Журналіст «Вголосу» вирішила розпитати українців про їх ставлення до свята і звернулася до переселенців з Донбасу, адже для більшості з них саме ця дата співпала з часом виїзду із зони бойових дій.

Від Майдану до «майданчиків» добрих справ

Луганчанка Світлана Лук’янченко, яка переїхала разом із родиною до Дніпропетровська, каже, що події минулого року суттєво вплинули на її сприйняття держави. Якщо раніше молода жінка вважала, що в неї не було потреби боротися за те, щоби бути українкою, жити і працювати, то Революція гідності, окупація Криму та війна на Донбасі все змінили. Відтепер, за її словами, кожному громадянину і особливо переселенцю треба доказувати, що він є гідним своєї держави. Щоправда, як говорить Світлана, це не стосується більшості депутатів Верховної Ради, чиновників на місцях та військових у погонах. Вони не стидаються отримувати мільйонні хабарі, зухвало демонструвати телефонні «брудні» розмови, жонглювати держзамовленнями на рюкзаки та форми.

«Ви тільки-но подивіться, що відбувається на контрольних пунктах пропуску із зони АТО – це повний жах! Навесні їхала повз Марʼїнку і один день, який провела у довжелезній черзі, вразив мене. Деруть, не соромлячись, з усіх по 100 гривень. Щодня мають мінімум тисяч 400, а може й 500. Звичайно, навіщо закінчувати війну, коли тут такий бізнес?», – розповідає переселенка і додає, що ці речі дискредитують Україну як державу, яка прагне до Європи.

А хочеться, щоби було інакше. Тож у День Незалежності Світлана разом зі своїми друзями-переселенцями, які створили у місті громадську організацію «Сила майбутнього», запропонували дітям взяти участь у незабутньому патріотичному святі.

«Є багато способів змінити нашу державу. Можна знову мітингувати, але я пропоную перейти від Майдану до «майданчиків» добрих справ. І почати з малечі. Як це не банально, але наші діти повинні вчитися поважати країну, в якій народилися і з гордістю прикладати руку до серця, коли лунає гімн. І знаєте – це не складно зробити. Треба просто самим бути прикладом для дітей, аби вони знали і бачили, що їхні батьки є справжніми патріотами», – підсумувала жінка.

Різдво, Великдень, Незалежність

Юрій Коденко переїхав до Львова з Донбасу і нині працює організатором екскурсій в музеї «Тюрма на Лонцького». Чоловік говорить, що у його родині з православних свят шанували Різдво і Великдень, а з державних – День Незалежності.

«Пам’ятаю, як у старшій школі радо вітав проголошення Україною незалежності. Тоді сприймав цей день як початок великих змін і сподівань. Проте, на жаль, через недолугість політичної еліти, багато зі сподівань так і залишилися нереалізованими. Утім значення цього свята не затьмарилося», – розповідає Юрій і каже, що якось по-особливому у Луганську цей день не святкували.  Звісно були офіційні мітинги з покладанням квітів до пам'ятника Тарасу Шевченку за участю нащадків компартійно-комсомольської номенклатури, але у цих заходах відчувався фальш.

«Було видно, що місцеві політики вшановують цей день вимушено. А разом з ними і мої знайомі та друзі скептично говорили про незалежність: мовляв, а що це за незалежність, від кого вона? Прозоро натякаючи мені, що справжньої незалежності Україна не здобула і продовжує знаходитись в орбіті впливу Росії», – зауважив переселенець, додаючи, що луганчани вважали справжнім святом День шахтаря, який святкували в останню неділю серпня. А День незалежності – це просто так, для галочки.

«Думаю, по закінченню російсько-української війни в нашій державі нарешті постануть нові традиції, які об’єднають українців. Бо тільки зараз ми починаємо розуміти, що в 90-х роках незалежність дісталася нам майже задарма, можливо тому її не цінували. Тепер люди виборюють незалежність кров’ю», – підкреслив луганчанин.

Стосовно того, як проведе Юрій свято, сказав, що працюватиме в музеї, де буде розказувати відвідувачам історію України.

