В інтерв’ю «Вголосу» Андрій Антонищак розповів про війну на передовій поблизу Слов’янська, життя бійців Нацгвардії у зоні АТО та про те, як відбувається визволення Донбасу від терористів.
Там зібралися однодумці
Пане Андрію, розкажіть про своє житття в зоні АТО, чим ви займалися?
Мені це нагадувало Майдан, там зібралися однодумці, там зібралися чисті люди, яких об’єднувала ідея захисту цілісності України. Там були справжні мужики. Вони не плакали.
Так, були там і такі, що в перші дні говорили: ми не будемо те їсти чи інше. Але, ми ставили його черговим по кухні: і їм вже все подобалося, і все їли.
Спочатку, коли все тільки починалося, були проблеми. Коли війна тільки починалася, не було дуже багато необхідних речей. Весь посуд я купив за свої гроші. Я поїхав у Барвінкове зі своїм товаришем і купив всі залізні горнята, які в них там були, ложки, тарілки, казан. Воно би прийшло, але набагато пізніше, а нам треба було вже.
Але я не жаліюся, ми розуміли, що держава бідна як церковна миша. В таких речах якраз і проявляється державницька позиція. Може це пафосно, але я завжди згадую як говорив Кеннеді: «Ти не питай, що держава для тебе зробила, а спочатку скажи, що ти зробив для держави».
Я не кажу, що учасники бойових дій мають мати якісь преференції, але ті люди вправі прийти до чиновника і спитати: «Слухай вош, ми захищали державу, в цей час ти її розкрадав, ану відповідай за свої дії». Можливо, це грубо сказано, але ці люди мають право вимагати справедливості.
Я хочу, щоб люди зрозуміли: ми не йшли туди за гроші. Якщо хтось думає, що ті люди, які поїхали на Схід, керувалися бажанням заробити, то знайте – боєць мого батальйону отримує 1200 грн. зарплати, плюс за кожен день 6 грн добових. Хто там що б не говорив, але зараз бійці мають отримувати мінімум 3 тис. грн. плюс збільшення добових.
І ми цього таки добилися. Я цього добивався як координатор Нацгвардії, Парубій цього добивався, генерал Кульчицький, досить серйозно до цього долучився міністр Аваков. До речі, Аваков - це людина, перед якою я зніму шапку за те, що він зробив для Нацгвардії – за його вчинки, за його лобіювання інтересів Національної гвардії.
Нацгвардія входить в структуру МВС і дуже багато людей не хотіли йти в Нацгвардію, бо казали, що це менти. Я коли зустрічався зі своїми бійцями я казав, що ми військо, а не міліція. Тому спочатку певні труднощі були, але ми вирішували їх разом.
До речі, допомагали нам і місцеві мешканці, вже на третій день вони привозили відра борщу, плову. І це при тому, що терористи їм погрожували і казали, що хто помагає Нацгвардії, тим будемо палити хати.
Чи пам’ятаєте ви бійців, які не витримували того, що відбувалося в зоні АТО? Чи були такі, хто відмовився воювати і поїхали додому?
У нас було двоє тих, хто психічно не витримав. Коли ви наступаєте, йде адреналін, є якийсь рух, навіть якщо ви не можете стріляти, ви все одно будете це робити.
Але найгірше – це окопана війна, коли треба просто сидіти. У нас був блокпост, який займав триста метрів: ти нічого не бачиш, самі лише блоки, а довкола ліс. Морально витримати це дуже важко.
А ще коли тобі з дому дзвонять і кажуть, що ми нічого не робимо, й ти чуєш, що терористи захопили те і те, то руки опускаються. Складалося таке враження, що людей просто кинули і все здають, – одне місто за другим. Градус цього розчарування і напруги понижувалися завдяки покійному генералу Кульчицькому.
Я теж ходив до бійців на блокпости і спілкувався з ними. Я казав їм, що у них у є два виходи: або нести службу, або піти додому. Третього виходу нема. Ви одягнули форму, ви солдати і ви виконуєте наказ.
Я їм казав: «У вас тут є 4 завдання – їсти, спати, с*ати і нести службу. Повиключайте всі мобільні і ні слова не говоріть про політику, бо це бруд».
