Вже наступного дня, 13 квітня, для відновлення контролю над цією частиною Донецької області та міста Слов'янська зокрема  український уряд розпочав антитерористичну операцію. АТО триває досі, а контроль над містом – залишається в руках сепаратистів самопроголошеної Донецької народної республіки.

У складі групи журналістів зі Львова кореспондентові «Вголосу» вдалося побувати на блокпосту добровольців Національної гвардії й внутрішніх військ, розташованому у смт. Билбасівка.

На передовій

Блокпост простягнувся на кількасот метрів з обох боків від дороги, що з’єднує два райцентри – місто Барвінкове Харківської області та Слов’янськ Донецької. Блокпост є частиною кільця, що ним українські війська оточили Словֹянськ і знаходиться на передовій лінії фронту.

Саме тому потрапити туди вдалося, буквально мобілізувавши зусилля всіх шести журналістів зі Львова – головного редактора газети «Ратуша» Миколи Савельєва, шеф-редактора інтернет видання «Новий погляд» Романа Онишкевича, шеф-редактора ІА «Львівський портал» Юрія Лобана, оглядача «Львівської газети» Гліба Ваколюка, координатора Бойкотного руху у Львові Олега Радика та автора цих рядків.

– Ви перші українські журналісти, кому сюди вдалось приїхати, – зустрів нас керівник бійців внутрішніх військ, полковник Денис.

За його словами, досі тут бували лише російські журналісти, котрі добиралися сюди з боку Слов’янська. На їхню присутність наші військові реагували адекватно, навіть не зважаючи на те, що переважна більшість російських ЗМІ показують спотворену картину того, що тут відбувається, відверто стаючи на бік сепаратистів.

– А якщо б ми пішли в Слов’янськ? Що було б  з нами? – гуртом задаємо логічне запитання.

– Ви б дійшли до першого блокпосту, або першого, хто почув би, що говорите українською мовою. Вас одразу б затримали і передали в їхнє СБУ, –  каже Денис.

Він пояснює, що лідер сепаратистів Слов'янська В'ячеслав Пономарьов дійсно зобов’язав «народну дружину» повідомляти про україномовних людей у місті. Далі вже за них береться Служба безпеки, і доля затриманих може бути незавидною.

Після такого відвертого екскурсу у місцеві реалії, полковник одразу ж взявся пояснювати, що для безпеки українських бійців, нам не можна фотографувати ані їхні обличчя, ані споруджені ними укріплення чи військову техніку.

– Якщо хочете сфотографувати, то краще спочатку спитайтеся дозволу у наших бійців. Самі розумієте – тут справжня війна, – каже Денис. І трохи намагається нас заспокоїти, зазначивши, що протягом кількох останніх днів тут спостерігається певне затишшя. Тому нам навіть не пропонують вдягнути бронежилети, але пересуватися нам дозволяють лише у самісінькому центрі блокпоста, на ділянці якихось кількох десятків метрів.

Ось посічений кулями знак населеного пункту: «Билбасівка», під яким також пробитий у кількох місцях жовто-блакитний прапор.

– Це чиї кулі лишили сліди? – питаю.

– Та і їхні, і наші. Раніше бої йшли в цьому місці, потім ми їх потіснили до Слов’янська, – пояснюють бійці Нацгвардії.

І розказують, що якщо їхати далі дорогою, то до Слов’янська буде кілометрів дев’ять. А якщо міряти через поле навпростець – то кілометри три-чотри. Через поле справді видніється перший ряд будинків.

«Для нас це продовження Майдану…»

– Трохи лівіше – це вже Слов’янськ. А якщо подивитися правіше і ніби трохи далі за Слов’янськом, там вже Краматорськ, – пояснює сотник Майдану, а нині – координатор 1-го батальйону Національної гвардії України, львів’янин Андрій Антонищак.

За фахом Андрій не є військовим, він фактично покинув сім’ю та бізнес і поїхав захищати Батьківщину. Спочатку він був на Майдані у Києві, а зараз він з кількома побратимами свідомо поїхали у гарячі точки  країни – бо тут є потреба в людях, що вміють воювати.

– Для нас це продовження Майдану. Просто барикади посунулися сюди, на Донбас. Скоро вони перенесуться до кордонів Росії. Я маю мрію – отак дійти до Ростова-на Дону, – пояснює один з бійців Нацгвардії.

Чоловіки спростовують інформацію, що українським захисникам, навіть в рамках антитерористичної операції, тут заборонено стріляти.

– Ми маємо право стріляти, і, ми стріляємо. Кожен, хто направляє зброю на представника нашої держави, – терорист. У терористів можна стріляти, – каже Антонищак. І додає, що протягом останніх кількох днів й донині (23 травня – Авт.) тут спостерігається певне затишшя.

Андрій розповідає, що тут рубіж тримають бійці внутрішніх військ, десантники та добровольці Нацгвардії.

– Страху хлопці вже не відчувають, страшно було коли стріляли на Майдані у Києві. Тут ми добре озброєні, – пояснює він.

Бійці спочатку сприймають нас насторожено, навіть попри те, що бачили, як ми спілкуємося з одним із їхніх керівників. Але потрохи в процесі спілкування вони починають ділитися з нами й своїми думками.

– Проблема в тому, що довший час місцева влада формувала у населення Донбасу відсутність політичної позиції. Адже легше керувати сірою масою. Але мешканці Сходу – українці. Вони такі самі як і ми. Вони хочуть миру, – вважає Антонищак.

Його соратники, що обступили нас зі всіх боків, погоджуються.

– Мешканці сходу не почуті, з ними потрібно розмовляти і пояснювати всю інформацію, – вважають бійці.

