Mika "The Boy Who Knew Too Much" (2009)
З часів дебютника, пройшовшись динаміками усіх радіостанцій своїм льоліпопним релаксом, лондонський піжон Міка повертається (в чомусь навіть закономірно) на круги своя, забуксувавши на синдромі 2-го альбому. Головна задача і місія поп-музикантів (та тих, хто їм співчуває) – це конвеєрне виробництво хітів, шлягерів та придатних до мінімального запам’ятовування мелодій. Тільки тоді життя попсовиків можна вважати недаремно-безцільним жалем за місця в топах.
Пострибунчастий кенгурик Міка продовжуючи традиції Фредді Меркюрі й на новому альбомі скаче гірським козликом. Але цього разу тільки безплідними вершинами. Він, як коза-дереза, біг через місточок та вхопив лише кленовий листочок. В чомусь він нагадує стару рекламу кока-коли у якій дівчинка стрибає на чудернацькій штукенції у надії дістатись заповітної пляшечки хімічного щастя, яким найкраще чистити унітази.
Рекламна дівчинка нарешті дострибує до коли (було б дуже дивно, якби вона не дострибнула), а от Міка – так й зависає й повітрі в образі Тантала. Ні водички попити, ні фруктів – похавати. У певних колах такий стан називається суходрочкою.
Фальцетів, фортепіанних мажорів, педофільних екзальтацій тут вистачить на якусь десантну бригаду. Усі вони щиро потішаються своєю ретро-вторинністю, підслуханістю ("One Foot Boy", "We Are Golden") та самоповторністю. Той ж "Rain"– ніби підпільно стирений в Ласкового Мая та затарений дозою стінолізлої віагри.
Міка косить під клоуна на штучних сміхуйочках якого неможливо сміятись. Десь він то усвідомлює і щоб заповнити пустоту диску закидає його бравадою битви кремовими тортами. Концентрація крему така, що треки тре переставляти вже на половині. Коли ж він починає оспівувати якусь сльозоточиву сентиментальність ("I See You", "By the Time", "Pick Up Off the Floor"), то лише Барбі йому – вірна права та дуже стерпла рученька.
Дико передозована попсова оперність. Якщо раніше, категорія таких співаків орієнтувалась на тінейджерів, то тепер їх маркетинг розповсюджується на таку групу споживачів, як пацієнти дитячого садочку ("Toy Boy"). А це вже симптоматично.
Pete Yorn & Scarlett Johansson "Break Up" (2009)
Скар Йоханссон після невдалих запливів у дрім-поп нарешті зрозуміла, що чисті матерії з такими губами та буферами – це трошки помилкова сфера розповсюдження своїх тілесних талантів. Немає чого косити свою субстанцію під метафізично-незайману дівчинку, коли тебе хоче перекинути через під’їздні перила та виїбати до свинячого хрюкання більша частина свідомого людства.
Щоб ця категорія менів, стереотипічно налаштована на певні кулястості, вигини та щілини, змогла краще тебе відшукати, треба просто закоситись під героїв днів давно минувших, перші ноти яких – реактивним макаром налаштовують їх торпеди на усе вищеописане та ще й приправлене муркотливо-хриплим голосочком, від якого відразу ж згадуються сцени в токійських готелях. І труднощів перекладу тут не буде жодних.
Себе Скар заявляє сучасною Бріджит Бардо (френч відразу надсилає еротичні конотації), а на роль мена, схожого на волохатого гамадрила, викликається такий собі зонграйтер Піт Йорн, якому надається честь, протягом тривалості альбому уявляти себе сучасним Сержем Гінзбуром (в той час, як Скар може ще років 20-ть бути новою ББ).
На цьому вступ фінішує і розпочинається музична сторіночка. На якій виявляється (харе, Тобі, Крішна), що Скар хоч якось вміє співати. Зрозуміло, що терпіння усіх бичків Землі – не безмежне і вже на 1-му ретро-запливі "Relator" Скар відпрацьовує усю свінгуючу сукупність мрій земних чоловіків.
Що буде далі – не так вже й цікаво. Той ж ретро-спізджений саунд. Та ж супермаркетова запакованість вибору знайома з часів короля Річарда Левине серце. Ті ж лолітні кантрі-запливи, де головною таємницею буде к-ть гачків на ліфчику. Те ж паразитування на відомих ритмах та інтонаціях. Зрозуміло, що такий товар є кращим, ніж попередній дрім-попний напівфабрикат. Просто тре читатати інколи Григорія Савича Сковороду та знаходити своє розуміння його "сродної праці", а не рипатись до далеких планет ("I Am The Cosmos").