Було два хлопці, яких ми відправили. Одного в Київ відправили, а другого на базу у Барвінкове. Але там він там просто плакав, щоб повернутися назад. Ми з хлопцями проголосували між собою чи варто йому повертатися, і він приїхав назад. Він визнав свою помилку.
Знаєте, там складно, всі по різному реагують… Коли летить куля, то її не чути, вона влучила і все. А коли летять міни, спочатку ти чуєш той свист, і тоді тільки думаєш, куди вона впаде.
«Шакали» не повертаються
Пане Андрію, чи є вірогідність того, що бойовики можуть повернутися у звільненні міста, такі як Слов’янськ і Краматорськ?
Зараз це нереально. Дякувати Богу, за три місяці проведення АТО сталося декілька позитивних речей. Перше – наша армія почала стріляти. Друге – у військових повернулася віра у перемогу, бо раніше це було 50 на 50.
Така ситуація склалася через те, що відбувалися незрозумілі речі, не було чіткого командування, очільники АТО дуже часто мінялися і я бачив на власні очі, коли один генерал змінював іншого, подекуди не було координації дій між родами військ. Багато було недоопрацювань, до прикладу - не було ротації, військові через це стомлювалися.
Ще хочу сказати, що вони не повернуться назад, бо вони «шакали», а шакали нападають тільки ззаду. Ці шакали нападають або на мертвяків, або на слабких. Зараз наша армія не слабка, вона отримує нове озброєння. Сьогодні дуже сильно допомогли українці, громадські організації, всі хто могли нам допомагали. Є вже бронежилети, є вже каски.
Я би зараз закликав людей не купувати каски і бронежилети, цього вже достатньо. Нарешті почала працювати державна машина, яка на початках відставала.
Якщо бронежилети і каски не потрібні, то в чому сьогодні основні потреби військових?
Зараз потрібні тепловізори. Але найкраще, щоб це були нановізори, які продаються в Польщі – вони реагують тільки на людину. Зараз касками забезпечені, продуктами забезпечені. Це війна, не потрібно вимагати собі еспресо або якісь відбивні. Є сухпайок, його достатньо. Якщо ти нормальний чоловік, то з цього сухпайка можна приготувати нормальну їжу. Там є тушонка, там є крупи, каші. Є котел на якому можна приготувати їжу.
Ми варили на 60 чоловіків, ми і десантники харчувалися разом. Ми там так перемішалися, що було вже незрозуміло, де десантники, а де Нацгвардія. Основне, щоб була вода. Інколи були перебої з водою, але воду нам підвозили. Ми мали цистерну і люди нам підвозили воду. Єдине, що можна звідси передавати – це консерви, тушонки, більше не потрібно нічого.
Я не розумію, коли починають писати, які треба берци, то зазначають чітку американську фірму, але ці берци коштують 2,5 тис. грн. Це вже забаганки, ті, хто це просить, хочуть бути рейнджерами.
Хтось хоче якийсь оптичний приціл чи ще там щось. Я питаюся: «Для чого тобі цей приціл? Ти ж не вмієш ним навіть користуватися». А він мені каже, що йому так буде зручніше, хоча дійсно навіть не вміє ним користуватися.
Отож, зараз найбільше потрібні біноклі і тепловізори. Фактично, зараз ці дві речі зможуть зберегти життя. Тому що, коли людина стоїть, а з двох боків у неї очерет, або ліс, то вдень ви бачите коли ті паскуди лізуть. А вночі вони підповзають дуже близько, і можуть нападати на блокпости або розстрілювати цілий блокпост. Оце основне, що потрібно.
Є ще величезна проблема зі сигнальними мінами, але вони не продаються.
На блокпостах є потреба в генераторах. Фронт був дуже вузький, то всюди були генератори, а зараз він розширився і відповідно, та кількість людей розділилася на двоє, на троє і хтось має, а у когось нема. А це також проблема, бо ти не маєш ні де рацію зарядити, ні телефон. Світла там не потрібно, але все одно виходить так, що ти відрізаний від світу.
Існує й проблема армійських рацій. Рація - це дуже важлива річ, бо коли вона працює, то військові можуть зв’язатися з іншими військовими. А так ми змушені користуватися мобільним зв’язком. І, на жаль, від того також пішли втрати інформації. Бо ми знали, що нас слухають. Ми в основному користувалися «Київстаром», а на сході країни фактично не було цього оператора, тому вони в першу чергу слухали «Київстар».
