Нью-йоркська тусня скинулась, хто чим може на дебютний альбом відомої кінозірки і Мерилін Монро нульових – Скарлет Йохансон. Але якщо гьорла з джазу співала свою айвонна-білавбаю президенту Кеннеді, то Скар вирішила закатати свій диск з каверами дощового пса та культового чувака Тома Вейтса.
Йохансон не обмежилась кліпом Джастіна, мазафакіна, Тімберлейка та ще декількома виступами, і вирішила наслідувати, не тільки вже згадану шанувальницю діамантів, але й активного рокера Джареда Лєто (30 Seconds to Mars) та блюзмена Стівена Сігала (Steven Seagal And Thunderbox).
Щоб наздогнати і перегнати обидвох цих чувачків, Йохансон підрядила до продюсінгу гітариста культової авангардової банди TV on the Radio – Дейва Сітека, а до гітари – гітариста не сказати, щоб культової банди Yeah Yeah Yeahs Ніка Зіннера. На бек-вокалі засвітився сам Девід Боуі, культовість якого вже виплеснулась за межі цієї землі назустріч братам з далеких планет.
От така зіркова тусовка спробувала не зіпсувати чиєсь все, святеє святих – Тома Вейтса і його пісні. Орієнтація саунду з огляду на моду 80-90-х, а мо' й ні, була закинена на благословенні поля дрім-попу, нью-вейву і навіть шугейзу, які разом з відстороненим (прокуреним, гробовим) вокалом Скарлет мали передати усю атмосферну атмосферу їх інтепретації вже безсмертних пісень проповідника-харизматика з "Доміно".
Також з огляду на контекст, для відповідного медитаційного настрою було добавлено крапаль блюзових меланхолій у виконанні перевірених часом аналогових синтезаторів. Останні, як раз плюнути, перевиконували план щодо введення в транс усього, що рухається (як позитивно так і негативно). Ну і куди при таких торжественних гімнах без духової секції для полегшення очікування 2-го пришестя Христа.
Голос Йохансон активно намагається наздогнати параметри вокалістки Cocteau Twins Елізабет Фрейзер (Elizabeth Fraser). Ну а неактивно, самтаймс, не дотягується до Sinead O'Connor та її "Nothing Compares 2 U" в "Anywhere I Lay My Head", переробленої з фолкової на дрім-попову.
Знову ж таки, не зважаючи на всю каверність альбому, фолкові особливості Вейтса все ж лишаються (хоча й частково), та ж вальсована "Falling Down" з мандолінкою і "Green Grass" (хоча кавер Йохансон просто вбиває оригінальну версію зеленої травички). Інфантильно-колискова версія "I Wish I Was in New Orleans" також на місці ставить хрестик на магії Вейтса.
У Вейтса то всьо робиться зі стьобом і буфонадою, а тут монотонні плачі і причитання зірки "Труднощі перекладу".
Окрім, більш-менш нормальних "Falling Down" та "Anywhere I Lay My Head" (які зіпсувати ще треба було вміти), в бік якоїсь веселості схиляється нью-вейвна версія "I Don't Want to Grow Up" і в бік вартісної роботи – похоронний марш "No One Knows I'm Gone".
Єдиний невейтівський трек "Song for Jo" – вибивається з загального стилю (але не з майже повального сонного царства) з натяками на амбієнт і навіть давнтемпо та non-music.
Незважаючи на всю свою потусторонність та інфернальність голос Тома Вейтса не є нудним і безсилим, чи то "втомленим" людською недосконалістю. Життя там валить на всі 100. В більшості випадків, монотонний і безсилий голос Скарлет Йохансон просто харить, не зважаючи на всі саундові закоси під 80-ті. Трапляються декілька більш-менш вдалих треків і все.
Безперечно, то тупо порівнювати Вейтса і Йохансон, але якщо вже Скарлет свиснула на свій альбом толкових мужичків, то питання щодо якості матеріалу, хоч не хоч, та виникатимуть. Але, якщо Йохансон – ще зелений стручок, то секундні завивання Боуі та продюсінг Дейва Сітека під великим знаком питання.
