Пані Наталіє! Декілька місяців тому Ви очолили управління праці та соціального захисту Львівської міської ради. Чи не могли б Ви розповісти, які є проблеми і труднощі в діяльності муніципальних структур, які надають соціальні послуги населенню. І що робиться для того, щоб зробити їх роботу більш ефективною.
Напевно, буде правильно розпочати з аналізу структури місцевих органів та установ, які діють у сфері соціального захисту населення. Отож в цю систему входять міське управління праці і соціального захисту, в якому працює 12 осіб, районні відділи праці і соціального захисту, в яких працює від 40 до 59 осіб — залежно від кількості населення району. До того ж існує ряд окремих установ, діяльність яких втім фінансується з міського бюджету. Це — Львівський територіальний центр соцільаного обслуговування одиноких і непрацездатних громадян, який є обласною структурою, але фінансується з міського бюджету, а також нещодавно створений Львівський центр соціальних служб для сім’ї і молоді.
Буквально до минулого тижня у Львові існувала досить парадоксальна ситуація, за якої районні відділи праці і соціального захисту фінансувалися з міського бюджету як структури органів місцевого самоврядування, проте мали подвійне підпорядковування: голові районної адміністрації, та головному управлінню праці і соціального захисту Львівської області. Рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради, як Ви напевно знаєте, були прийняті нові положення про діяльність департаментів і управлінь і тепер районні відділи соціального захисту підпорядковані відповідному міському управлінню, що на мій погляд, є логічним і дозволить в цілому працювати більш ефективно.
Основний акцент у діяльності міських установ соціального захисту, маю на увазі перш за все управління і районні відділи, до цього часу робився на виконані делегованих державою повноважень по розподілу серед населення матеріальних благ у формі різного виду державних і муніципальних пільг та допомог.
Тобто, вони слідкують за тим, щоб бюджетні кошти дійшли до визначених категорій населення?
Так. Це, без сумніву, важлива і відповідальна ділянка соціальної сфери. Однак, на мій погляд, нею не вичерпуються завдання, які повинні виконувати соціальні служби міста. Адже поняття «соціальна допомога» само по собі значно ширше. Поряд з функцією розподілу допомоги воно також містить у собі функцію надання різних соціальних послуг, як от, наприклад, соціально-психологічних чи соціально-реабілітаційних. Нажаль, до цього часу муніципальні установи, за рідким виключенням, цей напрям у своїй роботі не розвивали, переклавши його на 90% на плечі громадських організацій.
Я наведу приклади, щоб було більш зрозуміло про що йдеться. Так, до категорії пільговиків належать чорнобильці, яких немало проживає у Львові. Для цієї категорії людей, як з’ясувало дослідження, в якому я приймала участь, важливо не лише вчасно і достатньо отримувати допомогу на лікування, для них величезною проблемою є те, що вони покинули рідні місця, де вони народилися і жили. Для будь-якої людини достатньо складно адаптуватися на новому місці і вона потребує соціальної допомоги в цьому.
Якщо ж взяти людей похилого віку, то багато самотніх осіб похилого віку, які залишаються вдома, відчувають потребу у спілкування. Виправити ситуацію можна різними шляхами, проте важливо напевно те, що сьогодні проблемою подолання самотності займаються перед усім знову ж таки громадські і релігійні організації, а державні й муніципальні служби — стоять осторонь. Нещодавно у Львові Мальтійська служба допомоги при одній з парафій УГКЦ відкрила центр для людей похилого віку. Вони закупили кілька пральних машин. Туди можуть прийти, випрати свої речі, пограти в шахи, просто обмінятися думками. Для осіб похилого віку — це не менш важливо, ніж грошова допомога, вони потребують як і раніше, бути залученими до активного суспільного життя, ділитися своїми знаннями та досвідом, мати можливість реалізувати свій потенціал, відчуваючи свою потребу та важливість.
Ви хочете сказати, що чиновники позбавлені ініціативи допомагати людям?
У більшості випадків насправді саме так, на жаль, і відбувається. На моє ж переконання, для державного службовця, який працює у соціальній сфері, важливо не тільки добре знанти закони, але й високий рівень мотивації, бажання реально допомогти людині. Ми свідомі того, що праця з людьми є дуже нелегка, особливо у нашому випадку, бо до нас звертаться ті, хто опинився у найскрутнішому становищі, тоді громадяни приходять до нас знервовані, і треба мати терпіння, аби вислухати і толерантно відреагувати на їхні звернення. Але маємо бути також свідомі того, що це наша праця і ми маємо виконувати її якісно. В соціальній сфері не можна бути просто чиновником, який працює від 09.00 до 18.00. Якщо ж маєш бажання допомогти людині, то можливостей це зробити є достатньо, навіть в наших умовах.