І розповідають, що лідери сепаратистів, такі як Губарєв чи Пономарьов – зробили свою роботу: збурили людей проти «бандерівської хунти». Далі вони втечуть, а ті місцеві, хто їм повірив, лишаться. І саме вони стануть жертвами антитерористичної операції.

– Регулярної армії в них нема, але вони «підірвали» ситуацію – дуже багато місцевих обурені на владу Києва. Тому вся ця війна розтягнеться в часі, – розказують хлопці.

І зізнаються, що на їхню думку, це протистояння можна було б розв’язати швидше.

– Тут все можна було б вирішити за два-три дні, – приєднується російською мовою до нашої розмови молодий десантник, який представився Максом.

– Можна було б оголосити місцевим, що даємо добу на евакуацію зі Слов’янська. Хто не виїхав і лишився там – значить сепаратист або їхній посібник. Після цього провели б артилерійський обстріл і кинули нас, ми б зачистили місто, – пояснює Макс.

Виявляється, що він – місцевий, мешканець Макіївки. Зовсім юний хлопець гордий з того, що бере участь у війні проти сепаратистів.

– Там не українці, там все «мутять» росіяни і чеченці, – пояснює він, киваючи в бік Слов’янська.

Дивна війна

А тим часом, поки ми спілкуємося з бійцями, не припиняється рух приватного транспорту та автобусів у обидва боки – й зі Слов’янська у  сусідні села, й до зайнятого терористами райцентру. Саме так: попри облогу між Слов’янськом та сусідніми населеними пунктами курсують регулярні автобусні рейси.

Для прикладу, що дві години зі Слов’янська їде рейсовий автобус до райцентру Барвінкове, що на Харківщині. Мешканці ж – власним транспортом їздять у сусідні села на закупи чи роботу. Не можна сказати, що цивільні вільно й безконтрольно пересуваються проїжджою частиною – вони проходять обов’язковий паспортний контроль та перевірку багажу. Але місцеві не нарікають, вочевидь вже звикли.

…Ось старший чоловік з виразною українською мовою везе своєю «шісткою» молоду дівчину до Слов’янська. На запитання: «Куди ж ви, вас там одразу затримають?», відповідає: «Доньці сказали з’явитися на сесію, мусимо їхати». З’ясовується, що він є вчителем української мови з Барвінкового, але везе доньку в Слов’янськ, бо боїться що її виженуть з навчального закладу.

…Ось жінка велосипедом везе свою доньку зі Слов’янська у сусіднє село. Проїжджаючи повз бійців, ті підморгують дівчині, а її мама показує їм язика.

…Ось бригада вдягнених у «спецовки» майстрів організованою колоною посміхаючись їде на велосипедах у Слов’янськ.

…Ось всі пасажири рейсового автобусу «Слов’янськ-Барвінкове» завчено і ніби у німому кіно – спочатку жінки, а потім чоловіки – виходять з автобуса, спокійно вишиковуються поблизу нього й спостерігають, як бійці Нацгвардії дивляться їхні паспорти, перевіряють багаж та обшукують транспорт. Потім – так само спокійно й за тою ж схемою всі вантажаться у автобус і він прямує далі до Барвінкового.

…Ось бійці Нацгвардії збираються з відрами та каністрами по воду до джерела. Пояснюють, що й такий наряд відправляється мінімум 8 людей. Лише половина з яких нестиме воду, решта – зі зброєю охоронятимуть товаришів.

…Ось закипів чайник, і бійці пригощають нас, кип’ятком запарюючи чай у алюмінієвих горнятках. Хлопці кажуть, що проблем з провізією у них немає, так само задоволені і зброєю.

Якось водночас напружено-буденно пролітають кілька годин на блокпосту. Потік місцевих мешканців у обидва боки не припиняється ані на кілька хвилин. Виявляється, не зважаючи на військових, й у самому Слов’янську, й у прилеглих населених пунктах – життя триває.

Люди зі Слов’янська їздять у розташоване за 50 кілометрів Барвінкове за продуктами, або ж заправити транспорт. Адже облога дається взнаки: там все подорожчало. Люди розповідають, що кілограм картоплі там коштує 14 гривень, літр бензину – 20.

Ще кажуть, що у Слов’янську дорого коштує заправити машину газом, тому багато водіїв готові долати кілометри й повз дула автоматів їхати на заправку у сусідню область. Так само й підприємливі селяни Харківщини, котрі не бояться минати блокпости, возять у Слов’янськ продукти й сигарети.

За весь цей час не було чути жодного пострілу, але ті, хто знаходяться у нарядах на чергуванні, не відволікаються ні на що. Ті ж, хто вільний від нарядів, пообідали та поховалися від спеки у тінь. Однак кажуть, що якби пролунали постріли чи команда : «Тривога!» – вже за кілька секунд весь блокпост був би наїжачений дулами автоматів та кулеметів. І, судячи з поведінки бійців, за якими спостерігав увесь цей час, вірю, що вони дійсно усвідомлюють, що таке війна і не легковажать ані власним життям, ані чужим.

Врешті, зупинивши черговий рейсовий автобус, вояки прощаються з нами та відправляють у Барвінкове. Кажуть, що їм справді приємно, що українські журналісти хочуть не лише писати про те, коли тут щось вибухає, а й подивитися на дух наших захисників.

– Терористи стоять за гроші, ми – за Батьківщину, – наостанок кажуть хлопці.

…Мимоволі ще раз усвідомлюю, що вони дійсно швидше пожертвують власним життям, але не відступлять перед сепаратистами ані кроку назад. Адже кожен з цих добровольців є справжнім героєм вже тільки за те, що у такий час він знаходиться на передовій.

Віктор Павлик, «Вголос»

ІА "Вголос": НОВИНИ