Для цього у терористів були дві установки, які вони захопили в наших, а третя, за даними СБУ, прийшла їм з Росії. Вона була ультрасучасна і могла визначати щільність радіозв’язку, через неї можна було зразу посилати артилерію.
Була інформація про те, що у силах АТО з’явилися зрадники і шпигуни, чи правда це, були такі випадки?
За моєю інформацією, вже заарештовано двох генералів і декілька полковників, які чітко «зливали» інформацію. Зараз силовий блок реорганізований. Я думаю, що міністр оборони, навіть не так міністр оборони, а начальник штабу, Муженко, більше не допустить таких випадків. До речі, Муженко – це людина, яка має стержень. Таких людей як він, дуже мало в українській армії.
Пам’ятаєте, коли під Луганськом підбили наш літак, в результаті чого загинули 49 наших військових на чолі з генералом Кульчицьким? Так, я погоджуюся – непрофесіоналізм. Але те, що була присутня й зрада – мільйон відсотків. Зрада була.
Перемога духу над досвідом
Пане Андрію, чи можете ви назвати точну кількість військових, які нині перебувають в зоні АТО?
Ми відповідали за певні ділянки. Я навіть не знаю скільки нас було. Коли йшли бої, то наша перемога залежала виключно від майстерності війська, а не від кількості. Я хочу, щоб всі зрозуміли: це не була класична війна, це була бандитська війна. Тому про якісь глобальні бої мови не може бути, ввелися обстріли артилерією, були прориви, але щоб це було масово, то такого не було.
Розумієте, у бойовиків більше досвіду, у нас більше духу. Цей дух майже завжди перемагав їхній досвід. Я думаю, що 90% бойовиків є професіоналами, всі решта вахлаки, алкоголіки, наркомани.
Я не кажу, що це із самого початку так було. Можливо там спочатку стояли, царство їм небесне, ще якісь нормальні люди. Але так, як наші військові працювали на блокпостах, то вони їх стільки там положили, що там вже ставили будь-кого, за пляшку горілки, за дозу наркотиків.
Ті, що були серед них ідейні, вони розчарувалися. Це було видно по тих біженцях і по тому потоку людей, які втікали.
Раніше коли ми зупиняли машини, то місцеві з такою зневагою давали нам документи на перевірку, це було видно – ледь не плювалися на нас. А потім дякували нам, втікали і розказували такі речі, що деколи хлопці на блокпостах не мали сили вже стояти і хотіли просто йти це все громити.
До прикладу, що розповідали місцеві?
Розповідали, що у Слов'янську у підвалі міліції терористи зробили кімнату допитів, де розпорювали шлунки людям, знімали живцем шкуру. Найчастіше лютували чеченці, якщо наші слов'яни ще мали якусь долю милосердя, то чеченці були навіжені. Вони грабували місцеве населення, забирали гроші, машини.
Одного разу вони зупинили вагітну жінку на блокпості, вона от-от мала вже народжувати. А вони її затримали і майже добу тримали й сміялися з неї поки родичі не привезли 500 доларів викупу.
Вже пізніше в останні дні, коли були у Слов'янську, то вони вимагали в людей вже по 200 гривень.
Ми настільки хотіли їх розгромити, що ви не можете собі уявити. Ми просили командира дати нам можливість розгромити їх. Нам було достатньо 15 чоловік, щоб розгромити ці два блокпости. Але нам ніхто не давав наказ.
Частина міст вже звільнена від терористів, то чи можуть біженці повертися у свої домівки?
Можуть. Навіть більше вам скажу, біженці будуть повертатися. Я дзвонив до своїх друзів, вони зараз на горі Карачун, і питав у них чи дійсно люди вітають звільнення Слов'янська від бойовиків. Він мені каже що так.
90% бігають з прапорцями, кричать «Слава Україні!», хоча говорять російською. Це не надумано. Мені сподобався вчора один коментар «Це нам кара від Бога за ті помилки, які ми допустили». І це сказав мешканець Слов'янська.
Чому українські військові раніше не могли так активно діяти?
Бо не було танків, не було техніки, не було нічого. Спочатку в основному там були спецпризначенці з числа міліції і Нацгвардія. При чому, наш перший батальйон складався тільки з майданівців. Ті люди, які стояли на Майдані, чотири місяці не були вдома, вони зразу з Майдану поїхали у Нові Петрівці, де пройшли ще місяць вишколу і поїхали на війну.
