Польща – найближчий наш західний сусід, народ, парламент і уряд якої став адвокатом України. Нині також йдеться про так зване Тримор’я, до якого можуть приєднатися країни Чорного, Балтійського та Адріатичного морів. Тоді ж московська армія стояла на кордоні. Своя ж опозиція почала знову підносити голову. Татари хоч і були в союзі з Україною, підтримували польську політику. А що відомо про Гадяцький договір 1658-го?

Гадяч - місто історичного договору між Польщею і Україною

Це невеличке містечко на Полтавщині, засноване 1634-го, за Гетьманщини було полковим містом. Саме під ним 16 вересня 1658-го гетьман Іван Виговський і Польща підписали Гадяцький договір. Українську сторону представляли Юрій Немирич та Павло Тетеря, польську – Станіслав-Казимир  Бенєвський  і Казимир Євлашевський. Козацькі полки були представлені комісарами. Вони обмірковували кожний пункт майбутнього договору.

Основні перемовники: Юрій Немирич і Павло Тетеря

Юрій Немирич – шляхтич, освічена людина, тривалий час проживав у Голландії, Англії та Франції. Захопився  республіканськими поглядами, мав ідеал федеративного союзу республік. Бажав застосувати їх у практиці своєї держави.

На думку політолога Бориса Кухти, Юрій Немирич сформулював ідею політичного компромісу в образі нейтральної України у федеративному союзі з державами-сусідами. Пробував свої сили в літературі і віддавався дипломатії, православний, приїхав до Чигирина і вступив до Запорізького війська. Добре орієнтувався у міжнародних справах. Підтримував думки про вільну Українську державу, про “Руське Князівство”, що мало існувати під гарантією сусідніх держав.

Павло Тетеря -  походив із київської шляхти, вчився в уніатських школах, був судовим урядовцем у Володимирі. Під час повстання пристав до запорожців. Здобув становище переяславського полковника, одружився з донькою Богдана Хмельницького. Це була людина талановита. Але до певної міри кар’єрист, мав довір’я від поляків. Згодом здобув булаву.           

“Годилися радше погинути, ніж жити без свободи”

Новим кроком на цьому шляху мало бути налагодження ближчих зв’язків із Польщею. Серед польської еліти, передусім дипломатів, уперше почав пробиватися погляд, що Українську Державність треба в якійсь формі визнати.

Скажімо, Познаньський воєвода Ян Лещинський писав: “Що досі з ними не прийшло до згоди. Не козаки, а ми винні, бо дивилися на них згорда, не як на людей – не то що як нерівних нам, але не вважаючи їх за людей ! Та Бог показав, що це такі ж люди. як і інші, покарав нашу пиху. І тепер вони варті великої пошани - що так завзято стояли за свої вільності, що годилися радше погинути, ніж жити без свободи. Ми стали нижчими від них, бо вони билися за свободу, а ми за своє безсиле панування…

Справді, треба їх визнати за націю, а не за партію; даймо вже їм спокій і ніяким штучним та неприродним способом не викликаймо інтриг і не розбиваймо їх. Нехай буде з ними така унія, як литовська; нехай один нарід над другим не має ніяких окремих прав, бо тільки законно унормованими відносинами держаться держави, а вивищення одного народу над другим приносить розлад”.

Скільки із цієї думки випливає джерел нашої ратної звитяги ! І нині наші захисники і захисниці виборюють для кожного з нас свободу жити і працювати на рідній землі. Тому маємо бути єдиним фронтом, аби успішно протистояти російській нечисті.                           

Умови Гадяцького договору

За Гадяцьким договором Україна у межах воєводств Київського, Чернігівського й Брацлавського, мала входити як незалежне Велике Князівство Руське на рівних правах у федерацією з Польщею і Литвою, об’єднану спільно обраним королем.

