Одним з парадоксів демократії є свобода неучасті громадян у демократичних процедурах, зокрема – у виборчому процесі. Закони деяких країн обмежують цю свободу, передбачаючи ( як, приміром, у Бельгії чи в Греції ) значні штрафи за неявку на виборчі дільниці. Українське законодавство не знає подібних санкцій, тому, в міру віддалення від тоталітарної епохи абсентеїзм набуває в Україні дедалі більшої «популярності». Так, парламентські довибори у 2000 р. в Галицькому виборчому окрузі проігнорували ( і це в «політизованій» Галичині! ) майже 3/4 зареєстрованих виборців. Зазвичай абсентеїстів виявляється значно менше, - від 20 до 30%, - однак будь-хто з кандидатів у президенти поставив би Богові не одну свічку за подібний показник у І турі. Тож неприпустимим для серйозного політика марнотратством є мовчазне „списання з балансу” голосів абсентеїстів.

Розмаїті причини ігнорування виборів громадянами годі звести до спільного знаменника. Безперечно, частина виборців не дійде до виборчих урн із причин справді поважних: подорож, догляд за важкохворими тощо. Елементарна тактовність мала би спонукати кандидатів висловити моральну солідарність із такими громадянами та відмовитися від агресивних форм спонукання їх до виконання громадянського обов’язку.

Численну категорію неучасників голосування становитимуть сотні тисяч українських гастарбайтерів, які, махнувши рукою на перспективи вітчизняної демократії, кують особистий добробут там, де оплата праці хоч приблизно пропорційна її якості й кількості – від шпіцбергенських копалень до аргентинських пампасів. Спроби мобілізації їхніх голосів не обіцяють значних здобутків – багато хто 31 жовтня не матиме доступу до виборчих урн ( бо ж консульств маємо трохи на цілий закордон ), в інших чужина притлумила інтерес до політичних подій в Україні.

Поза двома згаданими категоріями «абсентеїстів мимоволі” лишається численна когорта тих, хто »не прийде, бо не схоче«. Між останніми не так уже й багато щирих та закоренілих »пофігістів«. Нехіть до голосування породжує, приміром, невіра в демократичність майбутніх виборів, яку, згідно з даними соціологічних опитувань, висловлює понад третина громадян. Чимало потенційних виборців не вбачають істотних відмінностей між кандидатами та угрупованнями, які їх підтримують ( усі виглядають розмаїтими іпостасями тієї самої „партії влади”, незмінно ворожої до „маленького українця”); ще інші співставляють розвиток виборчої демократії з паралельним погіршенням ситуації в країні та у власному гаманці. Після мукачівської елекційно-кримінальної епопеї чимало громадян побоюються брати участь у виборах, надто якщо їхні політичні уподобання не співпадають із настановами »братви"... Словом, мотиви більшості неучасників виборчого процесу годі ототожнювати з легковажною байдужістю до долі країни або ж зі схваленням того, що в ній відбувається.

Однак за українських умов абсентеїзм не є тотожним амбівалентному нейтралітетові. Добре відомо, що ліві партії спираються на сталий контингент дисциплінованого й відпорного на „підступи ворожої пропаганди” електорату. Провладні сили брак щирих симпатиків здатні компенсувати широкими мобілізаційними й маніпуляційними можливостями. В той же час демократично налаштоване громадянство є доволі таки недисциплінованим („свобода” й „обов’язок” для української ментальності – речі несумісні ), слабо піддаваним дії організаційних чинників і... найбільш розчарованим – як підсумками розвитку країни загалом, так і діями свого політичного представництва зокрема. Таким чином абсентеїстські настрої, поширюючись і спрацьовуючи насамперед у лавах критично налаштованого електорату, ллють воду на млин політичних сил, зацікавлених у консервації поточного стану справ.

