Олександр Сендега - екс-голова Львівської облдержадміністрації

Після своєї відставки ви на чотири місяці зникли з політичного життя регіону. Як проводили цей час – відпочивали?

Нині у мене справді такий період, коли людина відпочиває і не ходить на роботу. Проте відпочинком я би це не назвав, оскільки мій розум і тіло працюють настільки активно, що не залишається часу на бездіяльність. Зараз у мене з’явилася чудова нагода спостерігати за всім збоку, проаналізувати зроблене, зробити висновки. У кабінеті на Винниченка,18, у мене такої можливості не було.

Який розпорядок дня у Сендеги не-губернатора?

Якихось кардинальних змін у моєму житті не відбулося. Як завжди, прокидаюся дуже рано. Звичка, що вдієш (усміхається). До того ж я не налаштовуюся на довге спання. Можливо, моєму організмові і хотілося б цього. Багато чого встигаю зробити по господарству. І мені це подобається. Від приготування сніданку до лаштування полички для книг.

А як ваші рідні відреагували на повернення батька, чоловіка, глави сім’ї до родини? Зраділи, сумували?

У нас у родині повна демократія. На мені не зійшовся світ клином і моє повернення до сім’ї відбулося помітно, але без жалю. Для нас з дружиною завжди було важливим не повчати, а навчати наших дітей прикладами із життя. Ми намагаємося обговорювати все, з чим кожен із нас стикається. З одного боку, це демократія, з іншого – всі складнощі нашого життя. Я би сказав – деколи навіть жорстокого.

І як відреагували ваші сини?

Сини не співали мені дифірамбів і не критикували. Їм весь цей час теж було не легко. Є різне ставлення до тебе, коли твій батько на високій посаді. Вони були свідками тих ситуацій навколо мене. Часто не зовсім приємних. Але вони достойно пройшли через це.

Шкодуєте за тим, що пішли з посади губернатора?

Абсолютно ні. Я працював у складних умовах і просто намагався використати максимум можливостей, щоб вирішити проблеми, які накопичилися за багато років. Нині 2005 рік. Минуло рівно 10 років відколи я ступив на владний шлях. Є що згадати. 1995 року очолив Залізничну райадміністрацію, у 1997 став першим заступником Куйбіди. Вже тоді переконався, що розбудова держави залежатиме від наполегливої праці кожного.

А коли ви відчули, що здатні до управлінської роботи?

Як нині пам’ятаю своє перше серйозне випробування – у 1995 році, коли став головою РДА. Тільки не смійтеся, але проблема була стара, як світ. Дороги. Куйбіда як молодий мер збирав голів міських РДА і казав: давайте разом осилимо цю проблему. Тоді мені вдалося знайти нові технології, залучити інвестиції, придбати нові машини. Я поставив перед собою наступне завдання: є у Львові одна з найдовших вулиць – Шевченка – і вона у найпаскуднішому стані. З одного боку, на нас дивиться історична постать Тараса Шевченка, а з іншого – щодня ходимо і їздимо “його” розбитою вулицею. І я сказав, що за три тижні ми дорогу зробимо. Коли я приїхав на вул. Шевченка через кілька днів після початку ремонту і побачив гори вивернутого каменю, то онімів! Додала жаху і розмова двох випадкових людей, які йшли вулицею: “Ну, Іване, ото ми їздили поганою дорогою, а тепер щонайменше п’ять років будемо по ній ходити”. Та й ще на додачу той рік був критичним у фінансовому плані. Але яка то була гордість, коли ми дійсно за три тижні, як я і сказав, зробили найскладнішу частину дороги. Від робітника до керівника – у всіх було піднесення. Зрештою, дорога і понині служить.

Ви отримували задоволення від таких випробувань?

Від роботи в РДА я мав внутрішнє задоволення. Мені легко було йти до людей, пізнавати їхні проблеми. На “сходах” мешканців я бував щотижня. Ми розсилали запрошення людям додому, приводили керівників підрозділів і вели діалог. А вже наступного дня бралися до вирішення проблем. До речі, нині влада це тільки декларує.

