Логіка перехідного періоду вимагає від головних політичних сил, щоб вони йшли в одній упряжці, вимагає пакту на користь демократії. Зневага до компромісу приведе до варваризації громадського життя, до анархії й хаосу. А хаос неможливо реформувати. Хаос неминуче веде до диктатури.
Адам Міхнік – відомий філософ, історик, знаменитий польський громадський і політичний діяч, один із керівників «Солідарності», редактор «Газети виборчої». Пропонована нами стаття написана ще в 1991 році. Ми її публікуємо, бо, як нам видається, проблеми, підняті публіцистом відразу після розвалу тоталітарної соціалістичної ситеми є для України дуже актуальними сьогодні, після краху авторитарного режиму Кучми.
Політика - техніка реалізації певних намірів, мистецтво досягати того, що можливо в даній ситуації, за даних умов і обмежень. Якщо виходити із цього визначення, то всяке розмежування між добром і злом, справедливістю й несправедливістю лежить поза сферою політики. Політики оцінюють свою поведінку тільки із прагматичних міркувань - і задають собі тільки одне питання: чи наближають їхні дії до наміченої мети, а чи віддаляють від неї?
Правда, Монтень у своїй відомій полеміці з Макіавеллі переконував, що відмова від етичних норм настільки компрометує політика, що його дії позбуваються будь-якої ефективності. Але це міркування було далеким від реального стану справ: політика й мораль протягом століть належали до двох різних світів... У нас, людей антитоталітарної опозиції, інакше уявлення про політика й про нашу участь у суспільному житті. Тоталітарні режими вдавалися до глобального наступу на нашу самосвідомість, на нашу волю, гідність і на саму правду. Елементарний захисний рефлекс спонукував нас боротися за ці вартості. У такий спосіб ми змушені були взяти участь у політичній боротьбі.
Так інтелектуали нехотячи стали політиками; і хіба феномен людей мистецтва та інтелігентів-гуманістів, що перебувають у центрі подій, не є головною особливістю того, що відбувається в нашому куті Європи?
Ми на власному досвіді пізнали конфронтацію двох уявлень про політику : як про СИЛУ СЛАБКИХ (так назвав це Гавел) і як про практику суспільно-політичної єдності, так її обґрунтовували ідеологи, котрі перебували на службі у влади. Ми завжди переконували, що настане день, коли наші ідеї втіляться в життя без насильства, ненависті й помсти. Вірні християнському посланню, що міститься в нашій культурі, ми намагалися проводити різницю між гріхом і грішниками. Ми завжди діяли в цьому сенсі - і продовжуємо це робити сьогодні.
Але сьогодні ми раптово вступили в конфлікт із суспільним настроєм. Ми стали свідками актів насильства, ми чуємо заклики до помсти. Раз по раз ми почуваємо себе як учні чарівника, які визволили з ув'язнення нікому не підвладні сили. Звідки взялися ці сили, що вислизають від нас? - запитуємо ми себе. Ці раптово пробуджені амбіції, ця запізніла мужність, що виставляється напоказ, це море інтриг, ці наявні конфлікти, ці звинувачення політичних супротивників у тому, що колись вони працювали на таємні служби, або в тому, що вони є таємними комуністами, ці удари кинджалом у спину, ця щодня зростаюча нетерпимість, це бажання посадити людей колишнього режиму у в'язницю, ця мрія про помсту, цей шовінізм, ця ненависть до чужинців, ця типова для популізму егалітарна демагогія, що часто тільки маскує зовсім конкретний приватний інтерес? Де починається це повернення до ідеї національної держави? Звідки беруться ці вибухи ненависті проти всіх, проти кого завгодно: проти циганів, проти заражених СНІДом, проти всіх, хто не такі, як ми? У чому суть цього механізму - механізму повернення до ненависті, спрямованої проти політичних супротивників?
Сьогодні ми запитуємо себе, чи не є ми ВСІ дітьми тоталітарного комунізму? Чи не носимо ми в собі звички, вдачі й деформації цієї системи? Смерть системи ще далеко не кінець тоталітарної моралі. Комуністичний раб, якого виліплювали з такою великою старанністю, зовсім не вмер разом з кінцем однопартійної диктатури. Не кажучи вже про того, хто вів боротьбу з комунізмом і найчастіше був створений за образом і подобою системи, якій він протистояв.
Що таке переповнений ненавистю шовінізм, як не природна реакція, котра вийшла з-під контролю, як не потяг до національної свідомості, котра була задавлена комунізмом, як не природне бажання суверенітету? Перевантажений почуттями популізм – це також вийшовша з-під контролю реакція, в основі якої лежить людська туга за справедливим соціальним порядком. Дві цих течії захоплюють звільнений від комуністичної ідеології простір і заволодівають молодим організмом новонародженої плюралістичної демократії й ринкової економіки, майже так само, як рак опановує людським тілом.
