Невеличкий вступ. Те що я цікавлюсь військовою історію і сьогоденням збройних сил Україні ні для кого з моїх друзів не є таємницею. Я виріс у родині де завжди з повагою ставились до військової справи, обидва діда були професійними військовими (обидва свого часу не по своїй волі, але віддали армії 20 і 30 років відповідно) як і згодом мій рідний дядько, вони служили в артилерії. У 1998 році під час навчання у ЛДУ ім. І.Франка, як і більшість моїх однокурсників я склав присягу як майбутній офіцер запасу - командир механізованих підрозділів.

Як тільки в Україні з подачі міністра оборони Анатолія Гриценка з'явилась ідея запровадження служби у резерві, я зголосився на таку ініціативу. 

Ще 28 березня 2008 року (шість років назад) я вперше заповнив документи для проходження служби у резерві. Ще тоді у військкоматі на мене дивились м'яко кажучи "з подивом", адже вони із значними зусиллями викликали колишніх військовослужбовців, які усіма правдами і не правдами від такої пропозиції відмовлялись. На той момент міністерство оборони робила пробний набір 1200 резервістів і мені серед них місця не знайшлось. Із частою зміною міністрів оборони змінювались і підходи до служби у резерві. 

У 2011-12 роках до цієї ідеї повернулись знов і я вдруге зголосився до такої служби і опинився на співбесіді спочатку у військкоматі, а потім у повітряному командування "Захід". Мене дуже здивувало чому саме у повітряні сили скерували мене, "піхотинця"? Все виявилось простіше, оскільки у запасі я "дослужився" до капітана, відповідної цьому званню посади у резерві частин сухопутних військ на Львівщині не було. Після довгого опису усіх недоліків служби у резерві кадрових ПК "Захід". щиро сказав що я маю два варіанти:
а) пройти за власний кошт перепідготовку у Харкові, у перспективі отримати звання майора та шукати штабну посаду у ПК "Захід"
б) спробувати себе у якості командира пожежного підрозділу не названої частини ПК "Захід" на Львівщині теж з відповідною перепідготовкою.
На той момент я мав роботу яка не дозволяла мені зробити піврічну перерву, а отже я знов не потрапив до служби у резерві .

В третє питання служби у ЗСУ для мене виникло як і для більшості моїх друзів на наприкінці лютого, у зв'язку із тоді ще прихованою російською агресією у Криму. 28 лютого я подзвонив до свого "Галицько-Франківського" РВК. На моє питання щодо можливої мобілізації, бодрий голос чергового відповів, що "нічого не змінилось, в нас усе спокійно". Після ухвалення 1 березня Радою федерації РФ рішення про дозвіл на введення російських військ в Україну, я знов зателефонував у військкомат, це була субота і телефон ніхто не піднімав. Ввечері у збройних силах оголосили бойову готовність "Повна" (як я пригадав з часів навчання у 1996-98 роках на відділенні військової підготовки це де-факто військовий стан) і вже у неділю 2 березня у РВК весь день телефон був зайнятим. У понеділок 3 березня мій колега який служить в одній з львівських частин порекомендував мені не пороти гарячку, пообіцяв переговорити із кадровиком щодо мого цільового призову у його підрозділ, оскільки в них на офіцерській посаді служить жінка, яка у "особливий" період має бути звільнена. У вівторок 4 березня, Він повідомив мені, що жінка-військовослужбовиць написала заяву про згоду у разі потреби на участь у бойових діях, отже і вакансії в його підрозділі не буде, тож з ранку середи 5 березня я самостійно рушив у свій військкомат. Два хлопці у цивільному, яких ймовірно викликали "на збори", записали мої паспортні данні, військове звання, військово-облікову спеціальність (ВОС) та контактні телефони у грубезний зошит формату А4 і з фразою "вас викличуть за потреби" сказали, що я можу бути вільним. 