Скар нарешті знайшла своє цілком земне покликання мейклавки та муркотьолки. Вона не Афродіта з піни морської. Вона – не Аеліта з космічного вакууму. Вона навіть важко уявляться в ролі російської гьорли Наташі в Iron Man 2. Вона звичайна і легкодоступна земна дівчинка, яка любить кантрі більше, ніж космічні колисанки. Її широкоплечі вуста мають набагато більш банальне призначення, ніж сиренити Туманність Андромеди про неможливість вийти з дзеркального лабіринту. Та й навіщо дояркам Туманність Андромеди?
Young Galaxy "Invisible Republic" (2009)
Там, де Скарлет віднесло космічним вітром, розквітають канадці, більш пристосовані до таких орбітальних умов – Young Galaxy. Дрім-поп тут свій, як кільця Сатурна. Шугейз – як прикладена до серця таємниця 3-ї планети.
Дівчатка та хлопчики також з самісінького початку знають, що робити з сінті-ритмами ("Long Live The Fallen World"). Літли-бутси та Ляруачки – сидять в дупі від їх стартових треків. Та й ще сумнівно, що хайп навколо Young Galaxy буде рівноцінно схожим до крику навколо вищезазначених звьозд естради.
З 80-х вижимаються найкращі соки, що й дозволяє не звертати увагу на вторинність саунду, а підтанцьовувати і не викидати після прослуховування. І на щастя, Young Galaxy – не зупиняються на досягнутому, а й далі піонерять космічними шурупами навколишні координати, навіть привальсовуючи на "Pathos" та передаючи дружні салюти бруклінцям Chairlift. Де не їм салюти, вітаються трудові досягнення Mazzy Star, Кейт Буш, Eurythmics, Slowdive чи Cocteau Twins.
Хоча після стартової ломанутості йдуть одні лиш баладки, така річ, як "Dreams" багато про що говорить, особливо у чоловічому варіанті (й навіть з приблизними гіперлінками на The National). Та й "Queen Drum", "Smoke And Mirror Show" – не гіршої майстерності. Навіть духовий пафос фінішної "Firestruck" – формально і змістовно виправданий.
Ще один приклад того, що чим менший навколорекланий крик, тим краща якість продукту та його довготривалість в пам’яті.
Alice in Chains "Black Gives Way to Blue" (2009)
Ще одні легенди гранжу, які значно ближче до металу, ніж до сієтлівського подарунку природі, салютують про свій новий альбом. Минуло разу це були Pearl Jam, які вдарились в майже попсянку. На щастя, відновлення Нірвани, гіпотетично, не є можливим. Від Soundgarden також нічого не чути, окрім еренбішних па Корнела. Інші доживші банди так й тусують на своїх ареальних маргінесах. Десь з’являються думки про те, що після моди на 80-ті, привалить мода на гранж, але упаси Господи, нас грішних, від такого щастя.
Вже без свого фронтмена Лейна Стейлі Alice in Chains рвуть своєю альтернативою простір на техаський прапор. Заффузованість та дісторшн зашкалюють. І вони значно ближче до Металіки, ніж до уявлень з Нірваною. Хоча, не написати, що за саундовим штормом чути щось приблизно нове. Ну, навіть в моді на 80-ті немає чогось приблизно нового. Але так, як зараз грають Alice in Chains, з року їх виходу їх останнього альбому (1995), грає багато хто.
Безперечно, рівень банди зобов’язує, нижче певної ватерлінії вони не опускаються та й впевненості в них на цілу атомну станцію ("Check My Brain", "Lesson Learned", "A Looking In View"). Питання тільки в тому, вважати їм це в плюс чи в мінуса. Зпопсовщення Pearl Jam – це вже якийсь рух. Хоча сам гранж фанати Fugazi, Killing Joke чи Dinosaur Jr вже тоді вважали попсою.
Але зважаючи на те, що Alice in Chains – це трохи інша історія, ніж інші представники сіетлівської братви, можна відзначити їх драйв на фінішній прямій ("Private Hell"). Опускаючи навіть баладки ("Your Decision", "When The Sun Rose Again", "Black Gives Way to Blue") наявні на диску, тягуче-щільний саунд (з заходами в хардові запілони), який інколи доходить до думу ("Acid Bubble") повністю в їх позитивній копілці.
Чимось більшим, ніж уроком олдскула для молокососів "Black Gives Way to Blue" – важко назвати. Занадто багато алюзій на минулі героїчні роки та й легіон теперішніх банд, подібних за стилістикою – також наявний. Тільки от впевненість Alice in Chains розкидає той легіон молокососів у навколишні моря одним махом. А це вже величезний плюс. Деколи, замість перегонів за чимось новим, бувають моменти, коли тре показати свою матьорість. І це саме той випадок. Навіть остання Мітла у порівнянні з акумулятивом нового диску Alice in Chains – батарейка без дюраселу.
ІА "Вголос": НОВИНИ