Одним із найбільших львівських скандалів останнього часу безумовно можна вважати заяву в. о. головного редактора газети міської ради „Ратуша” Миколи Савельєва про те, що він відмовився опублікувати в „Ратуші” замовний матеріал. Пан Савельєв аргументував свою позицію тим, що цей матеріал „наповнений неправдивими або бездоказовими звинуваченнями на адресу багатьох відомих у Львові людей”. Однак, попри відмову „Ратуші” публікувати матеріал, ця стаття уже ходить містом у роздрукованому вигляді. „Вголос”, діючи відповідно до назви, тобто промовляючи вголос те, про що інші говорять поміж себе, пропонує зазначену статтю увазі своїх читачів.
Доповідна на заборонену тему всечесній львівській громаді і всьому світові
Королева поза підозрою
Інтелектуальна деградація деяких новітніх львівських мас-медіа мало в кого викликає сумніви, і питання хіба в тому, чи процес їх занепаду оборотний чи замовне чорне піарення послужить траурною рамкою для колись демократично обнадійливої «четвертої влади». Видається, її геть здолала «п'ята влада» (може, вона перша?!), себто влада грошей. Хто платить, той замовляє музику шпальт, і та музика все частіше вражає своєю химерністю.
Яскравий приклад останнього — одна з львівських газет, яка винесла в заголовок центрального матеріалу номеру справді сенсаційне повідомлення: «Кендзьор — не агент». Правда, історичному відкриттю газета зобов'язана не власному журналістському розслідуванню (кишка тонка?), а «третій владі», себто — судовій, а питання про природу суддів, пригадується, ставив ще класик сусідньої літератури.
Питання про «Кендзьора — не агента», звісно, набагато свіжіше від оскоминних першошпальтових повідомлень про немовлят в унітазі чи викинутих за вікно. При тому сам читач уподібнюється немовляті, якого злоумисна мама-преса постійно мачає в сенсаційний кримінал. Жахливі подробиці всіляко смакуються, а моральна оцінка не дається, бо ж і так усі люди знають, що дітей не гоже кидати в унітази чи за вікно. Складніше з «не агентом». Згодився би аналіз вказаної тези, правомірність самої постановки питання, діагноз безнадійно абсурдної ситуації, прорахунок причин і можливих наслідків, а це вже завдання не для низових борзописців.
Фабула відома. 14 листопада 2002 року на сесії міської ради міський голова Любомир Буняк сказав дослівно: «Прошу заспокоїтися. Я не дам баламутити зал (сесійний) навіть спортсменам-фізкультурникам, колишнім агентам КГБ». І все. При чім тут Кендзьор?
Як ми діждались Вашингтона
Перш ніж вдатися до розбору неагентурно-судових польотів, поглянемо на картину бою. Столиця Галицького П'ємонту, себто Львів, де від кінця 80-х років минулого століття, нараз забуяло національно-державницьке пробудження, в подальшому зазнала обвальних метаморфоз у своєму політичному лідерстві, змарганізувалася й спровінційніла, «завинулася в кокон» другорядності, що відзначають усі серйозні оглядачі. Сказати, що галицькі посадовці показали приклад Україні, як набивати повні кишені коштом зубожілого народу, не сказати нічого. Але ж головне у даній справі — гордо тримати пику високого патріотизму. “Духовні лідери нації“ гребуть безбожно, однак самі — винятково побожні, блюдолизні та запопадливі перед високим начальством. Ось який камінець кинув нещодавно у наш непорочний галицький город київський аналітик: «Нині (...) така загроза („чергового Переяслава». — Авт.) причаїлася в українському П'ємонті, де найбільше лементують про любов до Батьківщини, а хабарі-то беруть іноземною валютою. Наразі підривають державний бюджет і спотворюють образ України в світі“. Хо-хо! Беруть не тільки іноземною, а й національною, оскільки наш «патріотизм» не гребує і гривнями. Що стосується доларів, то на них нас найбільше вабить портрет президента США Вашингтона, про якого писав ще Т. Шевченко у контексті «нового і праведного закону». Діждалися і Вашингтона, і «закону»? Але про Шевченка — далі.
Внесок же простих львів'ян у події помаранчевої революції, безумовно, вельми великий, однак на сей раз від імені українського П'ємонту діяли особи нової політичної хвилі, поява якої, можна сказати, відбулася не завдяки, а всупереч колишній міській верхівці та громадсько-політичним діячам старого штибу. Які, здавалося б, «схопили все.»
Помізкувати є над чим. Від перших демократичних виборів 1990 року влада у Львові та в області належала особам з-під прапору Руху. Виняток становив хіба голова Львівського міськвиконкому Богдан Котик, постать у новітній українській історії видатна і непоцінована, яку «з'їли» свої ж ура-демократи. Відтоді у міській верхівці почався шлях униз, який сягнув критичних меж за каденції міського голови В. Куйбіди. Виборці Львова зрештою «пішли» «найкращого мера», однак свою сумну справу він і його команда встигли зробити.
