Мирослава Бичишин народилася 4 лютого1959 року в Архангельській області в селищі міського типу Коряжма Котласького району, куди після ІІ Світової війни були вислані родини матері та батька.
„Батько мій народжений на Тернопільщині, а мати - у Львівській області на хуторі Лани, що біля села Бібрка. Їхні родини були вивезені у 1946 році і вже там мама й батько зустрілися і познайомилися. Батько приїхав туди пізніше, тому що ще в Україні деякий час перебував у в”язниці за допомогу та співпрацю з «бандами бандерівців», як було записано у справі.. Дідусів своїх я не знаю, бо вони загинули ще до мого народження. Ми навіть не знаємо досі, де похований мій дідусь по батьковій лінії. Він, як і батько, був в УПА і загинув у боях десь на Тернопільщині. Я про це знаю від бабусі, бо батько практично до смерті не розповідав мені про цю частину свого життя, вважаючи, очевидно, що мені не треба було цього знати. Усю цю сімейну історію я взнала вже після його смерті, коли мати та батькова рідна сестра мені почала розповідати...”
У 1957 році батькам Мирослави Бичишин дозволили поїхати у відпустку в Україну. Шлюб вони зареєстрували у Львові. Як пізніше виявилося, ще у 1953 році обидвом родинам влада дала дозвіл на повернення в Україну. Але тоді ніхто не поставив їх до відома – і в Україну вони повернулися аж у 1965 році, коли репресовані поверталися вже масово.
„Батько поїхав в Україну на кілька місяців швидше. Йому дозволили оселитися тільки в Новому Роздолі. Це було молоде місто хіміків ,яке починало розвиватися. Батько зустрів у Новому Роздолі багато своїх товаришів з Тернопільщини, які також повернулися з заслання. Коли батько вже знайшов місце для проживання, то дав нам знати і мама зі мною і моїм молодшим братом приїхали до нього. Повернулися з нами і мої бабусі. Мамина рідна сестра і татів брат, які там одружилися, так і залишилися жити в Росії. Татів брат, який набагато молодший від нього, закінчив судноремонтний інститут в Ленінграді. Там він одружився і влаштувався працювати”.
У 1966 році Мирослава Бичишин пішла в Новороздільську середню школу №3. Мирослава була сумлінною ученицею - навчання їй давалося легко, і школу Бичишин закінчила на відмінно.
„Досі зберігаю грамоти, нагороди за усі 10 років. Але, що цікаво, медалі мені так і не дали. Найбільше це образило мою маму. Батько сказав, що це не є найважливіше в житті Батько вважав, що найбільше багатство – це знання людини, яке ніхто ніколи не вкраде та життєва мудрість, набута з часом. Я ж захищала честь школи на усіх обласних олімпіадах, мала купу грамот, а в результаті...”
У 10-у класі Мирослави Бичишин зайняла 3 місце на обласній олімпіаді з біології. В школі вона серйозно вивчала цей предметом і мріяла стати генетиком.
„У Львові в той час в жодному вищому закладі навіть відділення генетики не було, треба було поступати в Київ, а мене батьки просто не пустили. Навіть не знаю, чому. Батько напевно боявся, що я розчаруюсь, якщо не поступлю, бо в мене ж була „трошки не така” біографія”.
Переживання батька Мирослава зрозуміла, коли вже навчалася у Львівському університеті ім. І.Франка. „В університеті був „другий відділ”, куди мене викликали і розпитували про різні факти з моєї біографії: чому я народилася в Росії, де батьки одружувалися і т.п. Я зрозуміла, що вони знали про мене все, але хотіли почути це від мене”.
У 1976 році Мирослава Бичишин поступила у Львівський університет ім. І.Франка на математичний факультет. Батько не вірив, що доньку прийняли, поки 1 вересня вона не поїхала на навчання до Львова. „Пізніше він вже говорив, що для нашої родини це була велика перемога – моє поступлення у вищий навчальний заклад”, - згадує Бичишин.
Перший рік на математичному факультеті виявився для Мирослави Бичишин досить складним. На математику тоді поступали переважно випускники спеціалізованих шкіл, в яких цей предмет був профільним. В „математичних” класах програма випереджала звичайну шкільну програму – учні ще в школі практично вивчали програму першого курсу. А випускникам звичайних шкіл доводилося звертатися до репетиторів або власними силами наздоганяти втрачене.
