Наполеон зізнавався, що троє спритних газетярів є для нього страшнішими за 100-тисячне вороже військо... Що слово може бути зброєю – відомо з давніх-давен. На жаль, у незалежній Україні ми навряд чи пригадаємо багато прикладів успішного використання цієї зброї з благими намірами. Виступи проти корупції, владного „бєспрєдєла”, на захист знедолених громадян чи багатостраждального довкілля коштували життя не одному журналістові, проте не викликали значного суспільного резонансу й не мали істотного впливу на ситуацію у відповідних сферах. Натомість приклади „інформаційного кілерства” – як й імена найуспішніших інформкілерів – у всіх на слуху.
Так, кілерські гонорари змусили замовкнути не одне журналістське сумління. Однак звільнення від останнього настає нераз задовго перед тим, як на редакційних обріях починають вимальовуватися конкретні суми в конвертованій валюті. Прямо скажемо, свобода слова від самих своїх початків була витлумачена багатьма трудівниками камери й диктофону як свобода від будь-яких моральних обмежень; „понятія”, чинні в царині збуту „наркоти” та експорту секспослуг хутко опанували й такий вид бізнесу, як газетярство.
...Вже близько півтора року я не беру до рук одну з львівських газет. „Політична лінія” її редакції мене цілком задовольняє, рівень професійної майстерності журналістів оцінюю як досить пристойний, проте... Влітку минулого року чергове число цієї газети вийшло з „аршинним” заголовком на титульній сторінці: „ЖОДЕН З УКРАЇНСЬКИХ МИРОТВОРЦІВ НЕ ВИЙДЕ ЖИВИМ З ІРАКУ”. Добрячих півмісяця зловісне повідомлення „прикрашало” всі газетні вітрини, стенди й прилавки; ознайомитися з ним мали змогу сотні тисяч перехожих, між якими були, безперечно, рідні та близькі багатьох миротворців. Й лише уважний читач згаданої газети міг довідатися, що то був не офіційний комунікат чи прогноз поважного військового аналітика, а лише приватна думка якогось малознаного сільського нострадамуса.
Спробуйте-но прочитати цей заголовок очима, приміром, жінки, чий син або чоловік якраз „миротворить” десь на прабіблійних теренах між Тигром та Євфратом... О, це зовсім не той випадок, коли „нам не дано предугадать, чем слово наше отзовется”! Ще й як дано: інфаркти, інсульти, передчасна сивина чиїхось скронь – а з другого боку, миттєвий злет тиражів і, відповідно, редакційних доходів. Що переважить? Працівники „Аргумент-газети” мучилися цією дилемою вочевидь не дуже довго – набагато менше, ніж беззахисні жертви їхньої „інформаційної політики”.
З прикрістю мушу погодитися з колишнім львів’янином, а теперішнім московським письменником І. Клехом у тому, що найхарактернішою рисою інтелігенції є її безвідповідальність. Ну, принаймні тієї чималої частини цього „прошарку”, яка обслуговує медіа. Бо ж у добу стрімкого зросту недовідомих загроз, які походять з мусульманського світу, простому трудівникові бодай інстинкт самозбереження завадить заволати, ні сіло ні впало, на повні груди: „РІЖ І БИЙ! МОРДУЙ НЕВІРУ БУСУРМАНСЬКУ!..” А може, його втримає від подібних маніфестацій елементарне співчуття до численних жертв антимусульманського геноциду – кримських татар, чеченців, босняків, палестинців... Редакцію львівської „Спортивки” (№7 від 15.11.04 р.) не втримало ні те, ані друге.
Й що тут казати? Посилатися на безсмертного Шевченка, як на першоджерело? В геніального поета згадана теза не винесена в заголовок на першій сторінці й не є авторською мовою, а лише сентенцією одного з персонажів; до того ж Шевченко не жив у часи глобалізації та фундаменталістських викликів... Пояснювати, що ходить усього лише про очікуваний матч національної футбольної збірної проти турок? Категорично не згідний: там, де азарт боротьби починає виражатися в термінах „ріж” і „мордуй”, ходить уже не про спорт, а про речі, спортові діаметрально протилежні. Зрештою, чим у такому випадку мали би налаштовувати себе на переможну гру наші візаві – спогадами про успішні рейди своїх предків в Урустан за ясиром?
Уявімо-но, як український бурлака-заробітчанин (найімовірніше – нелегал) читає подібний заголовок у турецькій газеті, одразу ж метикуючи при тому, до яких „плідних ідей” спонукають антиукраїнські гасла його працедавця, хазяїна оселі, місцевого авторитета, який „кришує” тамтешніх українців... Скажу чесно: дуже не хотів би прочитати титульну сторінку тієї „Спортивки” очима одного з 3 млн мусульман, які мешкають в Україні – відчуваючи на собі гострі, як леза, погляди й вислуховуючи „дотепні” коментарі перехожих. Не хотів би – й не зичу того найтовстошкірішим з наших горе-писак.
...Якщо техніка в руках дикуна – річ небезпечна, то свобода слова – тим більше. За всієї прихильності до останньої мушу визнати: в добу „обллітів” та (ком)партійної відповідальності редакторів сентенції, подібні до згаданих не мали жодних шансів потрапити на шпальти відкритої преси. Тож мусимо долати наше дикунство пришвидшеними темпами – щоб омріяна Європа, замість відкритися зрештою до нас, ізнов із жахом не відсахнулася. Народ помаранчевої революції гідний мати друковане слово, яке стоїть на сторожі, а не вбиває безвинних.
ІА "Вголос": НОВИНИ