У місцевих і регіональних негараздах далися взнаки як макропроцеси, пов'язані з розвалом СРСР і становленням молодої української незалежності, так і негативні трансформації, викликані приходом до влади нової і вкрай «зголоднілої» квазідемократичної еліти, яка оскаженіло і безсоромно розпочала рвати під себе. При підрахунках системних рівнів наших обвалів найперше слід враховувати те, що в 40-50-х роках минулого століття все краще, свідоме, патріотичне українство було практично знищене, згодом масово поширилося підсовєцьке пристосовництво та націонал-зрадництво, а рудименти патріотичної безкорисливості та самопожертви швидко зникли перед бурхливими реаліями нової влади: «хапай Вашингтона» на здоров'я! Себто — здорово хапай! А скільки нахапали й «на здоров'ї»! На охороні здоров'я. Скільки на освіті! На всьому! Бо ж до влади, де в законі свавілля, дірвалися особи з другого-третього рівня, переважно комсомольсько-компартійних, кадрових маргіналів, яким раніше просто нічого «не світило». Безнадійно загумінкове хуторянство. Павучки з провінційної резервації, які жеруться між собою, а вже коли знаходять велику жертву — дружно кидаються на неї. Їх зажерливість відповідає їх примітивності, амбіції — малокультурності, позірний патріотизм — а оце вже щиро! — нестримній любові до Вашингтона. На банкнотах.
Російський президент В. Путін без зайвих сентиментів недавно констатував процес деіндустріалізації Галичини. Обвал капітальний. Централізовані і високоспеціалізовані виробництва «наказали довго жити», технологічні ноу-хау переважно втрачені, кваліфіковані інженери і робітники опинилися на вулиці. Потужні підприємства умисно роздрібнювалися і доводилися до банкрутства, аби стати легкою здобиччю тіньової, а то й кримінальної прихватизації. Нараз перестали діяти — і це в умовах миру, а не війни! — десятки сучасних, зокрема унікальних підприємств, продукція яких високо цінувалася в СРСР (царство йому небесне!) та за кордоном. Так, імперський ВПК почив у Бозі (і туди йому дорога!), але ж за великим рахунком не відбулася і конверсія підприємств мирного і потрібного призначення. Мало того. Стався фатальний обвал і АПК. У бідноті потерпають й селяни.
Сотні тисяч і мільйони українських робітників та робітниць (уже не кажемо про путан!) подалися на заробітки за кордон, а український ринок заповнила переважно контрабандна і морально застаріла промислова (побутова техніка і т. ін.) і сурогатна харчова продукція. Україна стала «сміттєвою ямою» для скидування європейського непотрібу, який наш споживач, аби якось вижити, вимушений оплачувати, позбавлений якісної вітчизняної продукції. Дожилися: в Україні брак м'ясо-молочної продукції. Знамените українське сало за останні місяці подорожчало чи не втричі. Чи не гряде черговий штучний голодомор? Уже ініційований демократами?
Хитро задумано! Що — всі галицькі служиві поспіль виявилися непатріотами і ворогами самим собі? Як сказати! Кожна хапальна оборудка, кожне удушення національного виробника на користь зарубіжного щедро оплачувалися у режимі хабарництва. Якщо львівські ринки заполонила контрабандна польська продукція, значить основний заробіток втікає за кордон, а місцеві ділки щойно злизують навар. Кількість чиновників (на глум здоровому глуздові поіменованим «держслужбовцями»!) порівняно зі совєцькими часами різко зросла, і тією ж мірою зросли негласні такси на всі види тіньових послуг. За кожен рух ділового папірця, за кожні дозвіл, погодження, печатку платилося в режимі «чорного налу». А всі ж такі патріоти, такі демократи, такі — самі розумієте. Як казав один герой: «Життя дається один раз, і його треба прожити так, аби було про що згадати». «І на що згадати», — додамо ми.
Перший львівський губернатор-демократ, за якого почалося падіння, відчуваючи, що не дає собі ради, відбув у Київ, де присвятився «чистій» політиці. Але «процес уже пішов». Наступник — С. Давимука, постійно віщаючи про «реструктуризацію економіки», врешті очолив обласний фонд державного майна, мабуть, аби сприяти в приватизації того, що недоруйновано і ще не прихоплено. Наступник наступника — М. Горинь, і теж з питомо галицьких, керував-керував Львівщиною, аж врешті очолив регіональну митницю. Місце, як кажуть, зовсім не хлібне, бо за його керівництва жодної контрабанди не було. Хіба би в дещо необмежених розмірах. Але при чім тут він?!