11 березня 2014 керівництво держави ухвалило рішення відродити Національну Гвардію України, а вже 13 березня 2014 Верховна Рада України затвердила проект закон № 4393 "Про Національну гвардію України". Я висловлював свою думку щодо питання НГУ у блозі https://vgolos.com.ua/blogs/pro_natsionalnu_gvardiyu_ukrainy_138363.html, і як і передбачав законодавці пішли шляхом переформування Внутрішніх військ. Тоді ж на пропозицію генерала армії Кузьмука було ухвалено зміни до українського законодавства, щодо службі у резерві. В мене з'явилась нова надія перестати спостерігати за агресією в інтернеті а внести свій маленький внесок у її зупинку. У неділю я знайшов у Фейсбуці контакти відповідальних за комплектування новостворених підрозділів нацгвардії і зголосився до її лав. Мені черговий раз подякували і пообіцяли передзвонити (дзвонять ще й досі :) ).

17 березня у понеділок, Верховна Рада України затвердила Указ в.о. Президента України "про часткову мобілізацію" і я черговий раз оновив зібраний ще 1 березня наплічник із речами. Знов ніхто не подзвонив. У справах Федерації легкої атлетики України поїхав до Києва де у суботу 22 березня о 13.00 на решті дочекався дзвінка з військкомату. Далі перейду на цитування записів із соціальних мереж, як своїх так і моїх друзів. До кінці посту утриматись від коментарів. Мову і правопис залишаю так, як було в оригіналі.

Враження мого знайомого з Запоріжжя який строкову службу служив за його словами «26-а БАБР. 1-ий ГСАДН - Ремонтна рота - Пожежний взвод - Дивізіон артиллерійської розвідки 08.11.12 - 11.7.13.»
"KaiserAdler » Чет березня 20, 2014 12:46 am
Три години назад подзвонили з військкомата, сказали завтра підійти на 8:00.

KaiserAdler » Чет березня 20, 2014 12:49 pm
Наказали мені завтра в 6:00 ранку зявитися в воєнкомат з речами...Сьогодні як стояв там була сцена - батько із сином емоційно щось відмовилися підписувати і пішли геть.

Ну, панове, вперед і з Божою поміччю.
KaiserAdler » Чет березня 20, 2014 5:20 pm
Мені сказали взяти тільки предмети гігієни, про одяг нічого - мабуть що дадуть...В мене теж зі служби зберігся комплект форми - але літній (кепка без бушлата).
KaiserAdler » П'ят березня 21, 2014 6:52 pm
Коротше, я нікуди не поїхав, і ось чому.

...зранку біля військкомату - юрба різношерстних людей різного віку та роду занять, близько сотні. Були люди всякі - і старшого віку, і навіть такі, які з вигляду безхатьки. Голосно шуміла стайка п'яненьких люмпенів. Збудувались в дворику військкомата в шеренгу - підполковник Т. почав було пояснювати всім що буде, мовляв повезуть нас в розт. 93 окремої механізованої бригади, де будемо щонайбільше 45 днів проходити вишкіл по своїм ВОС. Мова дійшла до політики - один з тих п'яних гопників почав з підполковником півжартівливо і не дуже ввічливо виясняти момент що в.о. президента-де "нелегітимний"...Словом, в такій атмосфері так всі ми простирчали деякий час...

Завантажилися в автобус...під'їхали до областного збірного пункту. Біля нього - змішаний патруль міліції та дружиннків з синіми повязками. В автобусі це було помічено, бидло голосно почало реагувати "ооо...біндеравци!!!". В'їхали...розвантажились...знову стирчимо....і ось завантажились в інший, в заморський двуповерховий туристичний автобус...стирчимо знову з півгодини перед воротами, які кілька разів за цей час ПАДАЛИ, но що вміст автобус реагував диким регітом. Що треба було зробити з воротами, щоб вони так падали?...

