Сьогодні у Львові вже мало хто пам’ятає епоху, яка була до мерствування Василя Куйбіди . Спогади про Богдана Котика та Василя Шпіцера з висоти XXI століття виглядають так само невиразно, як часи короля Лева Даниловича або життя трипільців. Тому прадавніх керівників нашого міста доби незалежної України віднесемо до розряду Mer antiquitus (Давній мер).
Богдан Котик та Василь Шпіцер – Mer antiquitus
Історія прадавніх мерів – темна і незрозуміла.
Василь Куйбіда – Мer universalis
У 1994-2002 роках наше місто очолював Василь Куйбіда – учений, поет, адміністратор, політик. Тобто він виявив себе мером, схильним до різноманітних видів діяльності – mer universalis. Куйбіда, щоправда, не досяг якихось видатних результатів у жодній з царин своєї багатогранної діяльності, але добрі жителі нашого міста не дуже тим переймалися. Адже друга половина 90-х була такою складною для них, що питання особистого виживання поставало набагато значиміше за якісь проблеми керівництва містом. Відтак, мер Куйбіда займався своїми справами, чиновництво – своїми, депутати – вирішували власні проблеми, а народ існував сам по собі. Всі існували паралельно і загалом до пори до часу влаштовували один одного. Додамо до вищезазначеного, що мер Куйбіда мав потужну підтримку з боку Народного руху України, а президент Кучма до львівського мера, як мінімум, не мав особливих претензій, і якби у 2002 році буквально нізвідки – чи то з Одеси, чи то з Бродів – не виринув такий реліктовий гуманоїд соціалістичної епохи як Любомир Буняк, то Куйбіда точно став би мером Львова ще й утретє. Але не судилося...
Любомир Буняк – Mer faber
Нового мера – Любомира Буняка – у нашій класифікації можна окреслити як Mer faber («мер трудящий»). Він належить до числа тих людей, які покликані «нести ярмо», тобто звалюють на себе якусь важливу соціальною функцією, котру зобов’язуються виконати за всяку ціну. Для Буняка таким „ярмом” стала обіцянка налагодити для жителів Львова цілодобове постачання води. Зрештою, саме завдяки цій обіцянці його й обрали мером. В 2002 році, в той час, як усі претенденти на крісло міського голови Львова думали переважно над тим, як би примирити львів’ян із деякими реаліями їхнього життя, такими, як руйнування історичного центру, незадовільна робота жеків, відсутність доріг чи проблеми із опаленням та водопостачанням; Буняк, відхилившись трохи вбік від прямої дороги на пенсію, постав перед львів’янами і пообіцяв налагодити для міста цілодобове постачання води вже через два роки або ж ступитися із займаної посади. Львів’яни, яким було досить життя з Куйбідою і які давно готові були голосувати за принципом „Хоч гірше, аби інше”, сказали: ”О!” – і поставили на собі експеримент.
Звичайно, цілодобової води за два роки львів’яни так і не отримали, але й дострокової відставки мера Буняка також не дочекалися. Вірогідно він розміркував приблизно так: кожній тверезомислячій та розумній людині зрозуміло, що цілодобового постачання води у Львові за два, та навіть і за всі чотири роки нездатен забезпечити ніхто. Тобто, якщо залишити крісло мера через два роки, як він обіцяв під час виборів, це означатиме тільки одне: міський голова пішов на поступки нерозумним і непередбачливим людям. Та чи варто взагалі зважати на думку нерозумних і непередбачливих людей?
Віддамо належне панові Любомиру, він чимало зробив для поліпшення водопостачання і водовідведення, при ньому перестали розкрадати міську землю у таких величезних масштабах, як при його попередниках, він відважно брав на себе відповідальність і йшов на непопулярні рішення, коли вважав, що це піде на користь містові. Однак за своєю сутністю він залишався радянським господарським керівником і відчував себе не головою міста, а радше чимсь на зразок його директора, розглядаючи львів’ян як своїх підлеглих. Звідси – його нетерпимість до будь-яких критичних зауважень, будь-яких спроб контролю над його діяльністю. Чужа точка зору його просто не цікавила.