1. Fawn
2. Town with No Cheer
3. Falling Down
4. Anywhere I Lay My Head
5. Fannin Street
6. Song for Jo
7. Green Grass
8. I Wish I Was in New Orleans
9. I Don't Want to Grow Up
10. No One Knows I'm Gone
11. Who Are You?
Йохансон не обмежилась кліпом Джастіна, мазафакіна, Тімберлейка та ще декількома виступами, і вирішила наслідувати, не тільки вже згадану шанувальницю діамантів, але й активного рокера Джареда Лєто (30 Seconds to Mars) та блюзмена Стівена Сігала (Steven Seagal And Thunderbox).
Щоб наздогнати і перегнати обидвох цих чувачків, Йохансон підрядила до продюсінгу гітариста культової авангардової банди TV on the Radio – Дейва Сітека, а до гітари – гітариста не сказати, щоб культової банди Yeah Yeah Yeahs Ніка Зіннера. На бек-вокалі засвітився сам Девід Боуі, культовість якого вже виплеснулась за межі цієї землі назустріч братам з далеких планет.
От така зіркова тусовка спробувала не зіпсувати чиєсь все, святеє святих – Тома Вейтса і його пісні. Орієнтація саунду з огляду на моду 80-90-х, а мо' й ні, була закинена на благословенні поля дрім-попу, нью-вейву і навіть шугейзу, які разом з відстороненим (прокуреним, гробовим) вокалом Скарлет мали передати усю атмосферну атмосферу їх інтепретації вже безсмертних пісень проповідника-харизматика з "Доміно".
Також з огляду на контекст, для відповідного медитаційного настрою було добавлено крапаль блюзових меланхолій у виконанні перевірених часом аналогових синтезаторів. Останні, як раз плюнути, перевиконували план щодо введення в транс усього, що рухається (як позитивно так і негативно). Ну і куди при таких торжественних гімнах без духової секції для полегшення очікування 2-го пришестя Христа.
Голос Йохансон активно намагається наздогнати параметри вокалістки Cocteau Twins Елізабет Фрейзер (Elizabeth Fraser). Ну а неактивно, самтаймс, не дотягується до Sinead O'Connor та її "Nothing Compares 2 U" в "Anywhere I Lay My Head", переробленої з фолкової на дрім-попову.
Знову ж таки, не зважаючи на всю каверність альбому, фолкові особливості Вейтса все ж лишаються (хоча й частково), та ж вальсована "Falling Down" з мандолінкою і "Green Grass" (хоча кавер Йохансон просто вбиває оригінальну версію зеленої травички). Інфантильно-колискова версія "I Wish I Was in New Orleans" також на місці ставить хрестик на магії Вейтса.
У Вейтса то всьо робиться зі стьобом і буфонадою, а тут монотонні плачі і причитання зірки "Труднощі перекладу".
Окрім, більш-менш нормальних "Falling Down" та "Anywhere I Lay My Head" (які зіпсувати ще треба було вміти), в бік якоїсь веселості схиляється нью-вейвна версія "I Don't Want to Grow Up" і в бік вартісної роботи – похоронний марш "No One Knows I'm Gone".
Єдиний невейтівський трек "Song for Jo" – вибивається з загального стилю (але не з майже повального сонного царства) з натяками на амбієнт і навіть давнтемпо та non-music.
Незважаючи на всю свою потусторонність та інфернальність голос Тома Вейтса не є нудним і безсилим, чи то "втомленим" людською недосконалістю. Життя там валить на всі 100. В більшості випадків, монотонний і безсилий голос Скарлет Йохансон просто харить, не зважаючи на всі саундові закоси під 80-ті. Трапляються декілька більш-менш вдалих треків і все.
Безперечно, то тупо порівнювати Вейтса і Йохансон, але якщо вже Скарлет свиснула на свій альбом толкових мужичків, то питання щодо якості матеріалу, хоч не хоч, та виникатимуть. Але, якщо Йохансон – ще зелений стручок, то секундні завивання Боуі та продюсінг Дейва Сітека під великим знаком питання.
1. Fawn
2. Town with No Cheer
3. Falling Down
4. Anywhere I Lay My Head
5. Fannin Street
6. Song for Jo
7. Green Grass
8. I Wish I Was in New Orleans
9. I Don't Want to Grow Up
10. No One Knows I'm Gone
11. Who Are You?
ІА "Вголос": НОВИНИ