Аж ось командування пункту наказало вишикуватись: повідомили, що якийсь там закон про гарантії і компенсації працюючим людям не був прийнятий, тож всіх розпустили...Роздали військові квитки: у кількох людей були ще радянського зразку...Додому йшли своїм ходом. Переходячи біля дружинників привітався національним вітанням(...Слава Україні!), відповіли все правильно.

Ось такі справи. Сказали, що може знову викличуть.

В мене два питання: хто знає що то за закон?
Питання два: хто буде відповідальний за вручення бидлу зброї, і навіщо його взагалі озброювати?"

Тепер мої власні дописи із пост-фактум коментарями двох колег на цю ж тему:
«Субота 22 березня 13.20
Ось і сталось, мене мобілізували, 24 березня капітан запасу Немчінов відбуває згідно моб.розпорядження для виконання завдань за призначенням»
«Понеділок березня 24, 2014 11:17 am 
Проміжна доповідь від 8.00 сиджу у військоматі, гуглю інформацію про армійську авіацію та пригадую наше обговорення тут http://forum.milua.org/viewtopic.php?f=9&t=3155
Десь за годину мають відправити у частину»
«Понеділок березня 24, 2014 5:21 pm
Ну що друзі, я приєднався до пригод які пережив KaiserAdler 
Прибув на 8.00 у військомат, провели у клас для інструктажу. О 8.10 розпочався власне інструктаж. У групі нас було 27 осіб, 11 одразу заявили про проблеми із здоров'ям (в основному скарги на гіпертонію, післяінфарктний стан і т.д.) з них потім 9 дійсно відбули за медичними висновками, а двоє залишились з усіма іншими.
Як виявилось моя "команда" це авіатори і авіатехніки! Всіх підготували для частин у Бродах і Новому Калинові де базуються 3 та 7 полки АА відповідно, жоден не літав і не обслуговував вертольоти. Серед цікавих людей які потрапили під таку мобілізацію шеф-пілот авіакомпанії з ОАЕ, начальник штабу україно-турецької авіакомпанії яка базується на Львів, колишній бортінженер літаків конструкції Мясіщева 3М та М4, який звільнявся у 1993 році в Енгельсі старшим лейтенантом і навіть не приймав української присяги, пілоти Боінгів з двох іноземних кампаній і т.д., окремо всіх тішив капітан Андрій, якого до 5-ї ранку проводжали друзі а о 10.00 його кум підвіз йому дві пляшки "львівської особливої" історії про його три дружини та чотирьох дітей, участь у подіях на Майдані у складі 5-ї сотні самооборони і т.д. вивчили усі на пам'ять, оскільки із кожною наступною дозою вона повторювалась знов і знов по телефону він передзвонив усім дружинам і сусідам, кумам, колегам і т.д. Але це лірика
Нам довели що люди із моїм ВОС відбувають у частини на посади командирів рот охорони та заступників з виховної роботи, я мав їхати у Новий Калинів командиром роти охорони. Якщо офіцери перебували у класі, солдати і сержанти весь час були на вулиці. Погода сьогодні була прекрасна, але цілий день стоїть прогноз "дощ". Нас декілька разів розпускали і скликали, уточняли правильність ПІП і т.д. Першою вивели у двір в автобус хлопців які мали їхати у Броди (десь о 13.00) о 15.00 всім присутнім (крім мене) повідомили їх команди і пообіцяли, що "скоро поїдете", мені ж сказали що на мою посаду вже прибули три офіцери із інших РВК, а отже віддали військовийквиток, просили бути у місті і чекати дзвінка із запрошенням до нової команди у складі якої буде мій ВОС.