Ще один спадкоємець обласного трону — С. Сенчук, переказують, став мільйонером під час виборчої кампанії президента України зразка 1999 року, оскільки — але ми в то не віримо! — у нього осіла чимала сума коштів, призначених для успішної перемоги вдруге незабутнього гаранта, за якого, до речі, віддала голоси і більшість галичан, аби потім оголосити «злочинним». А себе — почувати завше праведними. Як сей державний муж міг стати одним з найбагатших у краю, загалом відомо. Початково сприяв «великий патріот» М. Горинь. Потім сам брав усе і то — круто. Нерухомість і рухомість. Почувався настільки безкарно і всевладно, що навіть «батька»-Кучму мало не посилав подалі. Аби виявитися поближче до... нинішньої влади. Зрештою, попросили і цього намісника, і після короткої відсутності він сплив як власник розмаїтих «дібр і маєтностей»: торгових закладів, потужних виробництв, рибних ставів, гранд-будинків і т. ін. На які кошти збудував собі у Львові хороми? «А мама продали в селі прадідову хату і три курки, а гроші віддала мені». За що придбано «Еколан»? «А мама продали ще десятеро яєц». Чи щось подібне. І сей добродій (для себе) вже зустрічає у Львові президента В. Ющенка, він уже в перших лавах борців зі «злочинним режимом»! Найяскравішим втіленням якого — з суто галицьким душком непозбувної гнилизни — є сам і є його оточення. Чи годиться спитати в такого — ну геть помаранчевого до мозку кісток, — куди поділися мільйони, інвестовані свого часу в таку то агрофірму?! У будинку шибеника не згадують про мотузку! Особливо якщо замість неї — помаранчевий шалик. А знаєте, де (не)законно окупований добродієм монументальний будинок? На проспекті Чорновола. Раніше казали: «Хто не крав, той у криміналі не сидів». Тепер новий «закон»: «Хто багато вкрав, той у криміналі ніколи не буде». І вже цього «галицького патріота» в «законі» газети називають «сірим кардиналом» нинішнього губернатора П. Олійника. Себто фактичним наставником — з прицілом знову встрибнути в крісло голови облради. Отака спадкоємність. Гадаєте, В. Ющенко не відає, що творить? Що твориться? Що ж то за президент, який не відає?! Що через нову Руїну ми посуваємось від занепало Галицького П'ємонту до нового Переяслава — яко символу національної ганьби і зрадництва, зажерливості і продажності.
Поперед батька в пекло
У місті — своя специфіка, але поживитися також є чим. Властиво для того власність й поділена на державну, комунальну, обласну, міську і т. ін., аби кожен начальник мав свою парафію і знав свій маневр. Себто знав, де можна красти, а де — чуже. А то — святе! Яке має вкрасти інший. І на твоєму «полі гри» ніхто тобі не указ. Ні прокуратура, ні міліція, ніхто! Прикладів — тьма. Забудовуються дитячі майданчики, зате престижні ділянки, як, приміром, уздовж проспекту Чорновола віддано під автозаправки розміром з футбольні поля. Наскільки нам відомо, з перспективою, коли «відмиють» видатки на придбання цих ділянок, побудови там високоприбуткових приміщень. Готелів тощо.
Активно руйнується інфраструктура міста, яка створювалася упродовж багатьох десятиліть і яка становить не лише систему життєзабезпечення населення, а й неповторну красу Львова. Здійснюється приватна забудова в паркових зонах, для потреб грошовитих власників відчужуються території громадського користування, будинки-пам'ятки піддаються варварській перебудові і т. п. Йдеться вже не стільки про втрату європейської урбаністичної естетики, скільки про різке звуження ареалу міського життя.
Очевидно, сама історія бажала назвати щось визначальне своїми іменами, коли губернатором виявилися саме С. Давимука, а міським головою — В. Куйбіда. Краще не вигадав би жоден Гоголь чи Салтиков-Щедрин. Ось тільки хто посміється, а хто поплаче? Якщо самі прізвища недавніх керівників цілком «промовисті», то фактичне розкрадання найкращих об'єктів езоповою мовою чиновників (які за Езопа і не чули!) іменувалося «зміною форми власності» чи приватизацією. Приміром, у Львові в 1995 році приватизована рекордна кількість об'єктів — 761, 1996 року — 534, 1997 — 622, а потім стався різкий спад. За 2004 рік приватизовано 197 об'єктів. Однак важлива не так кількісна динаміка, як показники надходження в міський бюджет. Так ось: за 761 об'єкт у 1995 році місто заробило аж... мільйон 698 тис. грн. (у порівняльних величинах, бо тоді це буяла гіперінфляція і всі були «мільйонерами» купоно-карбованців), у 2002 році — 15,6 млн. грн., а у 2004 — 34,5 млн. грн. Легко порахувати, що «за Куйбіди» об'єкти розбазарювалися практично за безцінь, на чому не один «викував» свій достаток. Місто серед білого дня пограбували, і чомусь ніхто не зателефонував по «02». Рятуйте! Від кого: від «найкращого» мера і його К°! Тільки не слід думати, що тодішні чиновники дешевили наліво і направо. Як велить тіньова економіка, різниця між реальною і продажною вартістю об'єкту ділиться порівну між чиновниками і покупцями. Куй свою біду!