Саме ці риси Любомира Буняка, Mer faber’а, мера адміністратора послужили добрим підгрунтям для проростання особистості зовсім іншого типу – демагога і популіста Андрія Садового.
Андрій Садовий – Mer manipulator
Підручники визначають маніпуляцію як приховане програмування думок, намірів, установок поведінки, формування такої громадської думки, яка є вигідною маніпуляторові.
Андрій Садовий, віддавна зрозумівши, що «від праці праведної не матимеш палаців камінних», йшов по життю, надіючись не так на професійні здібності і талант, як на вміння стати потрібним для тих осіб, які мають владу.
За роки первісного нагромадження капіталу Садовий оволодів цим вмінням досконало.
Садовий – людина, яка нічого не створила, людина, яка все життя перебувала на других ролях. Був вічно „молодим”, з тих, хто бігає за пивом. Але такий стан речей почав ставати для нього все дискомфортнішим в міру того, як підвищувався його соціальний статус, з якогось часу така ситуація стала для Садового нестерпною. Спочатку Андрій Садовий шукав допомоги тільки у психоаналітиків та психіатрів (О. Фільц, О. Березюк), намагаючись якось позбутися цілком об’єктивного відчуття невпевненості у власних силах. Але згодом він почав поєднувати отримання невідкладної психіатричної допомоги з нав’язуванням суспільству думки про свою неординарність, креативність і високу фаховість. Він почав творити образ, який можна було б «продати» виборцям.
Завдяки зусиллям працівників власних мас-медіа, з якогось часу життя Андрія Садового починає нагадувати історію «Крихітки Цахеса» – маленького потвори, якого милосердна фея наділила золотавою прядкою, а разом з нею і даром притягувати до себе серця людей, які дружно приписували йому таланти, котрих у нього насправді не було. Садовий за допомогою своїх медіаструктур почав ліпити з себе в громадській думці образ менеджера, інтелектуала, фахівця. Аби створити собі імідж управлінця він поступає вчитися до брюховицького філіалу Академії державного управління при Президентові України. Для легітимізації появи на публіці в ролі науково-підкутого громадського діяча перейменовує створений раніше Фонд розвитку Львівщини на Інститут розвитку міста (чотири співробітники разом з прибиральницею), а задля чарівного перевтілення себе в дбайливого господарника ініціює обрання себе головою спостережної ради ВАТ “Південьелектромережбуд”.
Найуспішнішим маніпулятивним проектом Андрія Садового, безумовно, стала «Самопоміч». Ця організація, заснована з подачі польських політтехнологів, стала самою вдалою «розводкою» львів’ян, в результаті чого Андрій Садовий таки став мером. Чи варто згадувати, що відразу після виборів «Самопоміч» наказала довго жити, а основні її діячі – Березюк, Процик, Погорєлова продовжили займатися піаром Садового вже за рахунок міського бюджету. Причому, коштів міського бюджету для своїх Садовий не шкодує. Скажімо, добродій Березюк отримав за лютий цього року 940 гривень окладу + премію у розмірі 3 760 грн. + ще й надбавки.
Політика Садового у перший рік його перебування на посаді мера зводиться до двох постулатів. Перший: у стосунках з громадою міста виступати тільки у якості носія позитивної інформації, доручивши своїм заступникам повідомляти про проблеми та негаразди в житті міста. Розбиратися з протестуючими проти варварського ремонту площі Ринок чи несправедливих цін, пояснювати позицію міської влади щодо недоліків у електро- та водопостачанні, транспортні корки та перебої у роботі громадського транспорту – це прерогатива заступників, а якщо випадала нагода відрапортувати про якийсь здобуток – тоді під проміння софітів вже просовував свою пичку сам Андрій Іванович. Синдром Крихітки Цахеса у повний ріст!
Ми не будемо аналізувати демагогічні виступи Садового (зрештою, доволі примітивні), наведемо тільки, як приклад, один із них.