Дуже багато чуток-пліток почув, особливо про Новий Калинів, одна з них "перекомплетування" пережив на собі. Дуже обурювались "авіатори" які літали/літають на чому завгодно (Ан-12, Боінги, Су-17, Міг-27 і т.д.) але не на вертольотах, то саме казали техніки 
Буду знов чекати…»
Дзвонив 27 березня після свого міжкафедрального семінару, який рекомендував мою кандидатську роботу ло розгляді на спецраді, перепитав новини, сказали, що за моєю ВОС – заявок нема. 
Тепер коментарі друзів щодо мого призову.
Перший допис мого коллеги про пригоди його однокурсника
«Вівторок березня 25, 2014 12:40 pm:
А колега мій рушив на Броди. маю підозру як офіцер звязку - керівник вузла (якщо на рівні батальону), але не взяли, місце виявилося заняте місцевими»
Другий коментар іншого коллеги, дружина якого працює у Львові в госпіталі
«Субота березня 29, 2014 9:27 am
Привет. Жена звонила с госпиталя. К ним поступили резервисты с Калинова. Медперсонал в шоке. Народ - бухари с райцентров.. Рассказывают, что в госпитале для них - курорт, т.к. в Калинове жрать не дают, спать негде, холодно. Короче жопа полная. Теперь эти деятели с разными радикулитами и т д валят в военный госпиталь, где бухают и драки устраивают. Завтра в госпитале будет веселый разбор полетов Вот тебе и мобилизация. Безработные, которые не могут найти работу дома, а ехать на заработки очкуют. В контрактники не брали. А тут такая оказия.
С такими подчиненными ты в КАлинове спал бы с пистолетом под подушкой Ждем всеобщей мобилизации?»

