Старший сержант 95-ї бригади Сергій Козак став справжньою легендою, адже після того, як лікарі пришили йому відірвану ногу, він повернувся на службу, розповідають на офіційному сайті Міноборони України.
Сергій пішов захищати країну ще коли не було АТО — у березні 2014-го. «Завдяки тому, що строкову службу проходив у десантних військах, потрапив у 95-у бригаду. Під час підготовки командири бачили, що я чогось вартий, маю знання у військовій сфері, тому на фронт я потрапив уже головним сержантом взводу», — згадує Сергій.
На Донбасі його підрозділ виконував незвичні завдання, які були тільки під силу найкращим спецпризначенням.
«Нашу роту вивели зі складу батальйону і прикомандирували до АТО. І ми вже не мали стояти на блокпостах чи виконувати звичайні бойові завдання. Наша задача була тихцем захоплювати території, щоб наші війська встановили там блок пост, також витягати людей з оточення тощо, — розповідає нам Сергій. — Наприклад, якось нам сказали виїхати на шістьох машинах на одну трасу. На місці вже дізналися, що окупанти захопили Рубіжне і розставили свої блокпости, а у місті залишилися наші розвідники та перші офіцери ГШ. До міста від нас було 180 км — треба було вивести їх швидко і тихо. Пройшли три наших блок пости, яких навіть на карті не було, і по рельсах зайшли в місто. Наші, які потрапили у кільце терористів, думали, що вже напевно не вийдуть живими і готувалися до останнього відбиватися. Ми ж їх по машинах і на вихід до своїх. Без жодного пострілу, без шуму. Терористи у шоці були!»
Військова справа Сергію завжди була цікава й усі деталі навчання запам’ятовував на завжди. Поради командирів, які пройшли війну в Афганістані, він вже використовував на Донбасі. Так, Сергій на черговому завданні наказав відкрити люки БТРів і це врятувало життя екіпажу, коли сепаратисти влучили у машину.
«У нас задачі були такі, що тільки й чекай на засідки. Хоч 20 червня оголосили про перемир’я, 22-го нас атакували. Ми тоді вивозили техніку з передової, яку мали полагодити. І тоді потрапили у засідку — в нашу машину вистрелили. Завдяки тому, що люки були відкриті, снаряд не розірвався усередині, а просто пробив БТР наскрізь», — згадує чоловік.
Почався бій. Сергій відчував як сильно пече права нога, намагався не зважати і навіть не дивився вниз. Коли в нього закінчилися патрони, потягся за новими, і тоді побачив, що ліва нога відірвана.
«Вона висіла на клаптику шкіри. Пекла права, бо її посікло уламками, а відірвану — навіть не відчував. Ні, ніякого шоку не було. Я склав пошкоджену ногу в рюкзак і продовжив відстрілюватися. Поряд лежав наш водій Юра Весельский, йому теж відірвало ногу. Він намагався собі накласти джгута, та не вдалося. Тоді він у такому стані наклав джут мені. Юрі вже наклали ті, хто був поряд», — говорить Сергій.
Із важким пораненням Сергій продовжував керувати боєм. Потім набрав комбата, щоб розповісти про ситуацію, заспокоїв людей і розставив їх по місцях.
Солдат спокійно сприйняв свою травму і десь навіть уже почав мирився із тим, що залишиться без ноги. Тому він дуже здивувався, коли прокинувся після операції та побачив... ліву ногу на місці: «Її пришили! Не зважаючи на те, що від моменту травми і до того, коли я потрапив до хірургів на стіл, пройшло десь п’ять з половиною годин! Лікарі сказали, що операція вдалася завдяки тому, що мені надали вчасно допомогу, на місці медики зробили все правильно, як книжка пише».
Сергія чекав ще рік лікування, поки він знову зможе ходити. Адже вистрілом спалило 20 сантиметрів ноги і тому треба було не тільки дочекатися поки вона зростеться, а й «витягнути» її. Нога й досі болить у чоловіка. Та, за його словами, він звик до болю. Головне, що може ходити.
«До речі, той, хто стріляв у нас, потім знайшов мене у соцмережі. Так! Просто взяв і написав, без матюків чи звинувачень. Я так саме йому відповів. Деякий час ми спілкувалися. Виявилося, він служив лейтенантом міліції у Слов’янському районі. Його підрозділом керував Ігор Гіркін (Відставний офіцер збройних сил РФ. Один з організаторів збройного конфлікту на Донбасі). А того міліціонера-сепаратиста СБУ схопили і обміняли на наших полонених. Тепер він сидить у Росії, без будь-яких прав чи статусу, на шиї у рідні. Деякі речі він став розуміти, що їх просто використали. Та все одно вірить у російські байки про те, що в Україні вбивають за російську мову, наприклад. І у всьому винний звичайно у нього наш президент. Хоча й хоче повернутися в Україну», — розповідає Сергій.
Через півтора року після страшного поранення Козак повернувся на службу. Він знову із своїм батальйоном захищав Україну від окупантів на кордоні з анексованим Кримом і в зоні АТО. Виконував завдання на рівні зі своїми побратимами, ні в чому не відставав він них і не вимагав до себе послаблень.
Наприкінці минулого року у Сергія закінчився контракт і він повернувся до мирного життя. «Виховую сина, няньчу донечку, яка народилася перед тим, як призвався. Інколи ходжу у школи, щоб провести уроки з патріотичного виховання. Та коли треба буде — знову підпишу контракт та піду на фронт. У цьому призначення чоловіка — захищати свою родину і країну», — говорить Сергій.
ІА "Вголос": НОВИНИ