Коли ми вперше приїхали, то нам не треба було наказу, ми самі йшли і штурмували блокпости. Нацгвардія першою відкривала вогонь. Деякі десантники були в шоці. Вони думали, що «понабирали майданівський зброд», посадили на броню і сказали «Воюйте!». Але це виявилося не так... Я згадую слова генерала Кульчицького у Павлограді, який сказав, що нас спочатку кинули у Павлоград, щоб подивитися, хто ми такі.
Спочатку нам бракувало людей на блокпостах. Але потім пройшла мобілізація, попідтягували людей. Ми контролювали трасу Донецьк-Дніпропетровськ, оглядали машини, все передивлялися.
Я пам’ятаю ввечері на якомусь блокпості, не підкорившись наказу нашого бійця, місцевий депутат просто не зупинився і поїхав. Наш військовий зразу почав стріляти на ураження, пробив колеса, машина зупинилася. Той вийшов, почав махати «ксівою». Після цього були прокурор району, області, приїхав генерал Кульчицький.
Він говорив коротко і жорстко. Підходить до депутата і каже: «Послушай вахлак, ты дядю с ружьем видел?». Той відповідає: «Видел». Кульчицкий далі запитує: «Так какого хера не остановился? Его здесь государство поставило. Ты «положил» на государство, так счас оно будет «ложить» на тебя. А если не хочеш – езжай с миром».
Були такі випадки, тому майданівці не задумувалися і відразу стріляли. Зараз в армію повернули фахівців і є відповідне озброєння. Бо в тому шматті, я навіть не назву це бронежилетами, не можливо було воювати, то були протирогачки, а не бронежилети.
Були випадки, коли терористи здавалися нашим військовим і їх брали у лави української армії. Але не варто забувати, що був і випадок, коли бойовики близько підійшли до українських армійців з білим прапором в руках, а потім почали їх розстрілювати…
А чи допустимі такі випадки і чи не загрожує зрадою набір в українську армію колишніх терористів?
Я можу сказати виключно свою суб’єктивну думку, а вона двояка. Я завжди керуюся принципом, що зрадників ніде не люблять і брати їх до своїх лав неприпустимо. Але з іншого боку, вони нікого не зраджували, вони не приймали присягу на вірність України. Можливо, люди помилися. Спочатку вони щиро вірили в те, що роблять. А побачивши звірства сепаратистів, поміняли свою думку і перейшли на інший бік. Щоправда, вони дуже пізно перейшли у наші лави.
А чи приймати їх? Розумієте, в регулярну армію їх не приймають, їх приймають у добровольчі загони. В принципі, думаю, у добровольчі загони їх можуть прийняти. Я завжди казав, що я буду воювати будь з ким, якщо людина готова захищати цілісність України.
Я ніколи не думав, що після Майдану я потисну руку спецпризначенцю або «беркутівцю». Вони для мене були вороги, бо у мене на очах вбивали моїх друзів. На Майдані вбили мого прапороносця з сотні. Я бачив, як це відбувалося, я казав, що ніколи не пробачу.
Але коли я і полковник Радзієвський, який був з криворізької бригади спецпризначенців, який воював проти нас на Майдані, провели 9 годин на одному блокпості, ми за один день стали друзями і дуже близьким друзями. Ми жартували. До тих пір, поки він був там, я його називав бандерівцем, він мене москалем. Але це жарти. Людей об’єднала спільна мета – захист України. Тому не дивно, що і ці здаються.
Щодо білого прапора. Знаєте за чим я дуже шкодую? Я про це вчора говорив своїй дружині – що я дуже шкодую, що я не там і що не можу «напитися» їхньої крові. Бо раніше нам такої можливості не давали, а зараз така можливість є.
Чи брали українські військові полонених?
Ми брали полонених. Затримували, з ними «мило» бесідували, а потім передавали СБУ. А ті вже віддавали їх правоохоронцям.
Пане Андрію, як бійці зараз мають діяти у Луганську і Донецьку? Адже це значно більші міста і очевидно, план дій має бути інакшим, ніж під Слов’янськом?
Я не хочу радити. Але я думаю, що це все-таки буде блокування міст. Не буде силового варіанту, бо там живуть мільйони людей. Це буде рівномірне видавлювання.