До найбільш сканадальних і, як на нас, корупційних діянь колишніх міських властей належить закриття та продаж дошкільних навчальних закладів, кількість яких сягає чи не 80-ти об'єктів. Усе чинилося всупереч директивного рішення президента України за 1993 рік, яке забороняє комерційне відчуження дошкільних закладів. У даному разі чиновники користуються законом про місцеве самоврядування — як прикриттям для необмеженого самоуправства. Як причину закриття закладів переважно вказують «Відсутність дітей» або «Рішення районної адміністрації №...». Скажімо, на вул. Шота Руставелі, № 11 на чималій земельній ділянці було приміщення дитячого садка. Заклад ліквідували і на певний час будинок залишили «безгоспним», аби він зазнав природної та штучної (від бомжів, злодіїв тощо) руйнації і «втратив у ціні». Керівники ансамблю «Юність» благали надати порожнє приміщення для потреб ансамблю, але власті були глухі й нечулі. Пильнували «Вашингтонів»!
У результаті у 1997 році будинок площею 1247 м кв. продано ВАТ «Галичина» за 130 тис. грн. Себто квадратний метр площі продано за яких 100 грн., хоча реальна ціна квадратного метру площі в центрі Львова становить близько 500—тисячі і більше доларів. Якщо це не кримінал чистої води, то хіба царський дарунок приватній фірмі від імені міста. Тепер за вказаною адресою будують... храм Христа Останнього Дня, який належатиме одній з релігійних общин, поширених на Заході. Оминемо конфесійне питання, хоча й відзначимо, як на нас, вкрай негативну тенденцію, коли споруджуються виключно «будинки Божі», а не «будинки для людей» (житло, школи, садочки і т. ін.). Яким же чином від ВАТ «Галичина» колишній дитячий заклад потрапив до релігійного осередку? Яким, яким? Перепродали. Цікаво, за яку суму і скільки склала різниця? Не секрет, що загальноміські об'єкти — з легкої руки попередніх властей — ставали об'єктами багаторазових оборудок: купували за безцінь, перепродавали з «наваром». Гадаєте, чиновники не знаються на арифметиці? Просто сума первинної недооцінки об'єкту іноді по кілька разів кладеться в кишеню.
Інший приклад. На вулиці М. Вербицького містився триповерховий дитячий садок. Дітей «не стало». Будинок перейшов до мормонів, які влаштували там євроремонт (церква мормонів вельми заможна) і відкрили ще один релігійний центр. Ми не проти. А як бути з міськими дітьми? Нехай виростають мормонятами?
Міська земля, становлячи виняткову матеріальну і національно-культурну цінність, злоумисно розтринькувалася за безцінь. Конкурсів на право купівлі не було, програм освоєння земельних ділянок так само. Діяли закулісні схеми і тіньові домовленості. Вражаючий приклад фактичного розбою — заволодіння концерном «Електрон» — теренами (близько 19 га) та капітальними спорудами міської «Цитаделі», унікальної пам'ятки фортифікаційного мистецтва середини ХIХ століття, яка не має аналогів у Східній Європі, справді історичного місця, де відбувалися вирішальні події доби Визвольних змагань українського народу у 1918 році, періоду Другої світової війни (тут містився німецький концтабір для червоноармійців, переважну більшість яких становили українці). У власність концерну капітальна забудова «Цитаделі» та її терени дісталися від совєцької армії, але та не була власником об'єкту (і не могла комусь його передати). Про цю гранд-оборудку писала преса, громадськість зверталася з вимогою повернути унікальний об'єкт у власність міста. Реакції — жодної. Ні, була. Після доведення виробництва «Електрону» до колапсу, президент Л. Кучма — ніби насміхаючись над здоровим глуздом і тисячами «електронщиків», які втратили роботу, — нагородив генерального директора підприємства В. Рибінка орденом. А й справді, чому б не запровадити відзнаки: «За зруйнування» (п'ять ступенів), «За розкрадання» (три ступені), «За любов до Вашингтона» з врученням медалі «Довгої кишені»? Чому б не відзначити тими нагородами згаданих чинодралів? Дехто давно вже став би кавалером трьох і більше відзнак! Не вміємо ми шанувати наших «героїв», не вміємо. А ось Кучма — вмів.