Знову ж таки наведу конкретний приклад. Мова йде про якість обслуговування і співпраці з клієнтами, які звертаються за матеріальною допомогою в управління і відділи соціального захисту. На жаль, від мешканців надходить немало скарг щодо неякісної роботи муніципальних соціальних служб. Люди висловлюють невдоволення тим, що їм незаконно не призначили субсидію, неправильно порахували розмір субсидії чи допомоги. Але якщо проаналізувати ці звернення, то більшість з них виникли саме через некоректну поведінку
Часто зі скаргами на бездіяльність чиновників звертаються люди, які потрапили у біду. Наприклад, людина потребує спеціального лікування, але не має коштів і звертається по допомогу у державні соціальні служби. Працівник управління чи відділу праці і соціального захисту, посилаючись на букву закону, каже: ми маємо право, згідно закону, призначити вам матеріальну допомогу у розмірі 150 грн. Звичайно, відповідь, згідно закону є правильною і до неї не придерешся. Також цей працівник пише, що якщо відповідь не задовольняє, то її можна оскаржити у встановленому законодавством порядку. Така стандартна фраза, яка часто додається до листа-відповіді.
Але коли сісти і подумати, зосередитися над проблемою тієї людини, яка звернулася по допомогу, то можна знайти інші способи, як цій людині допомогти. Наприклад, порадити їй звернутися у територіальний центр обслуговування пенсіонерів та одиноких і непрацездатних громадян, сконтактуватися з працівниками того центру і з’ясувати чи має та особа підстави, щоб центр взяв її на обслуговування. Також можна підібрати перелік громадських організацій, які займаються такими соціальними послугами. Було б бажання це зробити…
Ваші плани, як керівника управління, щодо вдосконалення робити? Які пріоритети в діяльності управління будуть визначені наступного року?
Наразі продовжуємо роботу над вдосконаленням і оптимізацією структури муніципальних органів соціального захисту. Вже є рішення депутатів міськради про скорочення загальної кількості працівників виконавчих органів влади, в тому числі буде скорочено і штат працівників соціальної сфери.
Особливу увагу на цьому етапі буде приділено вдосконаленню роботи районних відділів праці і соціального захисту, які тепер називатимуться районні відділи соціального захисту. Перш за все мова йде про функцію, яку вони виконують зараз, тобто видачу субсидій, призначення різних видів пільг. Необхідно суттєво підняти якість обслуговування клієнтів. Для мене, як для керівника, важливо це зробити так, щоб не зашкодити основній роботі, адже саме районні відділи є ланкою, яка розподіляє значні державні бюджетні кошти і відповідальність за їх використання велика. Тому однозначно тут не варто робити різких кроків, а зміни в роботу необхідно вводити поступово.
Після того, як буде оптимізовано систему вже існуючої роботи, ми плануємо також поступово вводити нові напрямки діяльності і нові форми роботи. Проте підготовча робота до цього вже розпочалася. Маю на увазі таке важливе для міста завдання як розробка соціального паспорту.
Що це таке?
Соціальний паспорт міста — це спеціально розроблений документ, який складається, як правило, з наступних розділів: законодавча база, де зібрані усі основні закони, які регламентують діяльність міста в соціальній сфері; перелік інституцій, які займаються соціальною роботою, а також аналізу ситуації з окремими групами клієнтів, які потребують соціальної опіки. Такий паспорт має, наприклад, Харків.
Мені б хотілося, щоб соціальний паспорт Львова був не статичним документом, який фіксує стан речей у певний момент, а скоріше базою даних, найперше, про кількість потребуючих клієнтів різних категорій, яка б постійно поновлювалася, а отже не втрачала б своєї актуальності і свого прикладного значення. Тому ми хочемо розробити соціальний паспорт Львова в електронному вигляді.
Створення такої бази напевно немало коштує?
Реально для створення соціального паспорту треба вирішити дві проблеми. Перше – це організація збору інформації та її постійного оновлення. І друге – створення комп’ютерної програми. Я мала розмову з мером Андрієм Івановичем Садовим, який підтримав цю ідею і готовий ініціювати виділення коштів на створення комп’ютерної програми. Зараз шукаємо виконавців цього проекту.
Щодо інформаційної бази. То як я вже зазначила, преш за все вона повинна містити інформацію про осіб, які потребують соціальної опіки і захисту: неповносправні особи, люди похилого віку, дисфункційні сім’ї, бездомні, узалежнені та ін. В ідеалі ця база повинна створюватися з урахуванням можливості доступу до її використання не лише спеціалістами управління праці й соціального захисту, але й також іншими підрозділами міськради, наприклад управлінням молоді, сімї та спорту, які дотичні до вирішення соціальних проблем тих чи інших категорій населення. Наприклад, діти-сироти. Вони в якійсь частині є нашими клієнтами, в якійсь частині – клієнтами управління освіти, в якійсь – охорони здоров’я, в якійсь частині – управління молоді, сім’ї і спорту, а також відділу у справах неповнолітніх.