„Ми ж жили навіть не в районному центрі, а просто в містечку, де навіть мови не було про якесь репетиторство. Коли батько вирішив, що треба шукати репетитора, бо усі шукають, і нарешті через знайомих знайшов, той, поспілкувавшись зі мною, сказав, що я сама можу поступити. І , дійсно, так сталося, що я своїми силами справилася зі вступними іспитами. Але коли під час семінару я отримала першу негативну оцінку, то дуже переживала через це. Навіть у листі додому написала, що мене, напевно, відрахують. Ця перша невдача дуже мене розчарували, здавалося, що це вже кінець. Але я наполегливо працювала і після першої ж сесії можливості студентів вже вирівнялися. Університет я закінчила не з червоним дипломом, але мала лише кілька четвірок”.
У перші роки навчання Мирослава Бичишин брала активну участь у студентському житті і будучи прихильницею спортивного способу життя ще в школі, в університеті грала за команду з ручного м’яча. Так було, поки Мирослава не вийшла заміж. Після третього курсу їй довелося взяти академвідпустку, щоб доглядати маленького сина.
„Ми з чоловіком жили самі, „бабусі” були ще молоді і допомогти не мали як. Потім доглядати за сином нам допомагала одна добра знайома старша пані. Чоловік в мене очолював профспілкову організацію в будівельному управлінні, від якого нам виділили в гуртожитку окрему кімнату. Ми там прожили 2 роки, поки я не закінчила навчання. У ті роки почалося молодіжне будівництво і на Сихові збудували перші два будинки для молодих сімей. В одному з них нам дали однокімнатну квартиру. Транспортного сполучення з Сиховом як такого тоді не було – туди ходив лише один тролейбус. Коли темніло, добиратися додому було досить моторошно. На Сихові ми прожили 11 років. Практично на наших очах розбудовувався цей масив. А далі чоловік , після довгих конкурсів та відборів, здобув право працювати на молодіжній будові. Так ми отримали в МЖК „Каменяр” повноцінну квартиру на Левандівці”.
ІІ.
Після закінчення університету молодому спеціалістові Бичишин дали скерування на роботу в Пустомитівський район. Але коли вона приїхала в районне управління освіти, там сказали, що такі фахівці їм не потрібні і порадили взяти відкріплення.
„До мене тоді поставилися з розумінням, а можливо, мені просто пощастило - коли чоловік підійшов в обласне управління освіти і пояснив, що в мене сім’я і дитина досить хвороблива, то там погодилися дати відкріплення”.
У 1982 році на Сихові відкрилася новозбудована середня школа №84 з російською мовою викладання, куди й скерували на роботу Мирославу Бичишин. Правда так склалося, що місце вчителя математики вона не отримала. Напередодні 1-го вересня помер батько Бичишин і коли вона змогла прийти в школу, виявилося, що годин математики вже немає.
„Мені запропонували бути старшою піонервожатою. Для мене це було складно, тому що я вважала, що закінчила університет дуже добре і повинна бути вчителем. Але так склалося... Це був для мане важкий період – смерть батька, недостойна, як я вважала, робота. Але працюючи піонервожатою, я набула досвіду спілкування з учнями різних вікових категорій, що потім мені дуже допомогло як вчителеві”.
Мирослава Бичишин тільки рік пропрацювала вожатою. Оскільки Сихів тоді інтенсивно розбудовувався, школа розширялася - з’явилося більше класів і годин. У 84-ій школі, яка тоді вже стала російсько-українською, Бичишин пропрацювала вчителем математики два роки. А у 1986 році, після народження доньки, пішла працювати у середню шкоду №90, куди перевели усі українські класи із СШ№84.
У СШ№90 Мирослава Бичишин пропрацювала з 1986 по 1994 роки спочатку вчителем математики, потім заступником директора з навчальної роботи.
У 1994 році Бичишин запросили на роботу у відділі освіти Залізничного району, де вона працювала інспектором шкіл до 1997 р. А в 1997 році у Львові вперше проводився конкурс на заміщення вакантних посад директорів шкіл, який Мирослава Бичишин виграла і була призначена директором середньої школи №18.