Які попередні висновки? Чи не назріли процеси реприватизації окремих міських об'єктів, або ж належної доплати за них у відповідності з реальною ціною земельної та житлової площі у Львові? Що стосується «відсутності дітей», то вони народжуються не з кишень чиновників, де чудовим чином заводяться скажені грошенята, а цілком природним способом. І сталося. Чиновні зловживання в сфері розбазарювання міської інфраструктури допровадили до кризи з дошкільними закладами (черга в них зросла до трьох тисяч дітей), і за це хтось теж мусів би відповісти. Як бути? Треба вводити в дію нові дитячі заклади. Але на це у міста нема коштів. Де кошти за дитячі об'єкти ще куйбідівської приватизації? А хто його знає. Та й не кошти це. Де міська програма відтворення об'єктів соціальної інфраструктури (за принципом — старе продаємо, нове споруджуємо)? Ну — це взагалі!
Чи не з тих дітей, яких виховує вулиця, виростають нові безпритульні, проблему яких недавно звелів вирішити президент В. Ющенко? А вже на місці знайшлися сановні оригінали, які запропонували навчати тих дітей на стражів правопорядку. Досвід каже про зворотнє: саме з дитячої безпритульності криміналітет назбирує свої кадри, підгодовуючи і прилаштовуючи соціально незахищений молодняк. Усі ж процеси і залежності — як позитивні, так і негативні — в суспільстві взаємопов'язані. Відомо, що найвищу позитивну віддачу дають капіталовкладення у виховання та освіту. Втім, чи комусь у нас це відомо? (Зверніть увагу, що новий голова ЛОДА П. Олійник, нараз стурбований долею безпритульних, досі не звернувся до місцевих товстосумів із наказовим закидом: «Хлопці, нахапали — поділіться трохи з нещасними дітками. Ось ти, Степане, обібрав пів-Львівщини, то стань для тих дітей другим татком. Продай пару карасів зі своїх ставів — на спільне благо. Інакше будеш не сірим кардиналом, а просто чимсь сірим. Хоча й зеленим.» Ні, не скаже: виженуть! І тому Олійник бажає всмажити дармову рибку зі ставів всевладного Степана без олії. Коштом правоохоронців.)
Замість дитячих закладів будують не тільки храми? Очевидно. Під виглядом капітального ремонту відселяють жильців, а житловий будинок продають грошовитій фірмі, яка фактично коштом міського бюджету розживається на престижне приміщення. Так сталося з будинком на розі вулиць Січових Стрільців і Гнатюка, де розмістився магазин «Еліт». Штучно доводять до руйнації будинок-пам'ятку на пл. Міцкевича, 10 (близнюк палацу Фарнезі в Римі), відселяють жильців, ательє і магазини (і на все у міста знаходяться кошти!), а на звільненій у той спосіб ділянці у цілком протиправному режимі споруджують фатальне для історичного середовища Львова приміщення банку, інстальоване назовні «ванною» плиткою. Чи хтось відповів за зруйнування відомої пам'ятки історії? Ні.
У центрі Львова через кожні кільканадцять метрів з'являються аптеки. Так виглядають новітні «чорні діри», в яких відмивають гроші і коштом нашого з вами здоров'я збувають найсумнівнішу лікарську, а то й відверто «липову» (крейда, цукор) продукцію. І такої — буває три чверті. Уже не кажемо, що через аптечну мережу (чи не при кожній поліклініці та лікарні по кілька аптечних одиниць) реалізують ліки, отримані по лінії гуманітарної допомоги. Бізнес на ліках процвітає, а середня тривалість життя різко скорочується. Цікава залежність! І скрізь — кантори, кантори, кантори! «О, як ми любим Вашингтона»!
Щупаки і карасі
Така соціальна політика зі стійким знаком мінус стала візитною карткою Львова за колишнього міського керівництва, найбільший талант якого виявився у реалізації корупційних схем, розбазарюванні громадського пирога та відчуженні себе від реальних потреб загалу. Львів'яни — попри всі закулісні інтриги — сказали рішуче ні міському голові В. Куйбіді та його К°. Львівську владу очолив Л. Буняк, який заходився вирішити низку найболючіших міських проблем (від подолання корупції до вирішення проблеми водозабезпечення).
З приводу виконання обіцяного можна скільки завгодно зубоскалити (як і робиться), що, однак, ні на йоту не сприяє вирішенню проблем. Таке місто як Львів, історичне середовище якого сформувалося ще до Першої світової війни, являє собою сущий гордіїв вузол з огляду на стан доріг, комунікацій, зв'язку, водопостачання, житлового фонду, збереження пам'яток архітектури, соціальної інфраструктури, зелених зон і т. ін. При цьому нічого не можна рубати (хіба продавати «непотрібні» дитячі садки під храми, а «зайві» палаццо — під банки), але й розв'язати той вузол наразі нема як. Бракує фінансування, бракує потужностей, бракує розуміння проблем і культури міського побуту. Останнє безпосередньо стосується всіх громадян, які в значній частині є ніби чужинцями в своєму місті. Споживачами, але не шанувальниками культурного феномену Львова.
