Жорстке протистояння в 2007 році між урядовою коаліцією з одного боку та главою держави і опозицією з іншого, політологи і публіцисти назвали політичною кризою. Чи відповідає дане поняття реальному стану речей? Адже представники конфліктуючих сторін оцінюють це явище по-різному: перші вважають цю подію небезпечною конфліктною ситуацією, яка штучно спровокована президентською владою, а другі – парламентською кризою.

Попри істотні розбіжності політиків щодо оцінки цього політичного протистояння, на мою думку, є всі підстави стверджувати, що країна все-таки сьогодні переживає політичну кризу, яка протікає в латентній формі. Ця криза може повторюватися і в майбутньому, якщо політичні еліти не досягнуть консенсусу щодо глибокої трансформації інститутів політико-правової системи.

Для аргументації сказаного хочу підкреслити, що під політичної кризою слід розуміти такий стан функціонування політичних інститутів, в рамках якого вони не спроможні виконувати свої функції відповідно до умов нової політичної ситуації. Кризи завжди провокують виклики, на які політичні еліти мають дати невідкладну відповідь у вигляді проведення швидких змін (прогресивних, або, що найгірше – регресивних).

Особливість нинішньої політичної кризи в Україні полягає в тому, що вона виявилася у:

- жорстій боротьбі між основними владними центрами за розподіл владних повноважень, а не за здійснення суспільних перетворень;

- виході всіх сторін конфлікту за межі правового поля, використання ними здебільшого засобів політичного тиску, частково оформлених у квазіправові рішення;

- використанні інститутів правової системи (Конституційного суду, судів загальної юрисдикції і Генеральної прокуратури) для виконання політичних замовлень;

- готовності військово-силових структур діяти в межах реалізації волі тих політичних центрів, в підпорядкуванні яких вони знаходяться (скажімо міліція орієнтувалася на підтримку урядової коаліції, а ЗСУ і СБУ - Президента);

- відсутності масової підтримки з боку громадськості жодної сторони конфлікту, що засвідчило глибоку прірву між політичними елітами і народом.

Приблизна паритетність у політичних і військово-силових засобах між сторонами конфлікту спонукала їх задля власної безпеки знайти цивілізований вихід з кризи – погодитися на дострокові парламентські вибори на підставі політико-правового рішення.

Сутність політичної кризи неможливо глибоко розкрити не з’ясувавши причини її виникнення.

Слід зауважити, що політики пояснюють причини кризи по-різному. Урядова коаліції вбачає причини кризи у неконституційності указів Президента про розпуск парламенту, а Президент і опозиція – у недолугій політичній реформі. Таке спрощене розуміння не дає можливості точно спрогнозувати реальний стан політико-правового розвитку в Україні і на цій підставі виробити стратегію змін.
Криза, на мій погляд, спричинена невідповідністю політико-правових інститутів і управлінської культури політичних еліт потребам суспільного розвитку в новій історичній ситуації, котра склалася внаслідок Помаранчевої революції і часткового проведення (хоча й у недосконалій формі) політичної реформи.

Ця невідповідність обумовлена тим, що політико-правові інститути сформувалися в умовах олігархічної моделі суспільного розвитку і відповідають потребам її функціонування. Ця модель, як показує досвід країн третього світу, грунтується на:

- авторитаризмі державної влади у вигляді надто широких повноважень глави держави;

- широких регуляторних функціях владних інститутів;

- зрощенні політики і бізнесу, а також політики і адміністративної діяльності;

- централізованому унітаризмі державного устрою;

- узаконенню привілеїв (подібно до феодально-станових) політичної еліти;

- патронатно-клієнтельських цінностях і формах взаємодії.

Відповідальність за те, що Україна стала на шлях олігархічного розвитку несуть всі політики, які довго перебували на вищих шаблях державної влади, а не тільки Президент Л. Кучма. Неспроможність політичної еліти 90-их років провести швидкі неоліберальні реформи закономірно призвела до встановлення олігархічного капіталізму. В ході Помаранчевої революції були істотно розхитані підвалини олігархічного ладу внаслідок значного розширення свободи преси і пробудження громадської свідомості у широких масах. В ході проведення політичної реформи була ліквідована монополія президентської влади як ядра авторитарного політичного режиму. Ці дві події започаткували необхідність глибокої трансформації всіх суспільних інститутів і насамперед політико-правових. Однак політичні еліти, які в умовах цього ладу навчилися розподіляти ресурси, виявилися не готовими до ефективного державного управління. І внаслідок цього, замість проведення реформ, вони за інерцією продовжували боротися за розподіл владних повноважень як необхідного доступу для контролю за фінансовими потоками.

В цьому контексті проведення дострокових парламентських виборів слід розцінювати не як оптимальний вихід із кризи, а лише як спосіб зняття найбільш гострих кризових форм. Після виборів, безумовно, зміниться формат урядової коаліції, однак проблеми, які спричинили кризу, необіхдо негайно вирішувати. Це перш за все стосується розробки і прийняття нової Конституції України, яка повинна закріпити:

- євроатлантичний вектор розвитку України;

- збалансовану модель державної влади з ефективними механізмами стримувань і противаг (максимально подібну до Польщі і Литви);

- сучасну модель адміністративно-державного устрою і ефективний механізм розподілу повноважень між державними, регіональними і місцевими органами влади;

- чіткий механізм захисту прав громадян та реалізація громадських ініціатив і громадського контролю;

- нову модель судоустрою і статусу прокуратури.

Ініціативу Президента в цьому напрямку можна оцінити схвально, але з певними застереженнями. Особливо це стосується прийняття Конституції шляхом референдуму під час проведення парламентських виборів. Такий підхід чимось нагадує досвід глав держав пострадянських країн, в тому числі і Л. Кучми. Світова практика конституціоналізму передбачає затвердження конституції референдумом після схвалення її попередньо парламентом або конституантою. В такому випадку ініціатива Президента виглядала б логічною, якби він в рамках реалізації народної ініціативи (для якої потрібно зібрати три міліони підписів) виніс на референдум питання про доцільність прийняття нової конституції. Отримані позитивні результати референдуму дали б главі держави додаткові козирі для прискорення конституційної реформи.

Наступний етап коституційної реформи мав би передбачати домовленість політичних еліт про зміну порядку прийняття нової Коституції. Найбільш оптимальним варіантом в цьому плані могла би стати конституанта, сформована із представників громадських асоціацій і політиків, незадіяних у структурах влади. Крім цього конституційний процес мав би отримати найбільш оптимальне інформаційне забезпечення на державному телебаченні і радіомовленні.

Наступним кроком на шляху створення демократичної моделі влади мало би стати законодавче закріплення скасування привілеїв для політиків і чиновників, зокрема таких, як високі зарплати, що перевершують середню зарплату в 20-40 раз; житлові, медичні, пенсійні пільги тощо. В цьому сенсі як для політиків так і для всіх громадян повинні існувати єдині правила щодо пенсійного та соціального страхування. Привілеї ж, як відомо, розбещують політиків, обмежують їх інтелектуальний та моральний потенціал. Крім того, вищеназвані напрямки реформування політико-правових інститутів мають бути доповнені законодавчими механізмами для розмежування політики і бізнесу, а також політики і адміністративної діяльності. Отже остаточний вихід із кризи можливий через глибоку трансформацію політико-правової системи вдповідно до демократичних стандартів розвинутих країн.

ІА "Вголос": НОВИНИ