Навряд чи ці зміни зможуть позитивно вплинути на майбутнє цих дітей, адже вони ніколи не зможуть забути свисту куль над головою і сльози на очах у матері. Не стерти з їхньої пам’яті і переховування у підвалах, і нерідко голод, і озброєних чоловіків у балаклавах, які чатують біля будинку, садочку, школи.

Чи зможуть такі діти переборонити в собі цей страх, чи назавжди за їхньою спиною залишиться клеймо дітей війни розповіла в інтерв’ю «Вголосу» психотерапевт Зоряна Кошулинська.

Пані Зоряно, чи справді існує цей синдром дітей війни і як він проявляється?

Синдром дітей війни звісно існує. В Україні навіть є категорія населення з таким синдромом, яка отримує соціальні пільги, але це на державному рівні.

Синдром дітей війни – це віддалений синдром. Мова йде про те, що різні напади такі, як агресія, насильство, природні катастрофи, не обходять нікого стороною. Зокрема, вони зачіпають і дітей, але для того, щоб дізнатись, у якому стані дитина, має пройти певний період.

Реакція на те, що відбувається у суспільстві, буде мати досить віддалений характер. У дитини може навіть формуватися постравматичний стрес через декілька років. Також не варто забувати, що кожна травма у дорослому віці має скелет у шафі і та травма родом з дитинства може жити з нами все життя.

А що робити батькам і близьким дитини, щоб уникнути таких травм? 

Потрібно, щоб дитина відчувала безпеку, бачила усміхнених батьків, радісних дідуся і бабусю. Дитині важливо мати контакт з татом і мамою.

Мої колеги зі східних регіонів говорять, що в них там зараз поширений синдром горя мами, і та дитина замість того, щоб бачити посмішку мами, вона бачить заплакані очі, вона бачить стурбованого тата, і коли мама з татом переживають, як тих дітей уберегти і що з ними буде, відповідно, дитина не отримує того часу, який надавали їй до тих всіх подій. Очевидно, це є травма для дитини. В них є відчуття покинутості і розгубленості, що може різними порушеннями відбитися в майбутньому. Ну навіть тим постравматичним стресом у дитини, це називається синдромом стресового стану, це такий стан тривожності, який вже потрапляє в поле зору психіатрів і психотерапевтів.

Як батьки можуть побачити, що з дитиною щось коїться?

У дітей спостерігаються різні типи поведінки. Зокрема, ця дитина повторно переживатиме той стрес, який вона отримала раніше. Що є свідченням цього? Перше - це поведінка дитини, бо вона в ті роки не може добре витлумачити свій психологічний стан. До прикладу, дитина у садочку може створювати ігри з різними сценами пов’язаними з відповідною темою. Дитина, наприклад, повторює зіткнення іграшкових автомобілів, аварії, створює сцени насилля, вибуху, нападу. Повторюються сни, діти стають лякливими, збудженими, закритими, не завжди можуть витлумачити, що з ними.

Вони мають відчуття повного переживання і відчувають начебто одна і ця ж подія постійно повторюється. Це може бути декілька секунд, декілька годин, або навіть днів. Сильне почуття психологічного лиха. Навіть новорічна петарда може повернути їх назад у той період, де вони бачили вибухи і озброєних людей.

Водночас у дітей може сформуватися стиль мислення біженців або жертв. Синдром жертви привчає мислити і відчувати себе ущемленою і слабкою стороною, яка самотужки не може дати собі раду. Це позиція такого вічного приниження.

Як цей стрес може в майбутньому вплинути на життя дитини? 

Я в першу чергу мама і тому я би хотіла, щоб це ніяк не вплинуло, але, на превеликий жаль, цього уникнути дуже важко. Я думаю, що зараз нам треба якомога сильніше відволікти дитину від почуттів і думок, які можуть бути пов’язані з психологічним травматизмом. Потрібно уникати всіх місць подій, які могли би викликати спогади про травматизм. Бо якщо дитина повертається у травматизм, то це потім закарбовується.

Наприклад, майданівці, які брали активну участь в акціях, досі не хочуть говорити про ті страшні події. Ось вам яскравий приклад того, що може відбутися психічне притуплення в дитини. Як воно може вплинути в майбутньому, ми не знаємо. Але можливі, насамперед, порушення сну, нічні пробудження з повторними жахами, стан настороженості, гострі вибухові реакції, труднощі зі спілкуванням. Також дитина може скаржиться на головні болі.

Ці діти відчувають, що вони інші. Я не такий, я інакший, почуття провини, імпульсивна або деструктивна поведінка, почуття сорому.

У терапії я часто зустрічаюся з такими випадками. Зараз це можна порівняти з трагедією, яка була у Львові у 2002 році на Скнилові.  Там були підлітки, там були діти, там були дорослі, і ми до сьогодні зустрічаємося з віддаленими травмами Скнилівської трагедії.

У вас був досвід роботи з дітьми, які страждають від подій на Донбасі?

З такими дітьми я не мала досвіду роботи, але чула про такі випадки. Я працювала з підлітками-майданівцями. Їх було троє. Один киянин, якого перевезли жити до Львова, бо в Києві йому було надзвичайно важко. Також були два львівських хлопчики, які не повідомили батьків, що їдуть на Майдан. Батьки з розуму тут сходили, а хлопці вбили собі в голову, що вони є Сашками Білими. Для них постать Саші Білого була так звана «ікона».

Також я працювала з людьми, які були на Грушевського чи на Інститутській, то вони до сьогодні нічого не говорять. Вони без травм, їхні руки і  ноги на місці. Вони вижили, але в них є зараз порушення адаптації в соціумі.

Можливо, мої колеги можуть мене покритикувати. Але я прихильник того, що найкращий лікар, – це час, найкраща допомога це тепло і оточення близьких.

Я не раз бачила дітей, які бавляться у пісочниці і називають один одного путінами і виражають яскраві прояви агресії. Що робити у таких випадках?

Треба включатися у такі ігри. І за всяку ціну треба перевернути дитячу психіку, з якою дуже складно працювати. Якщо діти в пісочниці і там є путіни, і там є терористи, і сепаратисти, то треба показати тій дитині, що є щось інше. Має бути переключення уваги. Не треба фіксувати травму, це фактор ризику. Має бути процес відволікання.

Нам зараз важливо їх врятувати, бо це наше майбутнє, це наше громадське суспільство, яке є найвразливішим, яке є найнезахищенішим. Я завжди вважаю, що держава не є державою або не має права на існування, якщо вона не дбає про майбутнє, а це діти, і про минуле, а це пенсіонери. Тому це дуже важливо, бо саме зараз йде формування їхнього світогляду, йде формування їхньої реакції на події, які тут відбуваються, на ті фактори ризику.  

Я вам скажу як терапевт, що нікуди ті наші дитячі травми не діваються, вони є завжди з нами, але я знаю, що тих дітей треба навчити про це говорити. У підлітковому віці про ці речі треба говорити і щоб ті діти починали писати свою історії і гордилися тим, що вони жили в цей період, що вони можуть говорити про становлення чогось національного, чогось такого, що об’єднує.

Я вважаю, що тих дітей треба не забувати і не погубити, нам треба більше з ними зустрічатися і робити щось спільне. Ті діти мають не зациклюватись на факторах ризику, на тій травмі, а навпаки повинні бути гордими того, що свого часу вони стали свідками тих подій. Це складна робота, бо може бути і наступне – депресивні порушення, можуть бути наркотики, можуть бути алкоголізм, все може бути.

Розмовляла Ольга Куровець, «Вголос» 

ІА "Вголос": НОВИНИ