Panda Bear "Tomboy" (2011)
Загибель цивілізації психо-попу обрядово відспівується на 2-му диску Ноа Леннокса з Animal Collective. В обрядах головне – це максимально точне відтворення доведених до автоматизму рухів. От Panda Bear буквально й втілює у життя ці принципи, традиційно розпочинаючи за здравіє, а закінчуючи – за упокій.
Спогади звуків минулого (славних 60-х) загортаються в сакральні висоти органистих клавішних, хорові когорти колективного підсвідомого та вповільнються у смакуванні на язиці. Знаючи і не минаючи того факту, чим усе закінчилось, присутній елемент іронії, який у буквальному відтворенні механізмів старих звуків концептуально доводиться до абсурду.
Техніка вповільненого замилування пляжними аполонами на "Slow Motion" – просто відверто грається гомоеротикою попередньо згаданих персонажів у пасторальному співі ангелів. Героїзація, обожнення постатей особливо збочено апелює до гомоеротики (у її висміюванні) на моментах інструментального хіп-хопу. В "Surfers Hymn" всі буквально біжать хвилями на тому ж градусі гомоеротичного стьобу, де гомо, звичайно, як складова нарцисизму.
Апогеєм радості, іронії та минулого щастя є "Last Night At The Jetty", де синтетика так бадьоро крокує на марші, після якого психо-поп ідилія має взяти усіх у полон. Має довести до ектазу. І на механічному нав’язуванні ідилії (її тоталітарності) та рекламній стереотипізації, трек місцями схожий на висміяний до останньої ноти "Moon River" з усіма її ягідними соплями.
На тому екстаз пляжний фінішує і Panda Bear перегружає сінти. Починає шарудіти теплотою на буквальному дроні. Співає синтетикою гірські гімни, які б мали виконуватись волинками, де натякається та ж міфічна гомоеротика. Розпочинається романтична епічнічність потойбічної вестернізації, де психо-фолк може тремтіти розпеченим на сонці повітрям в ареалі колективного підсвідомого.
На тій території мінімалістичність межує з амбієнтовим загубленням еха, а пляжі перетворються на болота. Нойз переходить в заглючений тавтологічний психо-поп ("Friendship Bracelet"), де спогади так образно тріпочуть крилами назустріч атмосфері теплого сезону.
Фінішує Panda Bear хоровими враженнями про минуле в наростаючому психо-попі, який переосмислено, як поховальний гімн, що лякає своїми механічними гусеницями. Світлий смуток співається невідомій Атлантиді, втраченій цивілізації, що перейшовши на конвеєрні рейки, втратила за механічністю душу і тіло. А нові боги поки що не прийшли.
1. You Can Count On Me
2. Tomboy
3. Slow Motion
4. Surfers Hymn
5. Last Night At The Jetty
6. Drone
7. Alsatian Darn
8. Scheherazade
9. Friendship Bracelet
10. Afterburner
11. Benfica
Jamie Woon "Mirrorwriting" (2011)
Британець Jamie Woon проводить терапію зраненого серця за прикладом Білала та Джеймса Блейка, тобто дає нео-соульний заплив в товаристві з геріджом та постдабстепом, орієнтуючись в тому на Burial ("Street") та Mount Kimbie ("Spiral", "Secondbreath").
Мегаполісний соул (де міська скорбота, як атмосфера самотності), як пережиття травми традиційно грається спогадами, де зациклений ритм – то зациклення на самій травмі ("Shoulda"). Егоїстичний травматизм, який звичайно ж дуже вповільнений небажанням відпускати щось особливе пам’ятне. Труби перемоги ходять тінями лише десь на горизонті, тому до примирення – ще дуже довго. Також Вун дає артистичної вульгарності, яка вміло втримуються у правильних кордонах.
Конкретно простежується той поетичний образ пов’язаний з дріботінням біту. Заповнення незаповнюваних пустот буття уявно відбувається дріботінням, метушнею чисто людських помилок, сподівань, бажань та прагнень. Замкнутість у мегаполісі переростає у якийсь внутрішній квест. Страждання набувають академічних форм, біль стає культом. Тому не дивними тут є й відголоски таких романтичних 90-х. В більш танцювальних варіантах – фальцет, звичайно, то вже парафія кастрації внаслідок втрати. Сублімація ще бавиться казковою надією, благає на повернення, та мінімалістичність, як втома, вже починає спричинятись до мінімальних терапевтичних дій, що виводять з зациклення на минулому («Spiral», "TMRW").
Романтика, як безсилля, ще втішається гітарами, героїчно зупиняє час втратами сенсу життя, заповнює пустоту чайними ложками та знову сподівається на якусь надію.