Що ще запам’яталося з реалізованих проектів?

Пам’ятник Данилу Галицькому на честь його 800-річчя. У 2001 році, напередодні виборів, Куйбіда викликав мене і сказав: “Нам треба збудувати пам’ятник”. А до нас над цим пам’ятником працювали вже 10 років! Чесно скажу – я не знав, наскільки це складно будувати пам’ятники! Треба було знайти вдалий проект (а це суперечки між митцями), знайти місце для нього (п’ять місць поміняли). Доводилися ці питання вирішувати з інтелігенцією Львова, де кожен має свою думку, яка є абсолютом (сміється). Але за рік ми побудували пам’ятник. Чи це прогрес? Пам’ятник Степану Бандері будують від початку незалежності…
Сихівський міст. Сказали у 2003 році, що перший автомобіль поїде по ньому через рік – і таки поїхав! Результат дало об’єднання сил – і центральна влада, і нині покійний Кірпа, і будівельники. Звичайно, міській владі треба буде ще попрацювати, аби довести все до ідеального стану, але основні, найбільш капіталоємні роботи вже проведені. Кардіологічний центр. 15 років його будували! За рік часу ми його нарешті здали на благо людям. Позаду залишилось багато цікавих проектів: це і онкоцентр, і встановлення пантеону на могилі Михайла Вербицького, відновлення Жовкви, газифікація Турки та безліч інших.

А що не вдалося здійснити?

Із Сихівським мостом були проблеми. Періодично наставали часи, коли люди працювали на будові безкоштовно. Здавалося, ось-ось – і проект завалиться. На це впливала політична ситуація в області! З Києва казали: “Та що ви там їм помагаєте… Вони там…” Проте не можу назвати чогось такого, що не було реалізовано, – такого практично немає. За все, що брався, намагався довести до кінця.

От ви говорите: треба досягати порозуміння, домовлятися. Але при цьому завжди стверджували, що Сендега не політик, а господарник. Виходить навпаки – ви більше політик?

Насамперед треба з’ясувати, що таке політика. Чи це перебування у партії? Для мене політика – це вміння досягати компромісу й націлювати людей на вирішення завдань. Моя політика полягає у тому, щоб піти до людей, порадитися з ними, досягти рішення і зробити те, що задумали. Мене журналісти замучили питанням “хто ти” (сміється): чи я близький до “Нашої України”, чи до есдеків? Якби я сказав, що мені подобається якась сила, то це був би кінець. Мені було набагато приємніше вести діалог з усіма – від правих до лівих. І дуже цікаві пропозиції лунали від них. Я міг шукати рішення певної проблеми днями, а тут підкидали ідею!

А хто найчастіше приходив?

Та всі потрохи. І соціалісти, і від “Нашої України”, починаючи від Олійника. Ми досить часто зустрічалися, спілкувалися, дискутували (з ноткою жалю в голосі).

“Наша Україна” постійно вас критикувала за те, що як губернатор справляєтеся з господаркою , але на посаді голови ОДА все-таки має бути політик. Що ви скажете тепер?

Мене постійно хотіли розхитати у своїй ніші. А я завжди відповідав: не розхитаєте! (уперто). Хотіли прощупати “де я”: симпатик СДПУ(о) чи антипатик. Есдеки, навпаки, казали, що я заграю з “Нашою Україною”. Але так і не розпізнали до кінця. І не розпізнають. Бо я був і залишаюся собою.

Хто ви: українець, галичанин чи львів’янин?

(На одному диханні) Я львів’янин! Коли Львовом гуляли чутки, що Сендега йде до Києва, я знав – був і хочу залишатися у Львові. Тим паче якби було бажання, то вже давно переїхав би. Просили і не раз. Коли у вихідний день я пішки йшов на роботу (з району Політехніки) і дивився на старі будинки, які бачили не одне покоління, то особливо відчував, що хочу жити і творити саме у цьому місті.