На чолі Великого князівства мав бути гетьман. Його вибирали б всі українські стани [козаки,  шляхта, духовенство] дожиттєво і затверджував король. Козакам забезпечено давні соціальні права. На пропозицію гетьмана з кожного полку по сто козаків могли дістати шляхетство. Договір також передбачав окремі міністерські уряди, послів до спільного законодавчого сойму, судовий трибунал із українською мовою і скарб. Запроваджувалася окрема монета і армія [30 тис. козаків і 10 тис. найманого регулярного війська]. Польські і литовські війська не мали права перебувати в Україні. Коли б в разі потреби зайшли, ставали під команду гетьмана.

Рівноправність світська і духовна                                              

Православне віровизнання зрівнювалося в правах із католицьким. Повернено всі права православної церкви не тільки на Наддніпрянщині, але всюди, “як далеко мова руського народу сягає” – а саме, прилюдне виконання обрядів, закладання нових храмів, Духовенство мало підлягати тільки духовному присудові, а не світській владі або панам. Православні містяни без перешкод діставали уряди у містах. У спільному засіданні сенату мали засідати православні митрополити і єпископи. Уніатська Церква залишалася. Латинська Церква мала рівноправність.

Київська академія отримала такі самі права,  які мала краківська. Хоча було застереження, що в ній не буде професорів і студентів аріян, кальвіністів і лютеран. Другу академію мали заснувати  в іншому місті України. У місцях осідків цих вищих навчальних закладів не можна було засновувати інших [тобто польських] шкіл. Середні школи і друкарні могли існувати всюди.

В Україні мали бути засновані два університети. Дозволялося відкривати колегії й гімназії, надавалася свобода друку. Українські депутати в тривалих перемовинах вимагали прилучення Волинського, Белзького, Руського і Подільського воєводств.

Тоді не склалося…

Український вчений-історик Іван Крип’якевич вважав, що Гадяцький договір був тільки новим, виправленим виданням Зборівської угоди [18 серпня 1649]. Зрештою, навіть ця угода затвердила лише автономію гетьманської влади Правобережної України у складі Речі Посполитої. Тим не менше, це підтримувало новонароджену суб’єктність України. Тоді польські політики подбали, щоб різні другорядні справи були засобом залучення українського громадянства. Так, владі гетьмана надавався титул київського воєводи, він входив до сенату, генеральній старшині запропонували посади канцлера, маршала, козацькі ‘вольності” перераховано повністю за бажанням козаків…

Тому можна сказати, що державність відживила залишки київської старовини, дала їм нову поживу для відродження і тим врятувала українську націю.

Тоді ж українці домагалися утворення окремого Великого князівства Руського - на зразок Великого князівства Литовського. Щоб у його складі були також західні українські землі – воєводства Волинське, Подільське, Руське, Белзьке і Пінський та Мстиславський повіти. Щоб воєводами і каштелянами були тільки православні. Козацького війська мало би бути 60 тис., окрім найманого. Натомість, польська влада готова була надати Україні тільки автономію. Щодо прав панів над посполитими, котрі будуть жити і працювати на їх землях, не було прийнято жодних ухвал. Хіба що панам не дозволялося тримати дворові команди.

Не можемо обминути слушної думки В’ячеслава Липинського, що серед різних причин невдач на міжнародному рівні слід якомога скоріше позбутися “вічної трагедії українства: тупого егоїстичного анархізму нездатної до самоорганізації старшини і зрадливість темної “черні” та їхня безглузда боротьба між собою…”.

Гадяцький договір 1658-го року мав чимало проблем, тому не став довговічним. Втім, це була чи не перша угода між тодішніми європейськими державами – Україною та Польщею.

Часи минули... Сьогодні Україна знову на порозі Європейського дому. Свої прагнення вона засвідчує у війні із російським агресором. Польща подає нам братню руку, прийняла наших людей як своїх громадян, допомагає зброєю, коштами, порадами. Віримо: попереду кращі часи і для України, і для Польщі, і для Європи. Думаймо і працюймо задля перемоги разом !

Степан Боруцький.

ІА "Вголос": НОВИНИ