Гадаємо, найбільша проблема, з якою зустрівся новий мер, це, з одного боку, підбір владної команди, з іншого — спосіб очищення в першу чергу старих чиновних авгієвих стаєнь. Складність першого — старі кадри переважно всі «схоплені» і нема аж надто з кого вибирати. І в тому ж складність другого: старі кадри творять «гнучкий» залізобетон. Усі зусилля мера змінити щось на краще він гасить ніби вата, залишаючись непробивним і для найбільш радикальних заходів. Бажаєте приклад? Нещодавно один з високопосадовців обласного рівня відзначав уродини. Усі «несли». У конвертах. Він удавано протестував: «Боремося ж з корупцією». Гості відповіли майже античним хором: «Разом нас багато, нас не подолати». У науці це називається — опір матеріалу. Опір же бюрократичного матеріалу самоплином ще ніким не подоланий, а ось як змінити спосіб діяльності чиновництва з негативу (дерти під себе) на позитив (працювати для людей), це справді питання виживання суспільства. Бо разом нас — усіх громадян — ще більше, але наші владні права узурповано чиновниками, які творять непорушну піраміду ієрархії, де кожен верх має низ, на якому він тримається. І тому ділові властивості цієї піраміди ніби перекинуті. Маленький чиновник часом зробить більше за великого (звісно, за мзду), і він же провалить будь-яку непотрібну для нього особисто справу і найперше — зруйнування системи корупції. Навіщо тоді служба в чиновництві! Краще податися в бізнес.
Загалом закони бюрократичних рядів відомі. Жодне розвинуте суспільство не існує без бюрократії, а в неї завше вистачає інстинкту самозбереження, аби — в разі загрози своєму існуванню — справно виконувати свої службові обов’язки. Але ж у нас — чиновна вольниця і безкарність! Окремий «блок опору за інтересами» становлять певні депутати міськради, з-поміж яких також не бракує чиновників. Їх тактика поведінки щодо позиції міського голови визначається вельми просто: влаштовує — не влаштовує. А оскільки чимало з них обласкав ще В. Куйбіда, а новий міський голова «показує характер», ностальгія за безхмарним минулим обертається тихим болотом саботування виконавської влади само-представницькою. Де завершується приватний інтерес і починається демократія як фактор регулювання загальноміських процесів, не відає ніхто. Про це — далі.
Окремо ще раз скажемо про львівську четверту владу, з якою у Л. Буняка наче б не склалися стосунки. Або склалися «не так». І чи могли скластися інакше? Щупаки мас-медіа на те й існують, аби карасі влади не дрімали. Кожному — своє. Любити владу для мас-медіа не потрібно і навіть — мало пристійно. Запопадливість перед владою шкодить найперше їй самій. Інша річ, що мусить існувати певна межа громадських стосунків та правила гри між властями і пресою. Якщо ЗМІ вправі постійно запитувати: «А влада хто» (і самі ж виносити публічні вердикти), то і владі дозволено ставити те саме запитання щодо щупаків пера. Чи можливі між сторонами більш-менш цивілізовані стосунки, коли більшість львівських ”обсерваторів“ діють у стилі легкоозброєних папараці видань типу «Приступ» чи «Плюс-мінус» і замовно промишляють темним піаром (”обсераціями“) за відповідну винагороду? При тому дуже легко винуватити когось у некомпетентності, продажності, корупції і т. ін. Чи хтось не знає, що за ”незалежними“ львівськими виданнями стоять фінансово-політичні групи, які озвучують та лобіюють свої інтереси і в тіньових розкладках яких посада мера міста становить центральний інтерес? Посада ж міського голови — як замковий камінь у склепінні львівського соціуму. Останнім часом сталося так, що чимало «високочолих» (типу Кендзьора) вдарилися головою об той камінь. Набивши собі гулі. З криком: «Я — не...» Гірке спотикання старо-Рухівської всевладності!
І що — кожен бажає керувати мером у ручному режимі, а ні — посадимо в крісло мера ”свою людину“! Який мер усіх влаштує? Той, який дозволить усім промишляти чим завгодно, себто на свій розсуд ”кувати свою біду“. Бо ж кожен є ковалем власного щастя. А ”ми не для того робили революцію“, аби дотримуватися норм законності і моралі. Цькування Л. Буняка — з приводу і без — стало чи не лейтмотивом львівської жовтої, себто позірно помаранчевої преси. Одна з зірок львівської публіцистики нічтоже сумняшеся договорилася до того, що запропонувала столичним властям ”забрати“ Л. Буняка в Київ, якщо ”такий він уже хороший“. Що забрати можна якусь річ, а не особу, тим паче — законно обраного керівника міста, сумнівів не викликає. Чому ж ту зірку столиця не забере? Їй же всеодно, де «світити», а там можна буде наїхати і на столичного мера. Знай наших!