Невже у Львові закладений великий потенціал?

У Помаранчевій революції саме Львів сказав своє вагоме слово. І арифметично, й ідеологічно. Та й сам Львів є містом сильних людей. Багато видатних та відомих людей боялися Львова. Львів – це як серйозний екзаменатор. Непідготовлені люди не витримують випробування Львовом. У нашому регіоні закладений великий потенціал. Ми в ОДА розробили і схвалили “Стратегію розвитку Львівщини” до 2015 року, яка зосередила у собі багаторічний досвід краю. Можливо, нове керівництво продовжить цей напрямок. Ми не можемо рівнятися на Донбас, де сконцентрована левова частка промислового потенціалу України. Львівщина ніколи ним не буде. Натомість у нас є науковий потенціал, рекреативні зони, але чи ми їх сповна використовуємо?

А зараз ця стратегія має шанс бути підтриманою та реалізованою?

Важко сказати. Нова влада затягнула процес зміни кадрів. Зараз владу з головою накрили дрібні поточні питання.

Перелічуючи сили, до яких вас прив’язували, ви не назвали покійного керівника “Укрзалізниці” і міністра транспорту Кірпу. Саме його називали вашим “патроном” у Києві…

Багато високопосадових керівників як у Львові, так і за його межами є моїми друзями. Але у мене ніколи не було жодних “патронів”, які би мене опікали. Щодо моєї особи журналісти та експерти допускали дуже багато неточностей. З Кірпою я познайомився, працюючи головою РДА. Георгій Михайлович долучався до реалізації проектів або вирішення проблем, якими я займався. Мені з ним було легко працювати. Настільки легко, що ми дійсно стали друзями. Як і стали друзями з Юрієм Бойком, багаторічним головою “Нафтогазу України”. Я ж його до того не знав! Ще будучи першим заступником голови ОДА, я з ним кілька разів спілкувався по телефону стосовно боргів за газ. Коли ж став губернатором, то познайомилися ближче. Ніхто з керівників “Нафтогазу” не був на Львівщині стільки разів, як Бойко! До того ж він завжди цікавився думкою людей. Особисто я вважаю його перспективним керівником.
Хороші стосунки у мене склалися із Валерієм Черепом, колишнім головою Держкомбуду, з Григорієм Семчуком, екс-головою Держкомітету з питань житлово-комунального господарства. Я радий, що за час моєї роботи головою ОДА я набув таких друзів, які мені допомагали і підтримували. Для мене це було великою школою.

Ви не боїтеся, що вас можуть назвати кадром старої влади?

Я не проти змін. Навпаки завжди був переконаним, що третину кадрів треба постійно міняти. Але є зміни, що відбуваються без образ, а зараз зміни часто проходять безпардонно. Люди, які є фахівцями і нічим себе не заплямували, змушені йти лише тому, що вони працювали вчора. Із свого досвіду скажу, коли я звільняв людину і починав підбирати заміну, то довго не міг знайти достойного. З часом переконувався, що попередник був кращим! Іще слід завжди пам’ятати: тебе може спіткати така ж доля.

З ваших слів зрозуміло, що ви це знаєте не з розповідей?

У 2002 році під час виборів мера, коли я працював першим заступником Куйбіди, я критикував програму Буняка. Я поважав його як керівника нафтопроводу “Дружба”, а з іншого боку – був здивований його примітивним підходом до тих передвиборних гасел, які йому підсовував штаб. І коли постало питання залишатися мені або йти (а мені пропонували залишитися), я чесно сказав: “Любомире Костянтиновичу, я критикував вашу програму і не бачу, як реалізувати те, що ви задекларували”. Буняк тоді відповів: “Я не знаю як, але дуже хочу це зробити”. І ця відвертість мені імпонувала. Шкода, що він нині настільки пошматований журналістами, громадою, політиками. Місто не можна взяти чимось одним. Воно багатопланове. І не можна написати порадник для мера, де були би передбачені всі проблеми. Для розуміння всіх труднощів потрібно бути там – у Ратуші.

