У його службі трапилося чимало непояснюваних речей. Так, у військкоматі його (юриста) військово-обліковою спеціальністю з якогось дива вказали «штукатур будівельних робіт». «На той період ніхто не відштовхувався від знань і навичок. У мене навіть не запитували, чи я закінчував військову кафедру і чи маю військове звання. Все, що цікавило, – це два мої фото й заява. Через два тижні отримав військовий квиток, в якому мене записали будівельником за військовим фахом».
Так само відбувалося й у Яворові. Спеціальність не мала значення – головне, щоби було бажання вчитися. «Туди прибуло 240 осіб, з них реально навчалися 8 командирів і 9 навідників. Усі інші збирали гриби, відпочивали і марнували час у безліч інших способів».
Після розподілу київського бійця «Легіону Свободи» прикомандирували до 92-ї бригади.
«Є теорія про те, що люди психологічно не готові вбивати людей. Та я на собі відчув: якщо 3 дні не давати харчуватися і спати – людина готова на будь-що, аби повернутися до нормального стану.
Ми не їхали вбивати. Добиралися до місця дислокації 3 дні. Тільки почали рити бліндажі – нас накрили ворожим вогнем, у перший же день прийняли бойове хрещення. Наступного дня передислокувалися. Вночі на нас напала ворожа ДРГ – у хід пішли автомати, кулемети, гранати. Перші поранені вже наступного дня після прибуття – це жорстко. Вже третього разу ми безшумно зачепилися за лісосмугу площею 100 квадратних метрів. Там і засіли на півроку – за 12 км від Луганська і за 5 км від ТЕС».
Брак інформації та роботи виховників особливо давалися взнаки в цьому обмеженому просторі та незмінному середовищі. «Я бачив лише те, що відбувалося всередині підрозділу. А що зовні – це була загадка. Навіть якщо поруч було видно розриви – не зрозуміло, хто стріляє. Ті, хто дивиться новини, знали про фронт значно більше, ніж ми та левова частка інших безпосередніх учасників війни.
Та й за весь час до нас жодної нової людини не надійшло. Із 48 осіб лишилося 34 (хтось вибув за станом здоров’я, хтось перевівся), але ніхто не поповнював наші лави. Ми жили в абсолютно закритому середовищі. До нас не приїжджали волонтери – це було заборонено. Без попередження до нас не могло приїхати навіть керівництво».
Однак існували обставини, що урізноманітнювали побут вояків, усі – за межами табору. Це і волонтерські концерти, і потреба в підтримці гігієни та здоров’я: «Окрім переважно нічних виїздів на позиції ми рідко залишали розташування. Виїжджали 1-2 рази на місяць на Луганську ТЕС, щоби помитися.
Тому святом було виїхати за межі цього закритого середовища. Навіть полікувати зуби – це була подія. Зрештою, навчилися влаштовувати собі свята. Усі дні народження, Покрову, Новий рік та релігійні свята відзначали не гірше, ніж удома (принаймні за набором страв): готували і шашлики, і плов, і налисники, були і сирники та олів’є. Святкували без салютів, але з піснями.
Ще в Яворові пощастило потрапити на концерт Львівської філармонії. У Харкові та в Щасті теж були на музичних вечорах. Зараз виїжджаємо на концерти в Новий Айдар. Коли один день постійно схожий на інший, будь-яка зміна обстановки стає відпочинком. Отож концерти дуже потрібні на фронті».
Складно уявити, як виглядають бої артилеристів, які не працюють на безпосередній передовій, як це робить піхота. «Я працюю на 152 мм гаубиці. Це – 54 кілограми порохового заряду, що лишає вирви завглибшки 2 метри.
Нашу дійсність не варто порівнювати з буднями піхоти на передовій – немає цих постійних інтенсивних обстрілів. Та є інший ризик. Наші машини працюють на відкритому просторі посеред поля, де нікуди сховатися. Вночі роботу «арти» видно й чути в радіусі 20 км. Доки видаси 4-8 залпів та передислокуєшся зовсім не тихими машинами, ти – фактично гола мішень, і ворог цим користується».
Олег погоджується трохи розповісти про операції, в яких брав участь його підрозділ. Серед них – відбиття масштабних наступів на Щастя 18 листопада й у січні 2015 року.
«Ми працювали трьома дивізіонами, виклали по 1,5 боєкомплекту. Поряд працювали «Гради» тощо. Командирське місце дозволяє в будь-який момент виглянути з машини і побачити, що відбувається навколо. Узимку, коли я визирнув, усе на 180 градусів у радіусі 20 км палало різними кольорами…
Бувають різні завдання. Якось брали участь у ліквідації батальйону «Заря» на Веселій Горі. Від нього мало що лишилося, тому його переформували. Часом працювали по ворожому блокпосту, можемо робити засідку на «Град», який, за даними розвідки, періодично виходить у тому самому квадраті. Бувало, чекали по 11 годин… за температури 24 градуси морозу.
На місце ураження ніколи не виїжджали – це далеко і непотрібно. Про результати нас повідомляли навідники та розвідка».
На запитання про преміальні за підбиту ворожу техніку Олег відповідає зі знанням юридичної справи: «Це складно довести, хіба що ставити камеру на снаряд. Треба мало не селфі зробити на тлі тієї техніки і принести відбитки пальців з уламків».
Каже, що після «Мінська-2» вони не здійснили жодного пострілу. «Виїжджали на позиції. Вели бойові чергування, але не стріляли. Проводимо навчання, відпочиваємо, чергуємо – це наша дійсність».
Після відведення артилерії хлопці оселилися в більш комфортних умовах і навіть засадили город зеленню, завели кролика, котів та собак. «Зараз почуваємося, ніби на курорті. Після півроку у бліндажах живемо в хаті, на подвір’ї є криниця, поряд річка, де ні «розтяжок», ні снайперів».
Удома на Олега чекають 3-річний син та дружина, які дуже неохоче відпустили його до війська. Він каже, що думок про продовження служби не виникає. Причина банальна – безлад в армії. Однак, судячи з недобору в чергову хвилю мобілізації, термін служби «свободівця» вийде більшим, аніж рік.
Настя Швайко, спеціально для «Вголосу»
ІА "Вголос": НОВИНИ