Нема потреби ідеалізувати нинішнього міського голову, однак, як на нас, в анормальності ставлення до нього ЗМІ виявляється не лише замовність закулісної режисури, а й очевидний комплекс неповноцінності місцевих щупаків. Із солідною аналітикою на газетних шпальтах сутужно, а головне — в такій і нема потреби. На каламутній хвилі сенсацій-скандалів-магій здеградували не лише мас-медіа, а й споживач їх попсутої продукції. Погортайте наче б престижні львівські видання. Широкоформатна реклама: ворожки, цілителі, ясновидці. Обіцяно захист ”від жахливих сил зла“. ”З собою на прийом брати: яйце біле сире (...), невипрану майку (...), землю або шерсть тварини (...) і т. ін.“ Поки розперезані знахарі готівкою ”деруть шерсть“ з легковірних, професійні лікарі буквально заходяться від шкоди, заподіяної важкохворим професійними шарлатанами. Того ”від вроків“ лікували при раку шлунку, того ”по майці“ зцілювали від хронічного туберкульозу. Але ж реклама новітнього середньовіччя — платна і становить буйне джерело газетної наживи. Забобонні з власної кишені оплачують процес ”самозадурювання“, вірячи ”солідним“ газетам, купленим на гроші пройдисвітів, яких вони ж й утримують. На першій сторінці замітка — ”геть Буняка“, на другій — ”поспішай до ворожки“! Хто оплачує антирекламу? Хто замовив новітній ідіотизм для львів'ян?
При чім до всього сказаного ”не агент — Кендзьор“? Власне, власне! Бачте, Львів і Львівщина вважаються духовно-адміністративною вотчиною Руху, а голова обласного осередку Руху — нардеп Ярослав Кендзьор, очевидно, почуває себе ”смотрящім“ у галицькій резервації. І справді, діячі Руху прямо чи опосередковано причетні до грандіозних ”успіхів“ у Галицькому П’ємонті — як у сфері економіки, СГ, стану моралі, правозаконності, ”демократії без берегів“ і т. ін. Ясна річ, що активний рухівець В. Куйбіда ”влаштовував усіх“, як і свого політичного патрона, а ось якийсь незалежний Л. Буняк — ”не влаштовує нікого“. Переказують, що Л. Буняк, грубо порушуючи спадкоємність влади після відходу В. Куйбіди, не тільки не одягає для церемоній мантії попередника (вона на ньому виглядала б як чорна майка, яку в самий раз нести до ворожки!), геть відмовився підживлювати вічно голодні Рухівські структури і взагалі в усіх інших випадках не бажає танцювати ”польку-бабочку“ під дудку Кендзьора. За це Бунякові одна з газет теж помстилася, зобразивши його з косою Леді Ю. на голові.
Так коса Руху найшла на камінь міської влади. Життєва «правда», ясна річ, за Рухом — ”керівною і спрямовуючою силою нашої доби“. У деінструалізації Галичини, у провальній економічній та соціальній політиці, у корупційних пірамідах винні хто завгодно, крім представників галицької ”демократії та патріотів“, яким належала реальна влада в краї? А також — їх духовні керманичі, які здійснюють стратегічний нагляд, а при потребі — й адміністративно-кадрові зачистки, регламентуючи спосіб думання, дихання, чихання та перебіг усіх соціальних рефлексій населення у наче б належній їм за правом першої політично-шлюбної ночі Галичині. Хто не з нами, той проти нас! Наш Переяслав — у Львові!
”Процес“. Автор — Ф. Кафка
Очевидно, Л. Буняк не прорахував усіх тонкощів ново-галицької демократії, не поцінував мертву хватку синьо-жовтих большевиків і комісарів, то йому й влаштували ”1937 рік“. Але й міського голову голими руками не візьмеш. Потрібен інструмент: з одного боку — повноважний, з іншого — безкарний, з одного боку — в законі, з іншого — недосяжний. І коли Л. Буняк мав необачність сказати, що не дозволить втручатися в управління містом ”спортсменам-фізкультурникам“ та ”агентам КГБ“, не названий на прізвище Кендзьор вирішив, що настала його зоряна, себто судна година. Кендзьор зреагував акурат в стилі ”на злодієві шапка горить“. Хоча і міський голова, можливо, ненароком, наступив нардепові і найбільшому демократові на вкрай болючий мозіль. Свого часу в пресі були опубліковані матеріали про сумнозвісну діяльність КГБ, з яких випливало, що Кендзьор значився там як фігурант (об’єкт розробки) під кличкою ”Спортсмен“. Звісно, фігурант і агент спецслужб — різні речі, однак, як твердять знавці, бували випадки, коли фігуранти виявлялися водночас і агентами. Себто агентів використовували в якості наживки, ”внєдряючи“ їх у різні підпільні організації, де по справах оперативної розробки вони проходили вже поміж інших фігурантів. Уміли закрутити!