Ви сказали, що Львів – місто для підготовлених людей. У цьому аспекті як би ви оцінили Буняка? Він витримає випробування Львовом?

Його підвела кадрова політика, самовпевненість, небажання визнати помилки. Можливо, відсутність чіткої програми дій. Прикладом стала проблема води, цілодобове постачання якої він обіцяв за два роки. Треба було пояснити людям глибину цієї ситуації. Люди ж добрі – вони вміють прощати.

Можна сказати, що Буняк не врахував досвід своїх попередників?

Давайте поглянемо на попередніх мерів Львова. Особисто я пам’ятаю від часів Секретарюка. Люди позитивно відгукувалися про нього як про господарника. Потім був Володимир Пєхота. У нього були невирішені проблеми з транспортом. Але він багато зробив для водопостачання. Проте критики на його голову також вистачало. Він акуратно відійшов від справ міста, перебрався до Києва, нині – нардеп. Потім був Богдан Котик. Яка доля його спіткала? На сесії міськради його не обрали. Для нього було важким випробуванням посада мера Львова у проблемних 90-х. А що чекало Василя Шпіцера? Він виступав противником Котика, але вже у 1994 році політична доля повелася з ним жорстоко. Некеровані райони, хаос у повноваженнях, безліч невирішених питань. Пізніше настали 8 років Куйбіди – 8 років. Багато було позитиву, але водночас постійно виникали запитання і нерозуміння з боку громади. Як бачимо, мерська доля непроста і терниста.

Зараз ви говорите як радник. Що би ви порадили Буняку?

(Довго думає) Ну що йому можна порадити? Це нам легко сидіти на трибуні і кричати футболісту: “Пасуй, бий!” Набагато важче бути на місці футболіста. До речі, приклад футболістів показовий: треба вміти вчасно піти і не викликати ненависть трибун.

Вас здивувала зміна влади в Україні? Ви були готові до такого?

Ще до виборів я схилявся до того, що Ющенко має серйозні шанси перемогти. З іншого боку, мої контакти з головами ОДА на Сході свідчили, що не виключеною є перемога Януковича. Особисто для себе вважав, що народне протистояння можливе. Після другого туру Кучма збирав керівництво країни на Раду регіонів. Я виступав, і одне з питань, яке піднімав, стосувалося порівняння революційних подій 1990 року з теперішніми. Я тоді сказав, що люди хочуть правди і ми повинні їм її сказати. “Ну, а яку ти хочеш правду?” – емоційно запитав Кучма. “Нехай дивляться протоколи, звіряють їх, що тут неясно”, – продовжував він. Мої слова тоді не сподобалися. Наступного дня у Львові я зібрав прес-конференцію, на якій планував оголосити про відставку. Але за хвилин десять до її початку Олійник і Горинь переконали мене, що зараз не час іти у відставку. Я поїхав до Києва і відкликав свою заяву. На другий день було створено облвиконком і мені запропонували його очолити. Я говорив їм, що це неконституційний орган. Я завжди був із народом, але ніколи не буду діяти антизаконно.
Буквально за декілька днів почався сепаратизм на Сході. Розум переміг і опозиція зрозуміла, що творення непередбачених законом структур не приведуть до добра. Тоді я зрозумів, що ми або ведемо справи по-державному, або займаємося політиканством. Якщо друге, то я – пас. Це стало зрозуміло після моєї наступної поїздки до Києва, коли я вирішував питання виділення додаткових коштів з бюджету як дотації. І ми успішно вибили ці гроші! А тут на під’їзді до Києва я дізнаюся, що на сесії облради мене критикують за те, що, мовляв, я втік до Києва і там намагаюся домовитися про своє майбутнє. Я остаточно вирішив піти з посади. По дорозі до Львова мені телефонували Олійник і Кендзьор. Говорили: “Не звертайте уваги на них, ми то з вами знаємо, як є насправді”. Та я вже для себе поставив крапку.