Згадаємо про урок, що вже підносила нам історія! У нашій частині Європи злиття націоналізму й популізму один раз привело до фашизму. І головний конфлікт нашого періоду, періоду переходу від тоталітаризму до демократії - це не суперечка партій або політичних програм, а суперечка двох посттоталітарних культур. На одному боці ті, кого символізував Андрій Сахаров, який боровся з комунізмом, бо комунізм ґвалтує волю й людську гідність, бо комунізм ґрунтується на диктатурі меншості номенклатури над більшістю суспільства, бо комунізм переслідує всілякі меншини. На іншому боці ті, хто розділяє напрям думок іншого відомого російського дисидента, який заперечує радянський режим тому, що цей режим прийшов ззовні, з Європи, був пересаджений на російський ґрунт чужинцями і винен у поширенні атеїстичного світогляду. Проблему цього протистояння двох точок зору ясно виразив польський філософ Лєшек Колаковский: комунізм є злом тому, що він атеїстичний, чи тому що він тоталітарний?
Логіка перехідного періоду вимагає від головних політичних сил, щоб вони йшли в одній упряжці, вимагає пакту на користь демократії. Зневага до компромісу приведе до варваризації громадського життя, до анархії й хаосу. А хаос неможливо реформувати. Хаос неминуче веде до диктатури.
Нашу дилему можна сформулювати й інакше. Будь-яка революція, будь це революція в політиці або в іншій сфері життя, обов'язково проходить через дві фази: перша визначається боротьбою за свободу, друга боротьбою за владу й помстою бонзам колишнього режиму. Фаза боротьби за свободу - найпрекрасніший час. Усі, хто брав участь у цій боротьбі, переживали майже фізичну насолоду. Що стосується логіки помсти, то в її основі лежать інші почуття. Це невблаганна логіка. Починається із очищення, спрямоване проти вчорашніх ворогів, проти прихильників колишньої влади. Потім приходить черга тих, хто проти помсти, тих, хто ще вчора сам був людиною опозиції. Нарешті доходить і до тих, хто їх підтримував і захищав. Психоз помсти й ненависті поступово наростає. В унісон з ним працює механізм реваншу, відомий нам дуже добре - по досвіду якобінського терору або іранській ісламській революції. Однією з найбільших вад тоталітарної епохи була та, що вона з неминущим інстинктивним роздратуванням відкидала будь-яку політичну мудрість. Священик Йозеф Тишлер правий абсолютно, вбачаючи в подібній нетерпимості одну із найсерйозніших небезпек для польської демократії.
Але є в нашій Європі країни, які зуміли зупинитися в першій фазі антитоталітарних революцій, і досвід спостережень показує, що саме цій мудрості вони зобов'язані своїм добробутом. Іспанія... Іспанський шлях від диктатури до демократії доводить, що можливо створити державу, у якій хочуть і вміють жити пліч-о-пліч учорашні непримиренні політичні супротивники - охоронці й ув'язнені. Вони навчилися поважати правила плюралізму, терпимості й політичної боротьби в рамках пристойності.
Досить погляду в дзеркало або в глибину власної душі, щоб зрозуміти, наскільки всі ми розбещені тоталітарним комунізмом. Нам не вистачає демократичної культури, демократичних установ, традицій демократичного співіснування в рамках демократичного порядку. Але в кожній з наших країн - країн Середньої й Східної Європи - своя власна біографія й своя власна таємниця, таємниця її специфічної ворожості стосовно демократії. Будемо говорити про Польщу і її досвід, котрий уособлює маршал Йозеф Пілсудський. Пілсудський був втіленням найпрекрасніших польських традицій боротьби за свободу і незалежність. Він був першим військовим керівником відновленої в 1918 році суверенної держави, гарантом перших вільних виборів, прийняття конституції, що була однією із найдемократичніших у Європі, і проголошення першого президента вільної Польщі.
Але він же був свідком того, як Польща продемонструвала свою нездатність до компромісу, того, як перший вибраний парламентом глава держави Нарутович був убитий на вулиці після жахливої кампанії ненависті в пресі. Пілсудський відправився у вигнання. Польський парламентський режим виявився нездатним створити стабільний уряд. Через три роки Пілсудський, спираючись на багнети, повернувся до влади, і почалося повільне й болісне вмирання парламентської демократії. Людина, яка подарувала країні свободу й була оплотом національної незалежності, внесла свій внесок у створення диктатури. Він часто ображав депутатів і парламент, він накидався з лайкою на політичних супротивників і садовив їх у в'язницю. Драма Пілсудського - застереження для нас. Ми не повинні забувати цей шматок нашого історичного минулого. Адже тоді ми -без допомоги комуністів і без допомоги радянських радників - зазнали невдачі в будівництві демократичної правової держави.
Інтелектуал, котрий бачить перед собою подібні небезпеки, не знає, як бути. Як політик (а він став політиком) він повинен вибрати ефективність. Як моральна людина (а він хоче залишатися нею і надалі) він дуже добре знає, що повинен вибирати правду. Ось перед яким вибором ми стоїмо. Ось те, що ми знаємо: наша новонароджена демократія така тендітна, що ми, говорячи про наші помилки, можемо заподіювати їй шкоду. Наш конфлікт - конфлікт різних вартостей. Які з них візьмуть гору? Ті, які необхідні для виживання нашої тендітної демократії? Чи ті, які кличуть нас до істини, незалежно від питань влади? На це питання в нас немає відповіді.
ІА "Вголос": НОВИНИ