Після трьох років роботи директором 18-ї школи Мирославу Бичишин перевели у СШ №65, директор якої йшла на пенсію. Це була велика школа на Левандівці, в якій навчалося 1800 учнів, працювало 120 вчителів.
„Керівництво відділу освіти, в якому я колись працювала, вирішило, що я дам собі раду з одною з найбільших львівських шкіл. Мені в житті, напевно, інтуїція щось підказувала і я не боялася міняти місце праці. Людина не повинна боятися змін. Я завжди говорила вчителям і учням, що треба вміти адаптуватися в будь-якому колективі. Коли людина приходить на нове місце роботи, вона повинна знайти внутрішні сили, щоб довести свою фаховість, зайняти своє місце в колективі, щоб її поважали і вона себе поважала. За кордоном, наприклад, ротація кадрів в освіті постійна. Там навіть інша система призначення керівників освітніх установ: вони працюють за угодою 4, максимум 5 років, а потім громадськість і керівні освітянські органи оцінюють їхню роботу і, якщо людина зарекомендувала себе добре, їй можуть продовжити контракт, а ні – то пропонують інше місце роботи. І там до цього звикли. У нас на це дивляться інакше: як так - залишити напрацьоване місце? я тут уже все зробила, а тепер йти кудись і починати все з початку?”
На новому місці Мирослава Бичишин з ентузіазмом взялася до роботи. Вона багато зусиль доклала для того, щоб змінити імідж школи, яка серед мешканців Левандівки не мала високого рейтингу.
„Левандівка – це район залізничників, який вважався чомусь неблагонадійним. Люди, які проживали на Левандівці, скеровувалися на роботу на Львівську залізницю з усієї України. Коли я прийшла в цю школу, там часто говорили про випускників не з найкращої сторони. Колись це була російська школа. Коли я прийшла, російських класів залишилось практично по одному на паралелі. Але українського духу , як такого, там було дуже мало.”
Мирослава Бичишин не без гордості говорить, що їй разом з колективом вдалося зробити у школі багато позитивного.
„В школі дуже хороший, сильний колектив фахівців, завдяки яким нам вдалося внести у діяльність школи дух українства. Ми почали співпрацювати з громадськими організаціями, налагодили співпрацю з церквою і ввели християнську етику. Ми намагалися розпочати роботу різноманітних гуртків, які б виховували в дітях патріотизм. Так, у нас прижився „Бойовий гопак”. Діти, які ним займалися, під час Помаранчевої революції були на Майдані в Києві і виступали з Русланою .Наші учні займали перші місця у спортивних змаганнях, мистецьких та інтелектуальних конкурсах. Ми трохи змінили саму структуру школи (статут це дозволяє). У нас, наприклад, не було завучів молодшої і старшої школи – був завуч з методичної роботи в 1-11 класах, завуч з навчально-виховної роботи – так само. Бо якщо ділити – це молодша школа, а це – старша, то виходить ніби дві республіки в одній державі. У цій школі сильна кафедра зарубіжної літератури, яка протягом років організовувала дуже цікаві заходи. Сильна також кафедра іноземної мови. Ми ввели класи з поглибленим вивченням англійської мови і робили англомовні вистави, конкурси для того, щоб показати батькам, яких успіхів діти досягли за рік. Пізніше такі конкурси почали проводити німецькі класи. Активно запрацювала кафедра української мови та літератури. Перевагою нашої школи була потужна база. Коли я була директором, у школі зробили ще один спортзал. У Львові немає іншої такої школи, яка б мала 3 великі спортзали, діючий басейн і стільки спортивних майданчиків. У школі є ансамбль бальних танців „Юні зірки”, який вже побував і за кордоном на конкурсах. Дітям це цікаво, а батькам зручно. Возити дітей на гуртки в центр – складно, а тут все на місці. Ми вирішили, що будемо боротися за дитину. Левандівка – це такий замкнутий мікрорайончик, де є 3 школи. І якщо ми дітям та батькам не будемо мати що запропонувати, то до нас просто не прийдуть нові школярики”.
У СШ №65 Мирослава Бичишин пропрацювала до 1 вересня 2006 року. Але і сьогодні вона не забуває своїх учнів та колег-вчителів і старається допомагати школі.
