Склад цього парламенту – різношерстий. Важко уявити як у Верховній Раді  здійснюватиметься система управління, адже в ній діятиме декілька логік. Вже зараз є логіка комбатів, журналістів, олігархів, волонтерів, романтиків – людей, які взагалі не усвідомлюють, що таке внутрішня парламентська робота. Наявність різних логік з одного боку розхитуватиме ситуацію, ускладнюватиме процес прийняття рішень, а з іншого – це буде важливий чинник і запобіжник того, щоб не відбулося консервації тих чи інших питань.

До парламентських виборів готувалися швидко. Їх проведення та визнання було під загрозою, тому усі політичні проекти вибудовувалися нашвидкуруч. Якщо подивитися на блоки – це був подвійний обман, бо у нас не було партій, з яких утворилися блоки.  Потім ще й блоки створили, яких немає в законі, але їх так назвали.
Одна з головних помилок цих виборів – залишити мажоритарну систему. Мажоритарник – істота,  яка перший раз обмане виборця, а другого разу намагатиметься обманути своїх політичних союзників чи конкурентів.

У Верховній Раді усі топові політичні проекти – не партії, а списки.  Це великий ризик, тому що політичний список – це фактично відсутність політичної позиції на рівні партії.

Європейський вибір і новий закон про вибори – два питання, які об’єднують весь політичний клас в парламенті. Навколо інших питань, навіть економічних, чи бюджету, точитимуться гострі дискусії.

Думаю, що парламенту саме цього скликання вдасться ухвалити ряд важливих законів. Це вибори за пропорційною системою, питання газотранспортної системи та інші реформи, зазначені в коаліційній угоді.

Справжня опозиція  не матиме фракційний характер. Це не буде Опозиційний блок чи мажоритарники. Вона народиться приблизно через півроку, складатиметься з представників різних фракцій, так як у кожній фракції будуть ті, хто з чимось не згоден. Плюс частина комбатів, які є в Раді. Це, я вважаю, буде справжня опозиція. 

Опозиційний блок – не партія, не блок, а список, який складається з декількох груп. У парламенті Опозиційний блок може розпастися на декілька груп. На дві так точно – на групу Льовочкіна і групу Ахметова.

Сьогодні представниками Криму в Раді де-факто можуть бути лише кримські татари, які переобралися за списками. Ми об’єктивно не бачимо інших політиків, які могли б відстоювати у парламенті кримську тему. Що ж стосується Сходу, то у Верховній Раді він представлений на рівні партій і окремими мажоритарниками.

Існує ризик того, чи вдасться політикам вибудувати співпрацю у трикутнику Президент – прем’єр-міністр – Верховна Рада. Україні варто визначитися.  Якщо у нас парламентсько-президентська республіка, тоді варто знімати неточності і гармонізувати цю систему для прийняття  рішень, для адекватного управлінського механізму. Або навпаки. Якщо ми повертаємося  до більш гармонійного розподілу повноважень в сторону рівноцінності президента та прем’єра, то тут так само необхідно вносити певні зміни.

У 2005 році політикам не вдалося вибудувати співпраці в рамках парламентської республіки. Тепер знову відбулося повернення до парламентсько-президентської форми правління, але ніхто не вміє грати за цими правилами, ніхто не відчуває себе самодостатнім гравцем. Немає партій, які можуть брати на себе відповідальність, відстоювати конкретну програму, не кон’юнктурувати, а послідовно реалізовувати ті позиції, які задекларовані. Ще більша проблема полягає у відсутності дій.

Головне – правильний розподіл владних повноважень на всіх рівнях. Між Ющенком та Тимошенко непублічно цей розподіл звучав так: Тимошенко має займатися реформами, а Ющенко – політикою. По факту вийшло, що Тимошенко почала претендувати не те що на політику, а на геополітику.

Події 2005 року і 2013 – дві різні речі. По-перше, зараз ми фактично повернулися у 1991 рік, на рівні самоусвідомлення. Кожен за цей час хоч раз ставив собі питання з Україною він чи ні. По-друге, відбулося переосмислення національної безпеки. Україна ніколи не готувалася до війни. Не було розуміння хто друг, хто ворог, не було розуміння понять фронт і тил. Ніхто не уявляв, що може бути перегляд кордонів у такому масштабі.

Усі обговорювали те, чому так довго відбувалися перемовини, так довго формувалася коаліцію. Я думаю, що це не довго, а нормально. Краще довше домовлятися на початковій стадії, ніж домовитися швидко і потім так само швидко розвалитися. Якщо погоджуються конфліктні позиції, то краще, щоб вони погоджувалися до створення парламентської більшості, а не після.

Однак підписання коаліцією угоди не є запорукою того, що відбуватимуться реформи, чи що це буде чинником прискорення процесу. Тим не менше, добре, коли декілька учасників  не тільки декларують свої погляди, а прописують конкретні реформи, першочергові законопроекти. Це буде не гарантією, а скоріше додатковою можливістю, яка впливатиме на прийняття чи неприйняття реформ.

Коаліційну угоду підписують п’ять суб’єктів (партій). Хоча значна частина цих суб’єктів уже відмовилися від участі в формуванні уряду. Це з одного боку дивно. Якщо ви набрали стільки голосів, то ви повинні теж брати участь у конкретній роботі на рівні виконавчої влади. Виконувати задекларовані, прописані у коаліційній угоді, завдання. 

Депутати мають відповісти на запитання, чи зможуть вони після того, як відбулася революція знизу, реалізувати революцію зверху – на рівні конкретних рішень конкретних реформ, конкретного результату в перспективі.

Ця Верховна Рада не зможе бути повністю дієвою. Однак, ми або побачимо результат, або дуже скоро відбудеться її люстрація.

 

Володимир Волощук, школа журналістики УКУ, спеціально для «Вголосу»

Фото Олександри Чернової

ІА "Вголос": НОВИНИ