Відтак правдиві опозиціонери, попри повагу до мотивів неучасті громадян у виборах, зацікавлені все ж у подоланні абсентеїстських настанов. Необхідно роз’яснювати громадянам, що а) залежні від влади контингенти виборців ( від держслужбовців – до зеків ) прибудуть на дільниці у повному складі й б) невикористані бюлетені становлять найцінніший матеріал для маніпуляцій і підтасовок. Отже, проігнорувавши вибори, громадянин принаймні половину свого голосу фактично віддає чинній владі... Пропагандистська кампанія опозиційного кандидата має бути дворівневою: однією частиною своїх акцій та гасел звертаючись до активних виборців, котрі шукають між кандидатами „свого”, він мусить другу частину адресувати особам, схильним взагалі відмовитися від голосування. Останнім, зокрема, слід нагадати, що в бюлетенях є графа „не підтримую жодного з кандидатів” і краще заповнити її, ніж просто не проголосувати. Абсентеїстів не варто агітувати за конкретну кандидатуру – це, по-перше, відлякує, а, по-друге, з 10 громадян, яких переконав прийти на вибори ( лише прийти! ) кандидат Н. щонайменше 7-8 віддадуть свої голоси саме за цього кандидата.

Й сьогодні, по майже 15 роках нібито демократичного розвитку країни, страх є не останнім з чинників, що визначають елекційну поведінку населення. Міф про безмежну викривальну спроможність „органів” тяжіє над вибором багатьох українців. Розвіюючи цей міф, треба довести до відома кожного, що жодний криміналіст не годен ідентифікувати особу, яка казенною, затиснутою в лівій руці ручкою поставить хрестик у тій чи іншій графі бюлетня... Не є безмежними й маніпулятивні можливості влади – махінації з правильно заповненими бюлетенями є технічно складними й здійсненими лише за особливо сприятливих для махінаторів обставин. Як приклад невсесильності влади, варто навести провал елекційного „бєспрєдєла” в Мукачеві.

Участь громадян у виборчому процесі істотно понижує й „штучний абсентеїзм”. Під час виборів 2002 р. авторові цих рядків довелося спостерігати ситуацію ( як кажуть, доволі типову ), коли дві однаково оснащені дільниці працювали „через стіну”, але одна з них обслуговувала надмірну кількість виборців, тоді як друга явно „відпочивала”. За високої загальної активності виборців сотні людей не встигли проголосувати на першій дільниці до її закриття, а сотні інших не витримали стояння в багатогодинній черзі... Можна припустити, що подібні ситуації створюються штучно – скажімо, з метою недопущення надто активного волевиявлення громадян у „неблагонадійних” регіонах абощо.

Представники партій та кандидатів відпрацьовували розмаїті варіанти порушень із боку своїх противників, однак такого варіанту, закладеного в самому плануванні виборчого процесу чомусь ніхто не спромігся передбачити.

Для активізації еміграційного електорату варто провести серед нього кампанію зі збирання коштів на користь опозиційних кандидатів. Адже люди, закинуті долею на чужину особливо зацікавлені в настанні змін на батьківщині, де лишилися їх рідні, а безпросвітна скрута жене з домівок тисячі нових заробітчан. І суть навіть не в тому, що трудові рублі, долари та євро закордонних українців поповнять виборчі каси (хоча вони можуть стати вагомою противагою адмінресурсові ), а в тому, що громадянин, який особисто витратився на вибори, своїм правом голосу вже не знехтує, ще й приведе на дільницю принаймні кількох товаришів.

Соціологічні дослідження показують, що пересічний українець незле розбирається в політиці. Чому ж громадяни навіть у дні виборів воліють триматися від неї осторонь? Чи не тому, що в тривалих проміжках між цими „критичними днями” сама політика тримається осторонь від їхніх турбот? Прірву між ними годі засипати за кілька місяців виборчої кампанії, однак політикам багато залежить на тому, щоб ця прірва стала менш глибокою. Бодай тимчасово...

ІА "Вголос": НОВИНИ