Петре, коли ти вперше поїхав фотографувати військові дії на Сході України?
17 липня 2014 року.
З якою періодичністю зараз буваєш там?
Дуже по-різному. В період, коли були активні дії я їздив щомісяця, тепер раз у півтори місяця.
Така періодичність дає можливість прослідковувати зміни, які відбуваються з містами, з воїнами, що ти побачив у плані особистісних трансформацій, які відбулись з українськими військовими за цей час?
З ними важче спілкуватись. Всі розмови звужуються до теми війни. Дуже виразною є агресія, нетерпимість в плані побутових питань. Це логічно, якщо людей забрати в якийсь закритий соціум не завжди хороший (плюс всі розуміють, що там не найкращі умови), людина регресує. Навіть психологи говорять, що в тих обставинах процес регресії є нормальний. Візьмімо піраміду потреб Маслоу, людина живучи в соціумі, лише задовільнивши нижчі потреби, може думати про вищі: про культуру, самоактуалізацію, тоді відбувається поступ. Але на війні очевидно такої можливості нема. Бо там ведеться постійна боротьба за задоволення найнижчих потреб: безпеки, голоду, сну. І так впродовж року. Людина звикає.
Якщо говорити про процес зйомки, що для тебе було пріоритетним передати на фото?
Ти просто їдеш і знімаєш. Не завжди те, що побачив можеш передати. Багато речей потребують розуміння контексту. Спершу йде документація, а потім ти вже бачиш якісь проблеми і думаєш, як цю проблему показати.
Чи приїжджають фоторепортери із-закордону в Україну аби висвітлювати війну?
Якщо говорити про числа, то більше інформації у прес-центрі АТО. Але іноземні репортери приїжджають. Роблять одну, дві теми і їдуть. Мало є серед них тих, хто залишається на довше. Проте такі фотографи є, це і росіяни, і поляки, вони працюють постійно. Іноземцям важче, якщо вони не знають мови і не розуміють написів. Вони дуже залежні, їм обов’язково потрібні фіксери (місцеві, які працюють перекладачами і допомагають у зйомці та побуті).
А якщо такий репортер не є в штаті якогось видання, або не працює по гранту, то це його особисті гроші і відповідно це дуже дорого.
Що було найскладнішим в загальнолюдському плані за час поїздок на Схід?
Якби я їхав знімати Близький Схід можливо тоді в мене були б внутрішні конфлікти: «навіщо я сюди приїхав, що я тут роблю?». На Донбасі тут все зовсім по-іншому, бо я їду на війну до друзів. Нема відчуття, що ти кудись поїхав, бо це твоя земля і це все відбувається в тебе вдома. Умовно це наче пожежа в твоєму будинку, ти можеш втекти в іншу кімнату, думати, що нема вогню і не відчувати диму, а можеш гасити, розгрібати це все.
Які гострі проблеми побачив на війні, ті, про які мовчать ЗМІ?
Коли війна лише розв’язувалась, дуже мало уваги звертали на ті негативні моменти, які були з боку наших військових: алкоголь, несправедливе ставлення до місцевих. Більшість, зокрема і ЗМІ, дотримувались позиції, що зараз не можна критикувати армію, бо йде війна і це можуть використати проти нас. Але треба було тоді критикувати, бо через алкоголь відбулись і досі відбуваються смертельні випадки. Зрозуміло, на війні таке буває. Ці ж ситуації були і з американцями в Іраку. Люди, які мають зброю в будь-який момент можуть вирішити конфлікт саме за її допомоги. Але на це у нас звертали мало уваги, що в результаті привело до трагедій. Ми знаємо трагічну історію, коли військова машина наїхала на жінку з дитиною, внаслідок чого дитина загинула, а жінці ампутували ноги. Це правда, що за кермом були військові і правда, що вони були п’янючі. Це випадок, який нам відомий і розслідується, а скільки тих, про які мовчать.
Твоє знайомство з українцями із Сходу, спостереження, враження...
Я відкрив для себе жителів Сходу. Зрозуміло, що не всі люди там погані. В нас є стереотипи стосовно них, у них стосовно нас. Проблема в тому, що ми не їздимо один до одного. Все починається з поганих доріг (бо їхати на Схід України справді довго), а авіаперельоти дорогі. Якби ціни на них були дешевші, ми могли б літати одні до одних на фестивалі, на вихідні. Можливо такі умови були спеціально створені. Але в будь-якому випадку, ми не комунікуємо. В нас немає там друзів, знайомих. Все це таке далеке для нас. Але там є хороші люди, які хочуть нормально жити, розвиватись. Я не кажу про тих, хто зараз кричить за Новоросію.
Я зустрів на Сході багато цікавих людей. Наприклад, у Краматорську працює проект «Вільна хата», в його межах місцева молодь організовує різноманітні зустрічі. Єдиною умовою є те, що теми не можуть торкатись політики. Туди приходять митці, медики, люди різноманітних професій. Бачачи цих людей, як вони працюють, стараються, розумієш, що це дійсно круто. Вони зробили хостел, в якому можуть зупинятись гості та волонтери із інших міст. У «Вільну хату» приїздили Жадан, Фоззі, Павло Шеремета. Такий самий проект з’явився зараз у Слов’янську.
Які відкриття, досвід ти виніс із всього побаченого, пережитого?
Це особисте. Багато речей, які переживаєш, здається мали б бути більш тяглі в часі. Війна згущує фарби. Ти починаєш бачити дуже яскраві кольори, якщо радість - то дуже світла, якщо горе - дуже чорне. І це сильно виснажує. Деколи хочеться буденності. Після Майдану я собі думав, який досвід більше здобув: людський чи професійний. Таке саме тут. Дуже багато людського досвіду, коли усвідомлюєш, що бувають настільки різні люди і не можна сприймати все однобоко. І що в кожній темі є стільки сторін і правда чи брехня залежать від того з якого боку подивитись. Дуже складно. Я перестав бути категоричним в багатьох питаннях. Війна - це суцільний сюрреалізм.
Парадокс в тому, що і з нашої сторони воюють люди, які колись сиділи в тюрмі і вони переважно найкращі бійці, але поза тим їхнє кримінальне минуле може дозволяти робити їм неприйнятні речі. Часто патріоти, які б’ються в груди на мітингах, виявляються неефективними в бою через страх, бо воювати – це не кричати: «Слава Україні!». Вони дуже романтизують війну, а війна зовсім не романтична. Такі от парадокси.
І на завершення, як ти даєш собі раду з усіма викликами роботи на війні?
Ще під час Майдану разом з київськими фотографами ми домовлялись про зустрічі із тими журналістами, хто має досвід зйомок в гарячих точках, а такі люди в Україні є. Зокрема радились з оператором «Reuters» Сергієм Каразієм, який їздив в Боснію, Карабах, Афганістан, Ірак, Лівію та фотографом «Associated press» Єфремом Лукацьким, який висвітлював дві війни в Чечні, Ірак. Вони розповідали, як працювати у екстремальних умовах, що необхідно мати, як поводитись на війні, що робити, коли обстрілюють машину, куди ховатись. Дещо я дізнався від них, до чогось дійшов самостійно.
Розмовляла Роксолана Савчин, «Вголос»
Фото: Макс Левін
ІА "Вголос": НОВИНИ