Думаєте, ті бойовики через свій патріотизм пішли на Україну? Ні – за гроші і великі гроші. Але гроші закінчуються й інтересу нема. Там нема ура-патріотів. Вони тепер рвуться у великі міста для того, щоб набрати армію з мирного населення, якому не треба платити гроші.
Перемога не за горами
Які ваші прогнози щодо закінчення АТО на Донбасі?
Я був би дуже вдячний Богу, якщо би це все закінчилося через два місяці. Я думаю, що сили будуть ще збільшуватися. Зараз нам пішли дуже серйозні поставки зброї. Що більше в нас буде зброї, то менші будуть наші втрати, кільце буде звужуватися.
Я був здивований тим як наші військові працювали у Слов’янську. Ці люди ніколи не воювали, але як вони організували розвідку і все решта, цього варто було повчитися.
Наша армія набирається досвіду. У нас армія не воювала, нашу армію розікрали, ми були голі і босі. На початку АТО, коли виїжджав дивізіон зі 180 машин на Схід, то туди доїжджали лише 18 машин, всі решта по дорозі поламалися. Так починалося АТО. Ми коли їхали туди, ми за голови ловилися.
До речі, щодо Слов’янська. Як силовики змогли випустити до Донецька колону терористів?
Говорити дуже легко, але коли ти бачиш у мушку людину, то дуже важко натиснути на курок, якщо ти не знаєш, хто ця людина. А коли ти бачиш якогось бородатого чеченця, то навіть хрестится не треба – лупити і все.
За моєю інформацією, там йшла колона десь з 90 машин. Спочатку йшли танки, потім машини, потім вже БМП. Більшість машин були приватними, було нереально стріляти по приватних машинах. Бо не відомо хто у них сидить. А хто візьме на себе гріх стріляти по мирних мешканцях?
Машини їхали з дітьми і жінками. А пізніше що, відкривати машини і бачити постріляних дітей? Вони прикривалися мирним населенням. Щоби не вступати в бої, їм дійсно відкрили коридор. Я думаю, що їм будуть цей коридор відкривати і далі, до Росії. А росіяни хай вже своїх зустрічають.
Я дійшов до висновку, що у Росії позбирали весь протестний електорат, всіх, хто може досить серйозно тримати зброю. І, думаю, за гроші Януковича вони відправили їх сюди воювати. Тобто вони в себе підчистили на пару років тих, хто міг би зробити там переворот. А зараз назад вони їх вже не пустять.
Чи достатньо сьогодні в українській армії військових чи варто продовжити мобілізацію?
Військових достатньо. Не хочу судити тих матерів, які блокують військові частини, бо це неправильно. Заблокують тут, значить візьмуть з іншої області. Будуть гинути, не дай Боже, ті ж самі українські діти.
Можливо, людей ще трішки потрібно, бо була би більша ротація, люди б не несли службу по місяцю, а по два тижні. І бійці не так би мучилися, і досвід отримали би всі. Багато ще фахівців є не задіяними.
Добре було б, якби по Львову менше невідомих організацій ходили з транспарантами, а взялися б за голову, взялися за зброю і поїхали на два тижні на Схід. Користі від цього було б більше.
Якщо все буде так як ви кажете, і військові дії на Донбасі завершаться через два тижні, то чи можна буде очікувати повернення Криму?
Я оптиміст – так, можна розраховувати на Крим. За два роки. Потрібно модернізувати армію, через модернізацію оборонного комплексу відновити країну. Як це зробила Америка. Тільки там починається криза, вони одразу розв’язують війну і спрямовують гроші на обороноздатність країни. Починає працювати оборонка, починають працювати інші галузі. Тому повернути Крим – цілком реально.
Після завершення АТО бійці повернуться додому, а це по суті молоді хлопці, їм потрібно продовжувати жити дальше. Як їм адаптуватися?
Мені особисто для адаптації нічого не потрібно. Можливо цей синдром війни до мене ще повернеться. Деколи я це відчуваю, коли встаю о 4-й ранку, бо о 4:20 має бути обстріл. Це правда.
Я думаю, що потрібні психологи, спокій, розуміння в суспільстві і повага до тих, хто був на війні. Ніхто не хоче ніяких переваг, хочуть розуміння і поваги.
Розмовляла Ольга Куровець, «Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