Досі набуття Україною статусу асоційованого члена Євроунії було лакмусовим папірцем, який давав зрозумілу відповідь на запитання, чи є в нас опозиція. Попередні численні заяви на кшталт того, що, мовляв, перебування за ґратами найзнаковішого опонента чинного глави держави унеможливлює цей процес, чітко виявляли наміри антивладних сил покласти на вівтар доволі сумнівних намірів європейську перспективу.
Тобто усі – і Яценюк, і Катеринчук, і Гриценко, і десятки інших речників національної демократії, – діяли не як державники, а як політики. Нікому з них не спадало й на гадку, що президенти (читай – Янукович) приходять і йдуть, що Тимошенко нині сидить у Лук’янівському СІЗО, а завтра може сісти у найвищий державний фотель. Європа ж як мрія, як перспектива, як кінцевий пункт шляху тривалістю у двадцять літ залишиться недосяжною.
Ба більше, – відчай і бажання «відповісти» зачиненим дверям до ЄУ безсумнівно штовхатиме чинний режим в обійми не надто приязної Росії.
Після Ялти, тобто після промов на YES, з якими там виступили лідери найповажніших опозиційних сил, можемо стверджувати, що опозиція у нас таки є. Я гадаю, Юлія Володимирівна теж не ображатиметься, що на неї (на її ув’язнення) не зважили. Без сумніву, вийшовши від «діда Лук’яна», вона ще не раз і не двічі згадає, що у маленькій українській перемозі є і її внесок – довгі дні за ґратами. Звісно, до асоціації ще слід дійти. Звісно, Європа ще крутитиме носом від незвичного для неї «запаху» української політики. Та, зрештою, мусить змиритися і взятися за виховання тутешньої політичної еліти по-справжньому. Не так, як це було досі. Не занудним бубонінням про забуті у самому ж Брюсселі «євростандарти», не цинічною позицією у питанні російських енергоносіїв, не безоглядною підтримкою опозиції лише тому, що вона опозиція. Утім європейці теж матимуть шанс навчитися чогось і від нас. Зокрема й умінню ставити державний інтерес вище партійного, як це було минулого тижня у Ялті.
ІА "Вголос": НОВИНИ