Нагадаємо, що у свої 23 (Марічка) та 26 (Аня) років дівчата здобули найвищі нагороди і за рейтинг-листом є одними із найсильніших шахісток світу. Про свій шлях до шахової корони сестри Музичук розповіли в розмові з кореспондентом «Вголосу».

Ви народилися в сім’ї професійних тренерів-шахістів Олега й Наталії Музичуків. У якому віці батьки вас знайомили з шахами?

Я народилася у Стрию, що на Львівщині, а Аня – у Львові. Змалку батьки закохали нас у шахи, і вже у три роки ми могли розставити правильно фігури на шаховій дошці та грати за всіма правилами, – випереджує відповіддю старшу сестру активна й усміхнена Марічка. – Навіть не можу згадати, чи були в нас якісь улюблені іграшки з дитинства. Шахи пам’ятаю виразно.

Тобто у трирічному віці вже вміли ходити конем?

Ви маєте рацію, таки найскладніше зрозуміти, як ходить кінь і чому ним треба стрибати. До дітей це дійсно найважче доходить, бо всі інші фігури ходять зрозуміліше.

Кажуть, у 9-річному віці ви вже вигравали партії у своїх батьків…

У дев’ятирічному віці я вже виграла чемпіонат України серед шахістів віком до 10 років, – сміється Марічка. – Це було 2001 року. Після цієї перемоги я отримала можливість поїхати на чемпіонат Європи, а згодом і на чемпіонат світу. Ми мусили вигравати, бо наші батьки не мали фінансової змоги оплачувати нам поїздки на чемпіонати і турніри. Тому ми розуміли, що повинні перемагати, щоб мати можливість кудись їхати.

Моя ж перша перемога була у віці шести років, коли я пішла в перший клас, – додає Аня. – У 1996 році, коли мені було 6 років, виграла чемпіонат Європи серед шахістів віком до 8 років.

Китаянка Хоу Іфань в інтерв’ю журналістам розповіла, що з дитинства її країна дбала про розвиток її як шахістки. Ви ж кажете, що змушені були вигравати, бо батьки не мали фінансової змоги для поїздок за кордон на турніри і чемпіонати… Яка прірва між Китаєм й Україною в цьому?

Правильно зауважуєте, – каже Марічка. – За світовим рейтинг-листом, який тепер опублікували, Аня на шостому, а я на четвертому місці серед найсильніших шахісток світу. У світі спортсменів стимулюють і фінансують на найвищих рівнях. Хочеться, щоб й Україна теж підтримувала своїх спортсменів. Тоді нам було би простіше здобувати перемоги для країни.

Найвище звання – шахової королеви світу – і найбільша перемога ваша була в Сочі минулого року, коли в розпал військових дій на Донбасі ви привезли з Росії шахову корону до Львова. Це була дуже велика перемога для всіх нас.

Так, 5 квітня минув рік, – розповідає Марічка, – коли за нокаут-системою я перемогла росіянку і здобула титул чемпіонки світу. Було дуже приємно, коли в аеропорту Львова мене зустрічало багато людей: батьки, друзі, вболівальники, представники місцевої влади та журналісти.

Скільки у вас турнірів за спиною?

Ой, дуже багато. Ми їх не рахували навіть, бо були і турніри, і чемпіонати. Їздили постійно і тренувалися.

А де ви навчалися?

У Стрию закінчили гімназію ім. Андрея Шептицького, яку дуже тепло згадуємо і якій завдячуємо знанням англійської мови. З 8 класу ми вибрали гуманітарний – філологічний напрям, оскільки розуміли, що нам буде потрібна англійська мова.

Філологічний напрям і шахи – це сумісно?

Чомусь вважають, що шахісти – це обов’язково математики, – зауважує Марічка. – Але насправді дуже багато гросмейстерів не є математиками. Дехто з них навіть має вищу філологічну освіту. Люди чомусь вважають, що шахи – це прорахунок й аналітичне мислення, суперзнання з математики. А це насправді взагалі не має жодного значення (сміється). Важливими є логічне мислення, інтуїція… Сукупність різних факторів відіграє роль і в шаховій партії.

Чоловіча гра в шахи і жіноча відрізняються?

Чоловіки більше стратеги, ніж жінки. Ми, певно, більше таки керуємося підказками інтуїції.

У дитинстві ви відвідували якісь гуртки? Чимось ще захоплювалися, крім шахів?

Ні. У нас не було часу, і батьки казали, що розпорошуватися – це не досягнути нічого. Ми дуже довго тренувалися щодня. Про гуртки не було й мови.

Але я шкодую, що не відвідувала музичну школу, – зауважує з сумом Марічка. – Після закінчення Львівського державного університету фізичної культури усвідомила, що, певно, втратила вже час на те, щоб зайнятися музикою, а хотілося… Нікому не сказала і сама пішла у Стрию в музичну дитячу школу записуватися. Там учителі на мене глянули і запитали, чи не запізно я надумала вчитися музики, бо батьки проводять маленьких дітей. Але я їх запевнила, що це – дитяча мрія, хочеться для себе повчитися… Тому брала уроки гри на фортепіано і тепер інколи, коли маю змогу, забігаю до вчительки музики на навчання.