1.Night Air
2. Street
3. Lady Luck
4. Shoulda
5. Middle
6. Spirits
7. Echoes
8. Spiral
9. TMRW
10. Secondbreath
11. Gravity
12. Waterfront
Paul Simon "So Beautiful or So What" (2011)
Живий класик розслаблено згадує про власні альбоми "Graceland" (1986) та "The Rhythm of the Saints" (1990) та міксує фолк-рок з афробітом на заздрість молокососам.
Іронія не залишає бадьорої блюзової гри з пагорбів досвіду. Легка глюканутість пришаманює афробітами десь в район колискових. Тому навколо так тепло і по-дитячому затишно ("Rewrite").
Афро-блюзове джазування навколо мами-Африки не менш розслаблене ("Love & Blessings"), як й розмови з ангелами ("Questions for the Angels"). Фортепіанна балада "Love and Hard Times" дихає простотою та заграє з флейтами Філіпа Гласса.
Вже давно зрозуміло, що тут ніхто не поспішає, а значить – має багато часу, щоб придумати щось цікаве.
1.Getting Ready for Christmas Day
2. The Afterlife
3. Dazzling Blue
4. Rewrite
5. Love and Hard Times
6. Love Is Eternal Sacred Light
7. Amulet
8. Questions for the Angels
9. Love & Blessings
10. So Beautiful or So What
Cass McCombs "Wit's End" (2011)
Cass після "Catacombs" (2009) ще більше привальсовує альт-кантрі, не забуваючи забігти й в джаз. "Wit's End" – переважно мінорний на відміну від тихої радості "Catacombs". Суцільні балади лише зрідка згадують щось добре.
На старті ще якось McCombs співає так, ніби казку розповідає і тому боїться сполохати присутність Чуда ("County Line", "The Lonely Doll"). Навіть обкладається бароковістю з іронічною втомою, як артистичною позою ("Buried Alive").
Фортепіанний траур привальсовує втрату. І знову ж таки, як і Вун, балансуючи на межі, бо усвідомлює усю банальність любовних історій (тому й присутній тут легкий момент дежа-вю). Духові стають дрімучими, джазування переходить в амбієнт, а той – у прогнозовану зупинку ("Saturday Song", "Memory’s Stain"). Сухий біт шмагає самопокараннями втішаючись лише фламенговими спогадами ("Hermit’s Cave").
Архетипи ще більше заганяють у повний мінор і уся ця схожість на щось – просто заганяє у ступор. Хоча, це лише артистичні пози. Романтика ("Pleasant Shadow Song", "A Knock Upon The Door"). Тому Cass McCombs – і є одним з найцікавіших фолкових менів разом з Birch Book та Iron & Wine.
1. County Line
2. The Lonely Doll
3. Buried Alive
4. Saturday Song
5. Memory’s Stain
6. Hermit’s Cave
7. Pleasant Shadow Song
8. A Knock Upon The Door
Katy B "On A Mission" (2011)
Ще одна штурмова тьотка британських чартів. Katy B, принаймні, не паразитує на вухах та бабках меломанів, як це робить надута лялька Adele.
Katy B чесно штовхає в попсові дискотечні маси дабстеп та фанкі під чуйним керівництвом дабстепових продюсерів (Magnetic Man чи Benga). Вона навіть можна, написати, більш людяна, ніж Adele, її комерційність більш стримана і не така маніпулятивна. До того ж, Katy B знає, що таке самоіронія.
Згадуючи про досвід інсталяції дабстепу в широкі маси від Magnetic Man, то Katy B дає набагато кращий результат мейнстрімного існування. Її клаустрофобічні денси дають дотиковий герідж без лівих зальотів і вульгарностей. Дабстепи концептуально пропрацьовують світову печаль мегаполісу. А фанкі, згадуючи про рейвові 90-ті, розумно вимальовують цікаву ідею локації (пошуку) потрібного партнера у місті. Вокалом дівчинка трохи підшифровується під Скай з Morcheeba і це не так вже й погано, особливо на сутніках з цвіркунами.
Відвертий попс в тому ж хітоні "Witches Brew", або в "Broken Record" чи "Easy Please Me" – достатньо і прозоро іронічний, якщо не стьобний. З сексапілом тут також все добре. Тому, чому ж не штурмувати чарти?
1. Power on Me
2. Katy on a Mission
3. Why You Always Here
4. Witches Brew
5. Movement
6. Go Away
7. Disappear
8. Broken Record
9. Lights On
10. Easy Please Me
11. Perfect Stranger
12. Hard To Get
ІА "Вголос": НОВИНИ