„Герої” передвиборчих кліпів від Павловського-Януковича були неправі: революція – то не конче безлад, кров та руїна. Українці довели світові, що прикметами революції можуть бути радісні усмішки, веселі пісні, море квітів та повітряних куль. Однак революційний спосіб розв’язання суспільних проблем і в цьому майже „ідилічному” варіанті пов’язаний з численними ризиками. Зокрема, як відомо ще з радянської пісенної класики, „есть у революции начало – нет у революции конца”. І жодна політична сила не може гарантувати закінчення революції саме в „потрібний” момент...

Здавалося, що цю проблему „помаранчевим” революціонерам удалося розв’язати успішно: в день інавгурації В. Ющенка завершилося функціонування Майдану включно з найноровливішою його складовою – наметовим містечком. Однак процес пішов „углиб і вшир”. Сьогодні нові Майдани виникають у десятках міст, містечок і навіть сіл; ветерани столичних баталій виявилися запотребуваними в „глибинці”, яка зберігала спокій у найдраматичніші моменти протистояння між „помаранчевими” та „біло-блакитними”. В центрі більшості конфліктів виявилися питання влади (майже за Леніним!), а точніше – нових призначень на владні посади. Люди, які вчора мовчки ковтали найодіозніші кадрові новації від Кучми-Януковича-Медведчука, сьогодні готові оскаржувати кожну похибку „наших” у кадровій царині. На диво, одним із епіцентрів „провінційної революції” стала поспіль „помаранчева” Львівщина. (Натомість про протести в Донбасі – недавньому епіцентрі „біло-блакитного” спротиву – не чути майже нічого.)

Протестантів останньої хвилі надихають почуття новонабутої свободи й прагнення в якнайрадикальніший спосіб позбутися спадщини минулого. Люди слушно міркують, що для них позитивний ефект революції виявиться мізерним, якщо в місцевому „Білому домі” далі сидітиме старорежимний „перевірений кадр”. В провінції, як відомо, „все про всіх знають”, тож діяч, який на килимі в голови ОДА виглядає білим... перепрошую: помаранчевим та пухнастим, часто має зовсім іншу репутацію на своїй малій батьківщині (а майже всі призначенці субрегіональних рівнів є вихідцями з відповідних територіальних громад).

Однак, із розумінням ставлячись до позитивних мотивацій комунальних революціонерів, не можемо не зауважити серйозних проблем, породжуваних їхньою бурхливою діяльністю.
По-перше, вони намагаються перебрати на себе вирішення тих кадрових питань, які за конституцією не є сферою прямого волевиявлення громадян.
По-друге, такі дії відчутно підважують стабільність уже нової влади – ту стабільність, без якої найкращі наміри залишаться порожнім звуком.
Головне ж, виглядає доволі сумнівним право купки „активістів” (а в подіях рідко де беруть участь більше сотні-двох осіб) представляти широкий громадський інтерес. Натомість не викликає особливих сумнівів спроможність місцевих еліт та контреліт провокувати подібні виступи задля власної корисливої мети, нераз неочевидної для громади й самих протестантів.

Мусимо зауважити, зрештою, що на місцях часто попросту відсутній скільки-небудь значний кадровий резерв з патріотичних, кланово та корупційно незаангажованих й при тому популярних серед населення (або бодай незаплямованих фактами службової біографії...) фахівців управлінської справи. Інколи вищій владі доводиться діяти за сумнозвісним принципом „маємо те, що маємо”.

Так чи інакше, але „хвилі протесту” проти кадрових рішень новопризначеного губернатора огорнули терени Яворівщини, Мостищини, Самбірщини, Перемишлянщини, Сколівщини... Сколівчани, зокрема, дісталися аж до Львова, щоб довести свою думку до відома обласного керівництва. Останнє змушене було „у винятковому порядку” переглянути попереднє рішення по Перемишлянській РДА, зігнорувавши натомість невдоволення багатьох інших територіальних громад. Хоча інструктивні документи та висловлювання наших політичних лідерів передбачають потребу „врахування думки громади” при призначенні держадміністраторів, конкретні форми такого „врахування” законом наразі не регламентовані.

Політичним розкладам районного рівня в Україні зазвичай притаманні келійність, непрозорість, значна вага кланово-кумівських зв’язків та неформальних домовленостей. Ментальність загалу обтяжена консерватизмом, правовим невіглаством, глибокою недовірою до „начальства” вкупі з готовністю коритися найбезглуздішим указівкам цього-таки „начальства” тощо. Примітивний поголос типу „одна баба казала” тут може мати більшу силу, ніж найпотужніший „чорний піар” столичних ньюсмейкерів...

Відтак розплутати хитросплетіння кожного конфлікту не видається можливим – принаймні з позицій львівського оглядача... Це вельми прикро, оскільки в основі таких процесів – реальні проблеми значної частини громадянства, зазвичай відлученої від „великої політики” й упослідженої при розподілі національних благ. Комунальні революціонери, серед яких є чимало щирих уболівальників за кращу долю своїх громад (хоча не бракує й речників кланово-корупційних інтересів та сфальшованих „народних ініціатив”) мусять наразі визнати кадрові призначення „центру” за доконані факти й активно готуватися до недалеких уже виборів-2006, де за громадами – вирішальне слово. А обласним штабам впливових політичних потуг радимо не забувати про своїх активістів на місцях та заздалегідь школити їх на потужних елекційних бійців та авторитетних пошукачів владних посад. І, що дуже важливо й складно водночас – позакланових, оскільки на периферії „демократичні партії”, замість підважувати та руйнувати кланово-корупційну систему, часто-густо стають додатковими ланками цієї системи...

ІА "Вголос": НОВИНИ