улус Золотої орди та привнести елементи європейської культури підкореним азійським народам і закріпаченим московським селянам, Софія Авґуста Фредеріка Ангальт-Цербст-Дорнбурґ, яка пізніше вирішила називатися Катериною ІІ, перекопіювала чимало німецьких атрибутів, створюючи символи російської державної ідентичності. Зокрема, чорно-жовту стрічку як елемент прапора й герба німецьких земель Саксонії та Саксонії-Ангальт було вміщено 1769 року до заснованого імператрицею військового ордену Святого Георгія для відзначення офіцерів за заслуги на полі бою. Після жовтневого перевороту, під час тотального нищення символів царської армії, більшовики скасували цей орден, однак чорно-жовту стрічку активно використовували у військових нагородах російських профашистських колабораціоністських військових формувань, таких як 800-тисячна РОА Власова та сформована з росіян дивізія СС РОНА (Российская освободительная народная армия), або, як її ще називали, 29 дивізія СС (1-я пехотная дивизия СС «Россия»), й інших.
В умовах воєнного колапсу радянської армії та поразок 1941 року, коли мільйони радянських солдатів здавалися в полон німцям, не бажаючи воювати за Сталіна, за колгоспи, голодомори, репресії та атеїзм, офіційна радянська пропаганда різко змістила акценти зовнішньої політики з інтернаціоналізму та поширення світової революції на решту світу, до потреби захисту батьківщини й патріотизму. Для цього на колодки ордену Слави та медалі «За Перемогу» було повернено стару, добре відому російським солдатам георгіївську стрічку, яку, однак, сталінська пропаганда вже назвала «гвардійською». Тож уся трагедія вбогості радянської воєнної пропаганди та російського патріотизму зокрема полягає в тому, що перемогу над Німеччиною радянські й сучасні російські імперіалісти святкують з німецькою саксонською стрічкою.
Зрештою, святкування «Дня Перемоги» над фашистами нині, мабуть, видається передчасним, коли війна з російським загарбником триває, Перемога ще далеко, а фашизм став державною політикою Кремля. Український же День Перемоги ще попереду. Він настане, коли закінчиться АТО на Донбасі, коли буде повернуто Крим і розгромлено російський фашизм. Тоді Києвом пройдуть не старі «енкаведисти» і не ряджені актори, а свої, справжні ветерани на Параді української Перемоги.
Валерій Майданюк, політолог, спеціально для «Вголосу»
ІА "Вголос": НОВИНИ