«Я прошу мешканців оплатити рахунки за спожитий газ. У структурах у Києві сидять хлопці зі Сходу і їм важко зрозуміти, що люди спочатку споживають, а потім платять. Вони хочуть оплати щоденної. (Причому тут «хлопці зі Сходу»!!! А хлопці з Заходу, Півдня чи Півночі інакші!? Скільки можна розігрувати цю фальшиву карту, списуючи на міфічних "хлопців зі Сходу" геть усе – від вбивства місцевих бізнесменів до безпорадності істинно галицького керівництва областю!? - Вголос)
Тому у мене велике прохання до львів’ян оплатити за спожите в грудні тепло вже цього місяця. Якщо до кінця року ми цього не зробимо, то є небезпека, що ми залишимося без тепла на свята.
(Як же не згадати галичанам про Різдвяні свята! Як не спекульнути на побожності земляків! Міський голова (ніби-то ненав’язливо) нагадує львів’янам: Я простий хлопець, я такий же як ви, я так само святкую Різдво з родиною. Ми – разом! – Вголос)
«Львівгаз» – це трагічна ситуація. Ми пам’ятаємо, що відбувалося торік, коли перекривали газ і лишали в 15-градусний мороз людей без тепла. Я цього не допущу. Тому ми повинні об’єднатися і піти на цей крок. (Чого він «не допустить»!? – підвищення цін на газ? І які будуть дії цього безкомпромісного демагога? Зрозуміло які: «...ми повинні об’єднатися і піти на цей крок». Тобто спершу – «Я не допущу!», а потому – «об’єднаймося, візьмімся за руки і стрункими рядами йдімо платити за тарифами імені Садового! - Вголос). Розумію, що це, можливо, негарно перед святами просити людей нести гроші в касу і платити за тепло. Але іншого виходу нема. Сьогодні така ситуація. Росія хоче поставити Україну на коліна. Само собою, хоче поставити на коліна й Львів. Тому прошу: люди добрі, не ображайтеся, підіть і заплатіть». (Росія хоче поставити нас на коліна, а тому не даймося. Підіть і заплатіть. Просто Залізний канцлер! Ні більше, ні менше - залізний канцлер! - Вголос)
Другим правилом у маніпуляційних діяннях Садового є задобрювання депутатів міської ради. На відміну від Буняка, який заблокував приватизацію міської землі і майна, дозволивши продавати їх тільки з аукціонів, Садовий при відведенні земельних ділянок враховує інтереси усіх депутатських фракцій. В результаті, коли мер Львова відмовився піти на поступки навіть Юлії Тимошенко, яка наполягала на зниженні грабіжницьких тарифів на тепло, позицію міського голови, щодо підвищення цін за тепло підтримали всі депутати, окрім БЮТ. За це на наступній сесії Андрій Садовий, як феодал, наділив вірних васалів землею.
Завдяки подібній поведінці депутати готові терпіти Садового, хоча навряд чи хтось відважиться сказати, що вони поважають його. В цьому плані дуже характерною є фраза депутата Маркіяна Іващишина, який, зауважмо, представляє промерську фракцію ГП «Пори»: «Знаючи Андрія Івановича, кумом Садового бути дуже складно, а улюбленим — страшно».
Страшно – насамперед тому, що Садовий (у цьому впевнені всі) у випадку небезпеки готовий «здати» будь-кого зі своїх партнерів. Зрештою, у такій поведінці Мера-маніпулятора немає нічого дивного, адже в політику люди ідуть з двох причин: для того, аби щось зробити, або для того, аби кимось стати. Позаяк жодних ідей для реалізації Андрій Садовий немає, то очевидно, що мета у нього єдина – потрапити у вищу лігу української політики. І задля цієї мети нинішній міський голова здатен не тільки привласнювати чужі успіхи, але й маніпулювати чужими долями і жертвувати тим містом, у любові до якого так клянеться.
ІА "Вголос": НОВИНИ