Н у останнє з дописів у Фейсбуці від незнайомого мені особисто, мого ровесника з Києва Тараса Ткача
bid=625012907568468&set=a.360573814012380.79637.100001792934281&type=1
дозволю зацитувати весь його великий пост повністю мовою оригіналу і без купюр:
«Вечер, который изменил мою жизнь ….
Это не чья-то история, пересказанная или «перепощеная» мною, это история, которая произошла сегодня 27.03.2014 со мной, Ткачем Тарасом Анатольевичем в городе Киеве. Не преследую абсолютно цели кого-то в чем-то убедить этой историей, просто хочу поделиться со своими друзьями тем, что произошло со мной сегодня.
Когда примерно в 19-30 в мою дверь настойчиво позвонили, я уже точно знал кто это. 
Дело в том, что когда за час до этого, я возвращался с семьей из больницы, на входе в подъезд меня заговорщицки окликнула консьержка и попросила подойти. Она мне шепотом сказала, что ко мне два раза приходили люди из милиции. Так как я был уверен, что милиции мной настолько сильно интересоваться незачем, то когда, спустя час раздался звонок в дверь, я четко понимал, что это из военкомата. Понимала это и Вика, со слезами на глазах смотрящая на меня, открывающего дверь. Хотя я все таки надеялся, что они придут на следующий день, в пятницу, а там и выходные не за горой, может до понедельника дотяну.
Я открыл дверь, действительно: милиционер и работник военкомата (как позже выяснилось такой же свежепризванный как и я). Вручили мне повестку, я предложил им войти, на что они сказали, что мы в подъезде подождем …. СТОП, чего подождем, я считал, что меня вызывают на завтра для сверки документов как одного моего товарища. А они говорят, собирайтесь, Вас военком ждет ….. и это почти в восемь вечера, я начинаю потихоньку понимать, что нифига это не сверка документов и спрашиваю: «а я хоть домой сегодня вернусь?» «Не факт», отвечает мне человек из военкомата. Я начинаю догадываться, что это п…ц и продумывать какие вещи первой необходимости взять с собой. Собираюсь, прощаюсь с Викусей, с детками и со слезами на глазах спускаюсь вниз. Там выясняется, что ехать мне лучше на своей машине, т.к. везти меня собираются на Hyundai Coupe третьим пассажиром, при том, что машина двухдверная и типа спортивная (короче на второй ряд сидений я упорно не помещаюсь)))) Приезжаю на Бориспольскую 26а в военкомат, а там пустота (где-то девять вечера), снуют только одетые по форме офицеры военкомата, из гражданских только я. 
Меня заводят к полковнику военкому. Я представляюсь, он встает из-за своего типичного начальничьего Т-образного стола, представлется, жмет мне руку, предлагает присесть и садится не на свое место, а прям радом со мной напротив. Секунд десять смотрит молча мне в глаза и в этот момент я отчетливо понимаю, что, все - это п….ц. Он спрашивает готов ли я служить? И тут до меня доходит, что коробило меня все это время пока я ехал по вечернему Киеву: город, страна живет своей привычной жизнью, люди едут с работы, по улицам ходят девушки в коротких юбках, у всех свои дела, свои планы и заботы, а моя жизнь повернулась на 180 градусов, все то чем я жил предыдущие 15 лет и то к чему я шел и стремился сейчас не значит ничего, что у людей вокруг своя жизнь, а у меня своя ….. 
Что мне ему ответить? В голове мелькают мысли …… через две недели я должен ехать в командировку в Северодонецк ……. в июне мы с семьей должны лететь в Испанию, уже и билеты купили ………… Илюха, наш старший сын в этом году пойдет в школу ……. Я восемнадцать лет живу гражданской жизнью, у меня семья, работа …… как я могу быть к этому готов?! Мне откровенно страшно ….. страшно за себя ……… страшно за свою семью ……. страшно за свою страну ……. страшно за то, что это ВОЙНА, раз началась мобилизация таких как я. Я отвечаю ему, наверно дрожащим голосом: «Я готов защищать Украину, я готов защищать свою Родину». 
Полковник говорит, что тогда меня сегодня призывают и буду я служить в Житомире т.к. им нужны офицеры моей специальности (некоей специальности 110100). 
Ни я ни он не знали, что это за специальность и мы пошли к подполковнику, который был в курсе. Меня попросили подождать в коридоре, а сами что-то достаточно эмоционально обсуждали внутри вчетвером. Ко мне подошли такие же как я свежепризванные старлеи примерно моего возраста (вообще тяжело определить возраст человека в форме). Они видели мое личное дело, у одного оказалась жена из Энергодара, как и я, она даже как и я работает в дирекции НАЭК (фамилию правда не узнал, жалко, а вдруг знакомы) …. Они пили по кругу кофе из одного стаканчика и говорили о том, что поужинать похоже не доведется, поэтому купили какие-то продукты в маркете, а я вспоминал как вчера обедал в ресторане и понимал, что теперь это все уже далеко, что кофе по кругу из стаканчика – это мой ужин на очень неопределенное время. Вспоминал о том, как говорил сегодня Вике, что погода вроде бы наладилась и хочу снова начать бегать, а когда консьержка рассказала про моих незваных гостей, то Вика пошутила, что в армии и побегаешь. Тогда, два часа назад это было смешно, а сейчас - нихера.
Меня позвали в кабинет, распросили где и кем я служил, где и кем работаю и т.д. рассказали где я буду служить и чем буду заниматься, сказали, что сегодня мне выдадут форму, потом переправят в Житомир …..
Я пребывал наверно где-то в другом мире, видел все как бы со стороны, как-будто в замедленном кино. Я видел все их эмоции, чувствовал тяжесть их мыслей, взглядов. И это пугало еще больше: я видел как они смотрели на меня, вопрошающе смотрели друг на друга, но не понимал смысла происходящего ….. Вот так вот, несколько часов назад я был начальником отдела АСУТПиРК в НАЭК «Энергоатом», а сейчас я почти майор вооруженных сил Украины ……. И это не сборы на неделю-две-месяц – это навсегда. Прощай НАЭК «Энергоатом» - здравствуйте вооруженные силы Украины.
В конце концов они решились и позвонили кому-то на мобильный и сообщили, что нашли того, кого нужно. С той стороны им задали вопросы про мою специальность, воинское звание и сказали, что им нужен как минимум майор, а я старлей. Как контр-аргумент «мои» заявили, что я 12 лет работал на АЭС и занимаюсь в числе прочего сейчас и радиационным контролем.
С «той» стороны сообщили, что где-то на Оболони нашелся более подходящий им кандидат и что, если я не буду настаивать, то они возьмут его……. Тогда я им сказал, что настаивать не буду, т.к. у меня жена, двое маленьких детей и работа, которой я дорожу. Полковник попросил прощения за то, что «выдернул» меня в столь поздний час, поблагодарил за то, что откликнулся и сказал, что я могу быть свободным, что я могу возвращаться к своей прежней жизни, той жизни, с которой я уже распрощался …..
Я очень тепло распрощался с людьми, которых знаю пол часа, мы обнялись, пожали друг другу руки, я оставил им свой мобильный, еще раз подтвердил свою готовность защищать свою Родину и неспеша поехал домой …….
В чем смысл всего этого рассказа? Наверно в том, о чем я думал, пока ехал домой. Как резко и неожиданно все меняется: три часа назад я жил совсем другой жизнью и в голове моей были совсем другие мысли и заботы, другие идеи, другие планы. Вот также и Украина: мы стоим сейчас на пороге величайших потрясений, которые затронут каждого из нас, мы стоим на пороге ВОЙНЫ и мы должны сделать все, чтобы не допустить ее. 
Я ехал по мирным улицам Киева и видел их совсем не теми, какими я видел их 3 часа назад: я видел улицы города, мир на которых НАМ нужно сохранить. Сохранить ради себя, сохранить ради будущего, сохранить ради наших детей. Я хочу сохранить это чувство в себе, я хочу привить его своим детям, я хочу донести его Вам, наверное поэтому и пишу это …..
И еще я сегодня понял, что если будет нужно, как бы не было страшно, как бы не было жалко и обидно терять все то, что есть, я буду защищать свою Родину, я буду защищать Украину!