Премія + додатковий вихідний

Війна на Донбасі змусила Маріанну Катаєву разом із родиною спочатку переїхати до Запоріжжя, а згодом – до Німеччини. За кордоном жінка вже отримала дозвіл на роботу і нині намагається опанувати мову та знайти себе у невідомій країні. Про День Незалежності говорить так: «У 18 років до Дня Незалежності ставилася з легкістю. Просто веселилася з друзями, їздила у центр міста на концерт, дивилася феєрверк. Далі свято стало асоціюватися з днем народження доньки, бо саме 24 серпня нас виписали з пологового будинку. Після декрету вийшла на роботу, де вже разом з колегами брала участь в урочистих зібраннях. Плюс – всі мали премію і додатковий вихідний. Але торік усі мої друзі та колеги розділилися на два табори: ті, хто за Україну і ті, хто проти неї. Знаєте, було досить огидно дивитися на дівчат, які в один день почали обливати брудом все українське. І вже скоро ці розмови звели наше спілкування до мінімуму», – пригадує молода жінка і каже, що нині, коли перебуває далеко від дому, має двоякі почуття до України.

З одного боку Маріанна говорить, що дуже любить свою Вітчизну і хоче, щоб вона була по-справжньому незалежною та сильною, а з іншого – їй соромно за свавілля чиновників та за людей, які промовчали і не дали відсіч Росії.

«Чи повернемося ми колись додому? Чи приберуть з Донбасу блокпости і зброю? Чи буде зростати на полях Донбасу пшениця? Чи матимуть наші діти щасливе і безтурботне дитинство? Не знаю. Втім так само не знаю, що чекає на нас тут, у Німеччині», – сказала Маріанна.

Чоловіки теж плачуть

Олександр Махно, який переїхав до столиці з Луганщини, певен, що цього року на День незалежності люди не стримуватимуть сліз, бо занадто багато горя перенесла Україна за цей час. Однак, на думку чоловіка, для багатьох громадян свято продовжує залишатися просто датою, просто вихідним днем.

«На жаль, у нашому суспільстві не було сформовано культури стосунків «людина-держава». І напевно через це громадяни не ставляться до свята так, як, наприклад, американці до Independence Day. А ще масла у вогонь підливає людська злоба, що тягнеться від совка. Люди продовжують жити згадками про Радянський Союз... Це дуже сумно. Але я оптиміст і сподіваюсь, що незабаром побачу як громада по-справжньому святкуватиме незалежність. Вірю, що це обов'язково станеться. Звісно не сьогодні, але дай Бог доживемо», – підсумував Олександр.

Світлина на День Незалежності

У фотографа Дениса Димова на сьогодні багато планів. Хоче встигнути побувати на центральній площі у Харкові, де відбудуться основні святкування Дня Незалежності, а ще потрапити на традиційне авіашоу на спортивному аеродромі «Коротич».

«Я не люблю пафосу і тому проведу цей день разом з фотоапаратом. Сподіваюсь, що знімки будуть вдалими і насиченими позитивними емоціями та жовто-блакитними барвами», – поділився фотограф.

З приводу сприйняття незалежності Денис сказав, що після минулорічних подій помітив провалля між державою та її громадянами.

«Якщо провалля, яке дедалі стає більшим, не заповнити конкретними діями з боку можновладців,  якщо держава і надалі не ступить крок назустріч до українців, ми ще довго ставатимемо на ті самі граблі, ще довго в Україні пануватиме хаос», – зазначив Денис.

Від себе хочу сказати, бо сама переселенка, що торік отримала для себе незалежність від житла, місця роботи, рідних, друзів. А трохи раніше, навесні, у рідному Луганську побачила одну картину, яка й досі стоїть перед очима. На вході до барикад поблизу будівлі СБУ, де кілька місяців стояли прихильники «русского мира», на дорозі лежав український прапор. І люди витирали о нього свої чоботи: один, другий, третій... Нині, будучі у самому серці Галичини, я намагаюся донести до своїх дітей просту істину – треба любити, цінувати й захищати країну, в якій народився. Сподіваюсь, вони зрозуміють це і виростуть справжніми патріотами своєї держави. Бо як-то в народі кажуть: Україна – мати, за неї треба головою стояти.

Тетяна Зеленська, «Вголос»

ІА "Вголос": НОВИНИ