Закохуєшся в юності. З кожним днем пізнаєш об’єкт кохання все і більше, розумієш, що це – твоя доля. У вас багато спільного, спільні погляди на життя, цінності, і загалом вам дуже добре удвох.
Так, у об’єкта кохання є відчутні недоліки, в кого їх немає. Він (чи вона) трохи деспотичний, не любить, коли йому перечать, любить, коли його возвеличують, неприязний до людей, які думають не так, як він, і взагалі не схожих на нього. Не вірить у Бога, сусіда-власника кіоску на базарі називає баригою, а сусідку-офіціантку – проституткою.
Але любов сильніша за якісь там недоліки, які є у всіх людей. І живете ви душа в душу багато-багато років. Мрієте про спільну старість. І таки доживаєте разом до пенсії. Але одного дня вам стукають в двері, відкриваєте, а там люди з органів повідомляють – ваш коханий вбивця-рецидивіст, його багато-багато років шукали, і врешті знайшли. Ви маєте з ним попрощатися. Назавжди.
Нині я співчуваю пенсіонерам-ідейним комуністам (підкреслюю: ідейним, а не тим, хто жив зовсім не за комуністичними ідеями, але прикривався партквитком, щоб отримати депутатський значок). Розлука з чимось рідним і десятиліттями викоханим – це, очевидно, велика моральна травма. Але, їхні сльози чи прикриті внутрішні муки не знімають обвинувачення з їхнього об’єкту багаторічного кохання. І від цих сліз маса вбитих ним людей не воскреснуть.
ІА "Вголос": НОВИНИ