27.03.2014 Т.А. Ткач— в бориспольская 26а.»

Як резюме мої висновки і пропозицій
Висновок один:Часткова мобілізація триває складно, служити йдуть ті хто не хоче, а хто хоче цього зробити не може через об’єктивні і суб’єктивні причини
Пропозицій більше:
1. Систему мобілізаційної роботи, обліку призовників, системи ВОС, треба максимально швидко модернізувати і інформатизувати, автоматизувати та навіть просто комп’ютеризувати
2. Основу резерву слід будувати за одною з відомих світових моделей: хемверн, американська національна гвардія, ізраїльський чи швейцарський тип.
3. Військкомати повний совковий анахронізм, замість них Україна потребує повноцінних рекрутингових центрів із заздалегідь відомими населенню функціями комплектування армії, ДПС та НГУ у мирний і військовий час

p.s. Великий вийшов пост, на це і власне розраховані спостереження, так що перепрошую за це читателя. Я і далі готовий під час мобілізації служити у ЗСУ чи НГУ, а головне хочу аби до їх лав не потрапляли пияки, бомжі і просто випадкові люди. Простіше перевчити добровольця на новий ВОС, аніж примусити потенційного дезертира виконувати його функції під примусом.
p.p.s. У вечір перед походом з повісткою у військкомат перечитав свої конспекти 15-річної давності, шкільний підручник «Начальная военная подготовка» за 1972 рік який є у моїй домашній бібліотеці, декілька пам’яток про те що треба пам’ятати під час бойових дій і т.д. – мій внутрішній висновок я не готовий на високому професійному рівні командувати механізованою ротою з чотирма взводами і 110 бійцями і півтора десятком одиниць бойової техніки - потрібна регулярна практика, а от стати заступником командира підрозділу чи частини з виховної роботи це для мене саме те ;)

ІА "Вголос": НОВИНИ