Шахи вам визначили фах у житті. Обом. Не хотілося по-дівчачому стати артистками чи балеринами? Або вибрати якусь іншу професію?

Були гарячі дискусії, куди вступати після школи. Сперечалися вдома палко, бо були пропозиції вчитися за кордоном і ми обговорювали всі подробиці й можливості. Зрештою, зійшлися на спільній думці про те, що лише університет фізичної культури зможе з розумінням поставитися до частих турнірів, а відповідно, до відсутності на заняттях студенток. Це й визначило подальшу нашу дорогу – Львівський державний університет фізичної культури, спеціалізація – шахи. Згодом ми закінчили магістратуру. Шахи визначили дорогу нам змалку, бо коли треба було після закінчення школи вирішувати, що будемо робити далі, ми вже були одними з найсильніших шахісток світу.

Кажуть, для того, щоб щось здобути, потрібно від чогось відмовитися. У вашому випадку була відмова від звичайних дитячих радощів, дитинства на вулиці, з однолітками…

Це правда, – каже Марічка. – Моя подружка, з якою досі дружу, аж тепер мені сказала, що нарешті розуміє, чому ми так довго висиджували вдома і займалися, коли всі діти гралися на вулиці. Ми могли приєднатися до компанії тільки ввечері, коли звільнялися. Виходили гуляти на години-дві, бо не могли собі дозволити інакше. Подруги цього не розуміли, бо в них було зовсім інше дитинство. Та ми на курорті були всього, мабуть, раз у житті. У нас немає часу на те, щоб нічого не робити.

Але життя – це не тільки шахи… А як хлопці, особисте життя?

Шахи – наш пріоритет наразі. А як далі буде – побачимо (сміються). Якщо порівнювати життя з грою в шахи, то на шаховій дошці є білі й чорні клітинки. У грі – чорні й білі фігури. Як у житті. Усі хочуть грати білими, бо це дає право першого ходу й деяку перевагу.

Але шахи можуть визначати модель життя, – зазначає Аня. – Активніші атакують, а поміркованіші відбиваються, утримують позиції і маневрують. Марічка належить до тих, хто атакує. Прагне до відкритих позицій.

Як ви оцінюєте матч із китаянкою Хоу Іфань?

Китаянка – дуже сильна шахістка, до цього поєдинку вона була вже триразовою чемпіонкою світу. Тепер виграла учетверте, – розповідає Марічка. – Тобто суперниця була дуже серйозна. Ми теж старалися всі разом, готувалися, як могли, але не склалося з перемогою. Це був мій перший матч за звання чемпіонки світу. Бо до того брала участь лише в турнірах, а матчева специфіка інша: передбачає гру з одним суперником. У Сочі нас було 64 учасниці, я виграла 6 матчів. Потім перемогла росіянку Наталію Погоніну і стала чемпіонкою світу. Індивідуальний матч із Хоу Іфань з 10 партій – це було вперше. Сумно, що так закінчилося.

Буде реванш?

Буде. Ми їдемо в Батумі на турнір із серії гран-прі. Це серія з чотирьох турнірів. Кожна з учасниць бере участь у трьох турнірах з чотирьох. Потім, за системою підрахунків, та, котра перемагає, стає претенденткою на звання чемпіонки світу.

Які вершини хочете підкорити?

Хочеться золотої медалі на Олімпіаді, бо 2013 року збірна команда України виграла чемпіонат Європи і чемпіонат світу, але так склалося, що на Іграх ми були спочатку другими, а іншого разу третіми. Тому хочеться золоту медаль.

Що потрібно, щоб шахами в Україні цікавилося більше дітей? Як треба, на ваш погляд, розвивати цей вид спорту?

Шахи не є затратним і дорогим видом спорту. Не треба купувати якісь костюми чи спорядження, але доводиться витрачати гроші на турніри й чемпіонати. Тому потрібна підтримка на державному рівні. Ми дуже раді, що, коли в нас проходив чемпіонат світу, у Львові відбувався шаховий бум: у шахи грали всюди і всі, їх виставили під Ратушею, трамвайчики їздили з шаховими прапорцями. Більше ніж 100 шкіл Львова ввели шахи у шкільну програму.

Та й у світі така практика вже давно поширена. Доведено, що ті дітки, як вчаться гри в шахи в шкільному віці, мають кращу пам'ять, концентрацію уваги, загалом краще вчаться. А у Львові шахістів є достатньо. З часів незалежної України українські шахісти виграли все, що можна було, – усі можливі турніри й чемпіонати. У Львові живе понад 20 шахістів-гросмейстерів. Є у нас Львівська шахова школа, яка передає свої знання і традиції від старших поколінь молодшим. Із п’яти членів жіночої збірної України ми – дві львів’янки, а в чоловічій збірній троє з п’яти – зі Львова. Тобто половину збірної України комплектують із львівських шахістів, що є досить знаково. Недарма Львів називають шаховою столицею України.

Ірина Кушинська, спеціально для «Вголосу»

ІА "Вголос": НОВИНИ