Інформація повинна закладатися в базу в такий спосіб, щоб користувачі могли швидко її віднайти за різноманітними параметрами: кількісними, категоріальними, територіальними та ін. Якщо ми можемо налагодити контакти з якоюсь інституцією чи приватною особою, яка, наприклад, має сентименти до вулиці Шевченка і хоче там створити соціальний центр, ми повинні за допомогою нашої бази швидко відшукати інформацію про те, скільки людей проживає на цій вулиці, хто з них є клієнтами соціальних служб, які їхні головні потреби і потреби.
Проте створення інформаційної бази не є самоціллю. Це важливий, але лише один із розділів цього соціального паспорту. Соціальний паспорт повинен містити також аналіз існуючих бюджетних інституцій, які функціонують в соціальній сфері і аналіз того, що вони повинні робити і що вони реально роблять, а також аналіз громадських організацій з тим, щоб побачити, які у нас потреби, що ми маємо і що потребуємо створити. Соціальний паспорт має стати джерелом для розробки стратегії розвитку міста у соціальній сфері.
Скільки часу займе створення соціального паспорту Львова?
Як мінімум – це рік праці. Управління уклало угоди з факультетом соціальної роботи Львівської політехніки та з юридичним факультетом ЛНУ ім. Івана Франка. Студенти цих вузів проходять практику на базі нашого управління, у ході якої збирають інформацію про багатодітні родини.
А чому саме з цієї категорії Ви почали роботу над соціальним паспортом?
Існує вже розроблена державна форма обліку цієї категорії і ми хочемо побачити, чи параметри, за якими вона складається, є повні чи потрібна буде додаткова інформація для нашого паспорту. Адже було б добре, коли б база, яку ми створюємо у Львові, а також програма, яка її буде підтримувати, максимально узгоджувалися з всеукраїнськими розробками та програмами, які здійснюються в Києві по лінії Міністерства праці та соціального захисту, а також державних фондів.
Пані Наталіє! Ви наголошували на тому, що у Львові висока активність громадських організацій, які працюють в сфері соціальної опіки та допомоги населенню. Як ви бачите розвиток співпраці між муніципальними установами і ГО у Львові?
Я вважаю, що міська влада повинна значно активніше, ніж це відбувається зараз. Підтримувати діяльність громадських організацій у Львові. Ми маємо дуже активні, дуже фахові громадські організації, які вже близько 15 років займаються людьми з особливими потребами і чия діяльність гуртується навколо НРЦ „Джерело”. Саме завдяки зусиллям громадськості при підтримці міжнародних організацій у Львові вдалося створити дуже фахові постійно діючі інституції для людей з особливими потребами. Завдання міської влади не просто зберегти їх, а й максимально підтримати, розширити їхню діяльність.
Сьогодні також відчувається потреба, щоб такі відомі організації, як «Джерело», «Віра й світло» та ін. ділилися своїм досвідом з новими громадськими утвореннями, щоб в діяльність «третього сектору» впроваджувалися засади конкуренції. Останнє є передумовою покращення якості соціальних послуг, а також сприятиме зростанню їх спектру.
Саме тому управління праці і соціального захисту підтримує ідею соціального контрактування — конкурсу для громадських організацій на дофінансування їхньої діяльності з бюджету міста. Ця ідея виникла у нашому науково-викладацькому середовищі ще у 2001 році, тоді ж було розроблено положення про конкурс соціальних проектів. Частково цю ідею вдалося зреалізувати попередньому начальникові управління п. Ямбрось, отож вже два роки поспіль таке дофінансування у Львові здійснюється. Проте сума коштів, яка передбачалася на ці цілі була незначною — 200-300 тис. грн. в рік. Вважаю, що це не просто мало, це катастрофічно мало.
Ви будете лобіювати збільшення дотацій для ГО?
Так. Громадські організації є більш мобільними стосовно потреб різних категорій, разом з тим вони значно менш забюрократизовані, а отже гроші, які їм виділяються, йдуть не на утримання управлінського апарату, а безпосередньо на надання соціальних послуг.
Приблизно до якої суми ви вважаєте потрібно збільшити допомогу на соціальне контрактування?
Сподіваюсь, що депутати міськради підтримають пропозицію про виділення приблизно 2,5 млн. грн. У Києві, для прикладу, 17 млн. грн. щороку виділяється з бюджету лише на роботу з людьми з особливими потребами. Ми провели попередні розмови з представниками різних депутатських комісій і зустріли позитивне ставлення з їхнього боку до нашої пропозиції.