Подальший сюжет нагадує фантасмагорію в дусі класичного сюрреалізму. Функції театру абсурду, з дозволу сказати, прибрало на себе львівське правосуддя, а в ролі підсудного опинився не літературний герой Йосиф К. — Ф. Кафки, а цілком реальний Любомир Буняк, міський голова. Для цікавішої інтриги справу слухала одна з найчарівніших представниць правосуддя — пані Світлана Мартьянова, голова Франківського райсуду. За інших обставин розіграли б трагедію Ромео і Джульєтти, а наразі — трагікомедію ”Кендзьор — не агент“. Джульєтта — в суддівській мантії?
Колізія в наступному. Давно минули часи, коли налякані перспективою люстрації агенти КГБ з остраху перед перспективою відповідальності в демократичному суспільстві (навряд чи хтось — з докорів сумління) займалися самовикриттям. Як, приміром, якийсь ”Лука“, який заснував братство шанувальників Шевченка (не футболіста) і не зле промишляв на патріотичній ниві. Зізнався: «Я — агент!» Мовляв, змусили. Принагідно ”Лука“ виказав ще когось із новітніх Гапонів, які й собі — за завданням спецслужб — очолили вельми патріотичні громадські організації. В якій мірі професійними затійниками спецслужб від інспірування розмаїтих оборудок та провокацій задумано і реалізовано сам Рух, судити не сміємо. Аби і нас не потягнули до суду, де ми змушені будемо доводити, що ми — не ми і про нас самих нам нічого не відомо. Пригадується лишень, що Рух стартував у підтримку горбачовської перебудови і що його організацією активно займалися парткоми, дублюючи вказівки з ”централі“ КГБ та з ”перших відділів“ (легальне представництво КГБ) в різних установах, охоплених процесами демократизації. Нині теревенять про ”організатора Руху Чорновола“, хоча В’ячеслав Максимович початково сторонився його як нечистий ладану. Потім усе пішло як по маслу. Виявилося, що демократія по-львівськи — дуже зручна ширма для функціонування необольшевизму та репресій щодо неугодних уже під демократичними гаслами. Але ми, знову ж, нічого цього не казали, бо про це — нічого не знаємо.
Безпредметність розмов на тему ”агент — не агент“ полягає в абсолютній засекреченості спецархівів із агентурними справами та у відсутності в Україні бодай часткової інституції люстрації. Уявіть собі, що в повоєнній Німеччині, де здійснювали процес денацифікації (очищення від нацизму) архіви спецслужб Третього райху вважалися б державною таємницею! А ось в Україні подібний абсурд узаконено, що засвідчує її правову спадкоємність від тоталітарного режиму ”Імперії зла“, жертвами якої стали мільйони українців. Відповідно в Україні так і не відбувся процес декомунізації і судовий процес на кшталт Міжнародного трибуналу в Нюрнберзі, на якому б визнали нацистську, даруйте, комуністичну партію, а також гестапо, СС, СД, РСХА, імперську судову палату, тьфу! — ВЧК-ГПУ-НКВД-МГБ-КГБ, совєцьку прокуратуру і суди — злочинними організаціями, належність до яких карається за законом. У нас — усе в ажурі! Червоні ветерани (зокрема і спецслужб) — в пошані та на персональному забезпечені, зате ветерани визвольних змагань — досі не визнані.
У цьому — політико-правова пастка, в якій перебуває вся Україна загалом і в якій тяжко прищемила власний якщо не хвіст, то бодай русяву косу львівська Феміда. Адже по суті нема предмету судової суперечки, складу злочину та об’єктивної форми встановлення істини. Сфера агентурної діяльності совєцьких спецслужб у незалежній Україні штучно виведена за межі правового поля, фактично піддана державному табу, що найперше засвідчує продовження спадкової дії тотальної карально-репресивної системи в нових умовах. І більшість українських політиків, не кажучи про колишніх служилих ”Імперії зла“, такий стан влаштовує. Чому? Усі також ”звідти“?
Попри те, що в судових справах за цивільними позовами докази правоти покладаються на відповідача (у кримінальних процесах навпаки: вину обгрунтовує сторона обвинувачення), в кожному випадку суд покликаний встановити істину. В
ІА "Вголос": НОВИНИ