Кілька днів тому група львів’ян повернулася додому після сходження на Казбек. Серед тих, хто піднявся на гору, були ветерани, які втратили на війні та на Майдані ноги – Сергій Романовський, Ігор Заставний та Володимир Воропай.

Офіцер 80-ї десантно-штурмової бригади, нині офіцер наукового центру Академії Сухопутних військ Сергій Романовський розповів «Вголосу» про своє сходження, труднощі, відчуття та пригоди, які спіткали альпіністів в горах.

Здоровий авантюризм на льодовик заведе

Сергій стверджує, що вперше ідея піднятися на Казбек виникла у його товариша, учасника АТО, який задля реабілітації водить в гори побратимів, Віталія Дячука у 2018 році. І він щиро підтримав, передбачаючи нові цікаві пригоди. Адже вийти на таку високу гору по льодовику  є випробуванням для будь-якої людини. А якщо врахувати, що Сергій ходить на протезі, то пригоди б мусили бути ще цікавішими. Ветерани тренувалися до походу у Карпатах та Альпах. І хоча від задуму до втілення минуло довгих чотири роки, він все одно вдався.
«Я авантюрист у житті. Маю таку звичку: випробовувати себе у всьому», - зізнається боєць.
Сергій знав, що на Кавказі буде дуже гарно. І краєвиди його не розчарували. Ці неймовірні краєвиди далеко від цивілізації вартували того, щоби туди піти. Було важко фізично. Але морально всі налаштувалися, що висоту вони здолають. І протягом всієї мандрівки жодного разу не було думки «навіщо я у це вліз». Як почав – то вже йшов до кінця.

Перша ночівля – на висоті три тисячі метрів над рівнем моря. Спали в наметах. Ніч минула добре. То ж група вирушила до льодовика. Поклажа Сергія важила 20 кг. Йому доводилося і важчі речі носити, але не протягом тижня походу вгору.

«Я важу 47 кг, ще й ноги не маю. Тому нести наплічник було важкувато», - каже альпініст.
Звісно, поруч були товариші, які готові були взяти частину ноші на себе. Але бойового офіцера така опіка тільки дратувала. Він не для того пішов на це сходження, аби стати тягарем для інших. Він пішов, щоб випробувати себе. Тому намагався пояснити товаришам, що їхня турбота в цей момент зайва.

На льодовику стало цікавіше. Адже там було слизько. Сергій підіймався дуже повільно. Особливо ті перші сто метрів, де був настільки різкий підйом, що можна було полетіти вниз. По льодовику група альпіністів пройшла 3,5 км. Далі зійшли на стежку з камінням. Денний перехід займав 6-7 годин.

Що сниться бійцеві на Казбеці

Наступна ночівля вже була на метеостанції. І тут українців очікувало нове випробування – неймовірні сни. На цій висоті вже бракувало кисню і мозок альпіністів вимальовував неймовірно реалістичні та фантазійні картини сновидінь. І так – всі ночі, допоки вони ночували в горах.

«Мені снилася війна. Але якась не та, яку я пережив. Мені снилося щось, чого ніколи не було і бути не може», - сказав Сергій.
Але детальніше переказати сни відмовився. Зрештою, такі сновидіння переслідували всіх.

Хоча відчуття нереального було увесь час. Точніше – нереально прекрасного. Надзвичайно гарною була вода, яка стікала з льодовика у водоспад висотою метрів 30-40; неймовірно гарними виявилися краєвиди. А перепади температури з +33 до +5 створювали сильні адреналінові відчуття. А коли піднялися на висоту вище 4 тисяч м над  рівнем моря, то мандрівників очікував мороз.

«На вершині Казбеку вже було до мінус 20», - згадує воїн.

Сходження до сонця

На висоті 4200 мандрівники поставили намет і провели невеличке тренування: нагадали собі, як ходити в кішках та користуватися льодорубом. Пізніше ці навички стали в нагоді, коли один з учасників сходження, Володя Воропай, таки зірвався, пролетів метрів 15 вниз, але зумів зупинити себе за допомогою льодоруба. Його підстрахував Віталій Дячук.

А опів на третю ночі вирушили назустріч сонцю.

«Прокинулися опів на другу ночі. Навколо – темно. Під світлом ліхтариків приготували сніданок. І – пішли нагору», - говорить Сергій Романовський.
Йшли три зв’язки по три особи. Сергій йшов зі своїм другом Олександром Мельником та гідом Настею Скрипченко. Для дівчини це сходження було вже восьмим. До слова, в групі було дві дівчини-гіди.

З третьої ночі до 9 ранку трійки подолали два з половиною кілометри. Ніби небагато, але вони далися дуже важко. Трійка Сергія йшла першою. Дороги не було взагалі, тому доводилося прокладати маршрут самим, як вважали за потрібне. Часом натрапляли на місця, де вдень крига стопилася та стікала струмком, а вночі знов замерзла, І під ногами альпіністів утворилося слизьке скло. Такі ділянки долалися за допомогою кішок, льодоруба та страховки. Інколи Сергій з’їжджав вниз на пів метра-метр, але знов і знов йшов вгору.

Того ранку нагору першими вийшли саме українці. Їх наздоганяли альпіністи з інших груп.

«Боліло все. Брак кисню, йдеш вже п’ятий чи шостий день. Але я такий щасливий. Відчуття – що я зміг це! Я – крутий!», - зізнається український офіцер.
А з бажань – наїстися ягід або фруктів. І коли вже спустилися вниз, то перше, що Сергій вчинив - купив та з’їв півтора кіло малини.

Металевий протез та блискавки в горах

Проте на цьому пригоди українських ветеранів-альпіністів не завершилися. Після одноденного відпочинку вони вирішили піти погуляти в регіон Чаухи. Першого дня полазили по скелях. А наступного зважилися на легеньку прогулянку до озера, щоб відпочити та повернутися на базу. Всього похід планувався на 14 км та мав тривати кілька годин. Але в якийсь момент група звернула не в той бік і пішла до гірського хребта.

«Ми зайшли в русло старої гірської річки. І коли ми ступали на каміння, то вони з’їжджали вниз. Шлях вгору у 500 метрів ми долали десь дві з половиною години», - згадує Сергій.

А коли вже майже дійшли до верху, почався дощ, який чергувався з градом. І так кілька разів. Проте повернутися всіх до місця стоянки змусили блискавки. Адже у хлопців – металеві протези та металеві палиці.

«Ми зрозуміли, що з нас вийде файний громовідвід», - сміється боєць.
То ж довелося повертатися під сильною зливою та у болоті. На зворотному шляху стежки з глини перетворилися у слизьке болото. То ж доводилося і йти, і падати, і підійматися. До місця стоянки повернулися мокрі, наче хлющі та брудні, наче чорти.

На щастя, там їх вже чекали, зустріли, відмили та відігріли. Не взяв участі в цій авантюрі тільки Володимир Воропай, який під час спуску з Казбеку зламав протез у ділянці стопи.

На сьогодні минуло вже дві доби відтоді, як ветерани-альпіністи повернулися додому. І тепер обирають нові висоти, які хочуть пікорити. І вони зроблять це обов’язково.

ІА "Вголос": НОВИНИ