А як Ви ставитеся до ініціативи створення громадських колегій при депутатських комісіях?
Це добра і важлива ініціатива - створення громадських колегій. При депутатській комісії з питань охорони здоров’я і соціального захисту, в складі якої я є, вже реально діє громадська колегія. Створено також ще одну громадську колегію – дорадчий орган з представників громадських організацій з соціальної сфери міста. І це реальна група, яка працює. Може, нам трохи бракує якихось формальних речей, як написання протоколів і т.п., але працює вона реально. Найчастіше засідання громадські відбуваються у приміщенні Мальтійської служби. Не менш активно вже також працює громадська колегія з питань охорони здоров’я. Громадська колегія з питань освіти також вже реально функціонує.
Спільно з громадською колегію і депутатами міськради управління праці і соціального захисту зараз працює над підготовкою двох програм: програми вирішення соціальних проблем людей з особливими потребами і програми по роботі з безпритульними.
Перша з цих програм є довготерміновою і ми сподіваємося на підтримку депутатського корпусу в її прийнятті і реалізації.
Програма ж допомоги безпритульним розробляється нами спільно з ГО «Оселя», робимо кроки по налагодженню співпраці з представниками церкви – монашим згромадженням оотців єзуїтів. Останні вже тривалий час працюють в багатьох країнах світу з біженцями. Ми плануємо започаткувати системну допомогу біженцям у Львові у вирішенні їх соціальних проблем. Тому що як би ми не ставилися до біженців, як би не трактували цю проблему і цих людей, але вони є, вони будуть і для того, щоб цей процес був контрольований, ми мусимо цим напрямком соціальної роботи також займатися.
Чи володієте Ви інформацією скільки біженців зараз є у Львові?
Мені назвали цифру, що протягом року у Львові та області було зареєстровано десь приблизно 200 біженців. Ми дуже розраховуємо в роботі з біженцями на досвід отців єзуїтів.
На Вашу думку, що сьогодні стримує розвиток сфери соціальних послуг в Україні? Що потрібно змінити у законодавчому полі, щоб надати поштовх до зростання кількості і якості цих послуг?
На мій погляд, зміни в законодавство дійсно слід вносити. Перш за все необхідно внести ряд змін щодо умов діяльності громадських організацій. Сьогодні, наприклад, вони сплачують за комунальні послуги, як підприємці, хоча підприємницькою діяльністю не займаються.
Також законодавством України не передбачена можливість фінансової співпраці між бюджетними установами та релігійними організаціями у соціальних проектах.
Я часто апелюю до досвіду Польщі, тому що ми усі вийшли з соціалістичної системи і мали спільну або подібну спадщину. У наших західних сусідах велику роль у вирішенні соціальних проблем відіграє церква. При монаших згромадженнях в Польщі засновувалися центри соціальної реабілітації, наприклад, найбільший центр по роботі з незрячими створений саме при одному жіночому монастирі неподалік Варшави. Цей центр виник після Першої світової війни з ініціативи польської інтелігенції і при підтримці церкви та держави. Те, що такий центр було створено і те, що він діє сьогодні, стало можливим завдяки тому, що в Польщі на законодавчому рівні передбачено можливість акумулювати державні, церковні, приватні кошти, а також кошти громадських фондів на соціальну діяльність. Сестри і інші особи, які працюють у центрі як фахівці, отримують зарплату від держави. Студенти університетів проходять навчальну практику в центрі, яка зараховується їм, і одночасно вони є волонтерами.
Якщо церква здійснює те, що називається служінням, працюючи зі людьми похилого віку, з молоддю, з хворими, на мою думку, державні установи, повинні мати право кооперуватися з ними у вирішенні цих проблем. Наприклад, у Львові сестри одного з монаших згромаджень створили у себе в монастирі такий старечий будинок. І ми могли б дофінансовувати їхню діяльність і виступати замовниками цієї послуги. Вони ж робитимуть це якісно, а для стареньких не буде проблем зі спілкуванням. Це ж стосується цілого ряду інших проблем, наприклад, праця з неповносправними. Ми бачимо, як багато духовних осіб, як волонтери, працюють в майстернях „Віри і світла”.
Сьогодні не менш гостро постала проблема створення універсально доступного середовища для людей з особливими потребами в містах, в тому числі й у Львові. Як з’ясувалося, при розробці державних будівельних норм стосовно побудови пандусів не враховано багато проблем, наприклад, те, що стосується приміщень житлових будинків.
Очевидним також є те, що в бюджеті міста повинно було б залишатися більше коштів, ніж дотепер спрямовувалося для цільового їх використання у вирішенні соціальних проблем.
Отож є цілий ряд речей, які треба змінити саме на законодавчому рівні.
ІА "Вголос": НОВИНИ