„Я співпрацюю з ними. Як депутат, помагаю в питаннях, що стосуються ремонту школи. Шукаю спонсорів для проведення різноманітних конкурсів, для надання допомоги дітям-сиротам. До мене на депутатський прийом приходять зі своїми проблемами батьки учнів. Закладені у міському бюджеті кошти на депутатську діяльність я постараюся використати для освітлення доріг біля школи і двох садочків, які розташовані поблизу. Також треба буде відремонтувати внутріквартальні дороги”.
ІІІ.
У 2000 році Мирослава Бачишин познайомилася ближче з Іваном Деньковичем, який прийшов на її місце директора СШ№18. Як виявилося, у Бичишин і Деньковича було чимало спільного у поглядах на ситуацію в державі загалом і в освіті зокрема.
«Це був той час, коли Юлію Володимирівну кидали за грати, судили. Ця жінка мене просто вразила наполегливістю, принциповістю тим, що знає, чого хоче. Вона сама ставить перед собою мету і йде до неї. Мені не могла не сподобатися така цілеспрямованість. Я у житті також всього досягла завдяки своїй наполегливості. В мене ж не було можливостей, ніхто мене не підштовхував, ніхто не допомагав – ми з чоловіком самостійно ставали на ноги, до всього йшли своїми силами, вмінням чи талантом, з Божою допомогою”.
У 2003 році Бичишин вступила у партію „Батьківщина”.
Згодом Мирославі Бичишин запропонували посаду в.о. голови Залізничної районної організації, з тим, щоб вона організувала роботу в районі, а тоді очолила організацію. Бичишин півроку була в.о., а у листопаді 2003. на звітно-виборчій конференції її обрали головою Залізничної районної партійної організації. У 2005 році Бичишин очолила Львівську міську організацію ВО „Батьківщина”.
На початках Мирославі Бичишин вдавалося поєднувати освітянську і партійну роботу. Але після парламентських виборів 2006 року, коли їй запропонували бути помічником-консультантом народного депутат Андрія Шкіля, Бичишин зрозуміла, що треба вибирати, оскільки справитися з таким обсягом роботи, не дивлячись на всю її наполегливість, буде надто складно. І Мирослава Бичишин, яка 24 роки віддала освіті, залишила посаду директора школи, щоб присвятити себе партійній та депутатській роботі.
Вперше в депутати Львівської міської ради Мирослава Бичишин балотувалася у 2002 році.
„Перша моя спроба стати депутатом була ще у 2002, коли я як самовисуванець (тоді була ще мажоритарна система виборів) практично виграла вибори. Я недобрала всього 5 голосів. Тоді так склалося, що ті 3 дні, коли можна подавати скаргу в суд для перерахунку голосів, випали на вихідні. Результати оголосили в п’ятницю ввечері і подати скаргу до понеділка було нереально. Ну, як сталося, так сталося... Я це сприймаю як набутий досвід”.
У 2006 році Бичишин, яка на той час вже була головою ЛМО ВО „Батьківщина, стає депутатом Львівської міської ради за списками Блоку Юлії Тимошенко.
Сьогодні Мирослава Бичишин є членом комісії фінансів та планування бюджету Львівської міськради. Математик за освітою, вона зізнається, що на початках було досить складно розібратися в бюджетних питаннях.
„Добре, що в мене дочка економіст, і я до неї звертаюся з проханням пояснити незрозумілі мені речі”, - зізнається Бичишин.
Проте, вона з оптимізмом дивиться в майбутнє і переконана, що вчитися ніколи не пізно.
„Щоб відчути себе дійсно депутатом, треба й літературу відповідну читати, закони вивчати. Тепер приділяю цьому багато часу. Я ж колись не читала, наприклад, про місцеве самоврядування, бо воно мені не було потрібне - коли я була директором, у мене була своя тема і відповідна література. А тепер треба вчитися. Тепер це можна... Діти вже дорослі, у них свої інтереси; чоловік мене розуміє і не перешкоджає займатися тою чи іншою роботою”.
IV.
Мирослава Бичишин з гордіостю говорить про своїх дітей і чоловіка. Вона каже, що сім’я - це надійний тил, де поділяють її погляди.
