Серед днів загального почитання православними спочилих значаться: субота перед масницею (третій підготовчий тиждень до Великого посту), суботи другого, третього і четвертого тижнів Великого посту (св. Чотиридесятниця), субота перед святом Святої Трійці (50-й день після Воскресіння Христового (Пасхи) і вівторок Фоминого тижня. Крім того, у православній Церкві встановлено поминання у день Усікновення глави Іоана Предтечі (11 вересня) та православних воїнів на полі битви полеглих: у суботу перед днем св. Дмитра Солунського (8 листопада).
Цього року православні спільноти Церкви Христової вшановують тих, хто відійшов у вічний світ у суботу, 5-го листопада. Відповідно до цих днів складені особливі піснеспіви і молитви, установлені обряди, які додаються до молитов і піснеспівів тижня.
За даними Житія Святих, св. Димитрій був, мабуть, дияконом, який загинув мученицькою смертю за часів Діолектіанового переслідування християн (+306). Згодом частину його мощів перенесли до м. Солуня (Греція). Тут звели церковицю та стали пошановувати св. Димитрія як цісарського достойника-проконсула й начальника (покровителя) мешканців міста. За іншими переказами, цей святий вояка загинув мученицькою смертю за часів цісаря Максиміана.
На теренах Руси-України св. мученик Димитрій здавна ушановувався нашими предками. Скажімо, Нестор Літописець згадує, що після поразки греків від русичів “убояшася греци і рекоша: ність се Олег, но св. Димитрій послан на ни от Бога”. Пізніше, коли християнська віра поширилася серед нашого народу, князі, їх ратні дружини та увесь народ віддавали себе під опіку св. Димитрія.
У літописі маємо також згадку, що 1198-го привезено із Солуня володимирському князеві Всеволодові образ св. Димитрія. Образ був у великому пошануванні серед православних вірних. Йменням св. Димитрія в Україні і сьогодні названо чимало сіл і церков. Скажімо, у Пустомитівському районі маємо с. Дмитря (перша згадка – 1417 р.) і церковицю св. вмч. Димитрія (1898). Тут народилися і хрестилися мої прабабця Катерина (1880-1961) і бабця Марія (1921-1989).
За матеріалами Степана Килимника, Дмитра та Димитрівська субота – це найчільніші осінні поминки покійників роду, родини й взагалі усіх усопших.
Покійницький день прийняв християнську назву: “Димитрівська поминальна, чи задушна субота”. Того дня рано-вранці всі жінки йшли до церкви. Кожна з них мала із собою три «мисочки» – три книші (калачі, паляниці) та ще щось, що любили покійники. До них доручали грамотки, в яких записували всіх, хто відійшов у вічність із роду (сім’ї). У церкві уважно вислуховували заупокійну службу Божу, замовляли поодинокі парастаси-панахиди; служили загальну велику панахиду, на якій спогадувалися усі “від віку померлі” та всі зазначені у грамотці.
Старші за віком православні люди пояснювали: перша хлібина – жертва давно померлим і незнаним пращурам; друга – дідам і бабам свого роду, як рівно ж і всім померлим роду, родини, сім’ї, третя – тим, хто нагло відійшов від життя, полеглим на війні, потерпілим від пожежі, стихії води…
Цього дня служили панахиду над усім хлібом, над «мисочками», разом і на жертвенній покійницькій їжі – куті (коливом). Після закінчення панахиди-парастасу православне братство організовувало спільний обід при церкві. Вважалося, що саме тоді приходили покійники-духи в церкву, відтак невидимо сідали споживати із живими обід-трапезу.
Починали споживати страви з куті-колива. Пізніше обіди в Димитрівську суботу відійшли, а у церкві, як символ спільної трапези, таки всі по черзі споживали коливо.
Специфічні звичаї мала ця субота у домашньому побуті.
Вранці всі члени родини (сім’ї) молилися за спокій душ свого роду-родини, взагалі за всіх померлих знаних і незнаних. На покуті ставили на чистому рушнику хліб-книш, воду, світили свічку, що горіла до закінчення служби Божої у церкві. Як смеркалося, знову запалювали свічку, що горіла увесь вечір.
Всі гості спочатку молилися за померлих, потім вітались легким нахилом голови мовчки з господарями дому, куштували коливо, відтак приступали до трапези. За столом провадили розмови/бесіди побожного змісту, говорили про усопших, співали божественних пісень.
Господиня, коли в неї померли діти – із смутком оповідала, спогадувала про них, про своїх батьків і батьків чоловіка, інколи речитативом “провадила розмову з померлими”. Подаючи до столу страву, вона з кожної надбирала їжу ложкою в окрему посудину. Відтак ставила її на покуті, щоб і душі «живилися». Тут же був білий рушник і вода, щоб усопші мали чим помитись та витерти руки.
Здебільшого, обіди починалися перед вечором. Вони продовжувалися і після заходу сонця. Існувало повір’я, що душі померлих приходять лише в той час на обід. Запрошували на нього, як тоді говорили, усіх «людей з вулиці».
Наприкінці трапези учасники обіду трохи погомонівши за столом, вставали і знову молилися за «усопших рабів Божих». Тоді ж називалися імена померлих у цій родині (сім’ї), за яких саме й справлявся обід. Господиня дякувала гостям, що завітали, вшанували «душечки праведні», з ними хліба-солі поділили… Господиня під час Димитрівської суботи, а також два-три дні після неї обдаровувала убогих і всіх, хто заходив до господи: убогим давала в торбу, всім іншим – книшики, “голубки”, калачики, яблука.
Про Димитрівську суботу, її поминки-парастас маємо згадки в українській літературі:
«Зробити поминки я хочу, поставити обід старцям» (Іван Котляревський), «Я нічого не жалував на поминки» (Ганна Барвінок).
На Буковині саме в день св. Дмитра саджали дерева, щоб вдалися. Очевидно, що наші селяни-хлібороби на св. Дмитра загадували погоду на майбутні зиму та літо, задумувалися про наступний урожай, приплід худоби…
А ще за давнім звичаєм одружуватися прийнято було до 21 листопада.
До слова, у грецькій міфології Деметра – символ родючості і хліборобства.
Степан Боруцький, спеціально для «Вголосу»
ІА "Вголос": НОВИНИ