Ви особисто були на Майдані?

Був. Коли я поїхав до Києва, то залишився на день і пішов бродити по Майдану. І хоча справ в області вистачало, я хотів на власні очі побачити історію з великої букви. Я походив, побачив львів’ян. Дехто дивувався, інші відразу тягнули до телекамер, аби на всю Україну показати, що чинний губернатор з народом. Це були сильні враження. Власне, після того я для себе почав вирішувати питання свого перебування на посаді. До речі, я тричі писав заяву на звільнення. Перший раз у вересні 2003 року. Причиною було те, що Адміністрація президента хотіла, щоб я подав документи на звільнення мого заступника Володимира Герича. Я вважав, що це втручання і відмовився категорично. Звідти мені не менш жорстко сказали: тоді буде подання на ваше звільнення. Повірте, я не вагаючись відповів: моя заява буде у вас хоч завтра. Про другий і третій рази ви вже знаєте.

Як вам призначення губернатором Олійника, кадрові ротації?

Не хочу давати суб’єктивну оцінку, щоб не ображати когось. Олійник має управлінський досвід, коли був мером Червонограда. Олійник має нині великий “кредит” довіри, і як він ним скористається – покаже час. Його перший заступник Сеник також пройшов добру школу управління. Валерія П’ятака знаю вже давно як професіонала, який постійно перебуває у пошуках чогось нового в економіці.

Питання “не в тему”. Багато хто зауважує, що окремі політики з нової влади надто ревно мавпують поведінку Ющенка. Наслідують жести, стиль розмови, навіть фірмові слова “друзі мої”. Олійник також цим зловживає. Яка ваша думка щодо такої тенденції? Кучму навіть ніхто і не намагався копіювати.

Людина обирає власну манеру поведінки. Я нікого не наслідував. Та й зараз настав час демократичних стосунків, коли кожен повинен бути собою. У цьому плані мені сподобалася манера Сенчука, який їздив до Києва, твердо відстоював інтереси краю. І не боявся! В Олійника зараз є ще більше можливостей діяти саме так.

Що ви порадите як екс-губернатор чинному голові ОДА?

Не дуже добре бути публічним консультантом. Тим паче що у кожного є свій світогляд і бачення ситуації. Якщо буде потреба, – до того ж я пропонував це Олійнику, – я готовий висловити свою думку.

А Олійник не звертався до вас?

Ну, можливо, ще потреби немає (посміхається).

Олійник публічно пообіцяв, що працевлаштує і вас, і ваших колишніх заступників. Влаштував?

Справді таке було. Я потреби у допомозі не відчуваю, але завжди розгляну всі серйозні пропозиції. Я поставив умову: спочатку дайте роботу моїм заступникам, які себе не скомпрометували і є фахівцями. І тільки потім говоріть зі мною. Вони ще не працевлаштовані.

Сендега бачить себе у політиці?

Я себе там до кінця не бачу. Мені більше до вподоби господарська робота. Останніми роками я обираю завжди те, що ближче до душі. Нині спектр політичних сил настільки широкий, що важко розібратися в тому, хто є правим, а хто лівим. А тому нині чогось особливого у політичному русі України особисто для себе я не бачу.

У вас є бажання балотуватися в мери Львова або на губернатора області, якщо відповідним чином буде змінено законодавство?

У мене ніколи не було амбіцій. Я багато чого довів насамперед собі. Мерство – для мене це пройдений етап. Хоча я глибоко розумію, наскільки це відповідальна посада. Щодо губернаторства, то я спробував і того хліба. Не мені оцінювати, але я показав, на що здатний, зробив те, що міг корисного. Зрештою, час покаже.

ІА "Вголос": НОВИНИ