„Під час виборів чоловік мене справді підтримував. Я тоді рідко бувала вдома, пізно приходила. Діти були вже звиклі – школа забирає багато часу і діти вчителів завжди обділені увагою батьків. Вони росли самі по собі, і я вдячна Богові, що виросли хорошими людьми, розумними і добрими; самі здобували вищу освіту, ніхто за них не ходив і не підганяв їх. І син, і дочка закінчили навчання з червоними дипломами, самі собі знаходять роботу. Колись я мала можливість поспілкуватися з дітьми хіба що у вихідні. Тепер часу вже більше – є можливість майже щодня хоча б по півгодини поспілкуватися. Виходить, що зараз для дорослих дітей у мене часу більше, ніж було тоді, коли треба було їх виховувати, формувати їхню думку, світогляд. Але, направду, діти в мене не зіпсувалися без прискіпливої моєї уваги.”
Син Мирослави Бичишин Назарій з дружиною живуть окремо. А дочка Христина – її краща подруга, яка не тільки допомагає матері розібратися в питаннях формування бюджету, а й має з нею багато спільних захоплень, серед яких вишивка і подорожі Карпатами.
„Я надзвичайно люблю вишивати – розслабляюся і дістаю море задоволення. Як бачу десь цікаву книжку з історії вишивки, мушу купити. В мене ціла бібліотечка таких книжок. Навіть коли вже нема сили вишивати, для мене велике задоволення просто погортати ці книжки. Вдома у нас багато вишитих робіт. Моя дочка теж вишиває і вже обігнала мене в цьому мистецтві. Вона ще й дуже гарно плете на дротах і гачкує”.
Щороку Бичишини на 10-15 днів їздять в Затоку подихати морським повітрям. І обов’язково знаходять час, щоб декілька днів побувати в Карпатах. „Поїхати в Карпати - це святе. Особливо нам подобається на Івано-Франківщині, де ліси ще не такі вирубані”, - каже Мирослава Бичишин.
А щоб зв’язок з природою відчувати щодня, вдома Бачишини уже багато років тримають тваринок.
„Тваринки вдома – це довга історія. Колись діти тримали майже 100-літровий акваріум з рибками. Ним займався в основному син. Коли син після 10 класу виграв конкурс і поїхав на навчання в США, то ми акваріум подарували сусідам. Пізніше до мого чоловіка на будову прилетів хвилястий папуга. Чоловік приніс його додому. Ми купили йому пару. В них з’явилися пташенята. Пташенятами займалася дочка. Вона їх роздаровувала. Так що наші папужки живуть тепер у родичів, знайомих і сусідів по будинку. А пізніше у нас появилась собака. Завести собаку вирішила я. Я сім’ю до цього готувала, бо все-таки тримати собаку в міській квартирі досить складно і відповідально. Але коли мені запропонували цуценятко, чоловік сам за ним поїхав. І от у нас вже 7 років живе породистий ірландський сетер. У нас від початку не виникало питань, хто її нагодує чи вигуляє. Це наша спільна потіха , яка нас усіх теж дуже любить”.
Мирослава Бичишин народилася 4 лютого 1959 року в селищі міського типу Коряжма Котласького району Архангельської області (Росія)
1966-1976 – навчання у Новороздільській середній школі №3
1976-1982 – студентка Львівського університету ім. І.Франка, математичний факультет
1982-1983 – Львівська середня школа №84, старша піонервожата
1983-1985 - Львівська середня школа №84, вчитель математики
1986 – 1994 - Львівська середня школа №90, вчитель математики, заступник директора з навчальної роботи
1994 -1997 - відділі освіти Залізничного району, інспектор шкіл
1997 – 2000 - Львівська середня школа №18, директор
2000 – 2006 - Львівська середня школа №65, директор
2003 – член ВО „Батьківщина”
листопад 2003 - голова Залізничної районної організації ВО „Батьківщина” , член бюро ЛМО ВО „Батьківщина”
27.12. 2005 – голова ЛМО ВО „Батьківщина”
2006 – депутат Львівської міської ради, член комісії фінансів та планування бюджету
Одружена.
Чоловік - Мирон, Син -Назарій, дочка - Христина
ІА "Вголос": НОВИНИ