«Вголос» поспілкувався з Любомиром Заболотним, волонтером  “Миколаївської Самооборони” (м. Миколаїв Львівської області), який більше тридцяти разів їздив у зону війни і зараз теж активно допомагає армії.

Любомире, як ти долучився до волонтерського руху?

Моє  волонтерство, якщо це можна вважати волонтерством, почалося, мабуть, з Майдану, тоді  відвозив продукти для «Миколаївської пекельної кухні». Миколаївчани мали свій війський намет, польову кухню і годували мітингувальників.

Пізніше, в травні 14-го, почав возити допомогу хлопцям на Яворівський полігон. А на схід поїхав десь через місяць. Тоді віз намети від Стрийської єпархії.  Дістався до Чугуєва, там стояв блокпост, і далі їхати забороняли.

 У липні  уже під супроводом “Альфи” доїхав до Слов’янська.

Вдома нічого не казав, що їду в зону війни. Розказував, що монтую  десь вікна-двері, бо мав такий бізнес. Та «сховатись» не пощастило. Того дня якраз ТСН знімав сюжет про ситуацію в місті і я потрапив у кадр. Мама побачила новини, звичайно, був скандал.  Але я тоді сказав: або йду воювати, або помагаю звідси.

Які тоді були потреби?

На той час була потреба в усьому і багато. Старались найбільше допомагати добровольцям.

Приблизно в травні я познайомився з Богданом Масляком (волонтерська група “Допоможи фронту”), і ми почали їздити по військове спорядження у Німеччину, Австрію, Чехію, Італію.

В Німеччині діяло ембарго (заборона (обмеження) експорту товарів до держав, визначених відповідними резолюціями Ради Безпеки ООН, – ред.) щодо України, але якось примудрялися купити потрібний товар. 

Був такий випадок, що ми приїхали на німецьку фірму “Штурм”. Тут можна купити все, від ґудзика і до крила винищувача (усміхається). А територія магазину-складу є настільки великою, що по ній переміщаєшся транспортом.

Наш бус  був на українських номерах. Почали купляти. Прийшов менеджер, запитав, чи ми з України. Кажемо “так”. Він викликав охорону і та нас вивела за територію.

Наступного дня ми приїхали до цього ж магазину вже на чеських номерах, які відірвали від машини, що  невідомо скільки стояла на вулиці. Чехам дозволяли купляти. Не розмовляли  між собою, щоб ніхто не зрозумів, що ми з України.

Після того випадку старались брати з собою в поїздки когось з Чехії, щоб ті купляли для нас. 

Отак  були тиждень-два в Європі, потім повертались в Україну. Сортували все по списку,  куди кому що треба.  

На одній із зустрічей волонтерів Львівщини я запропонував займатись допомогою по районах. Пропозицію підтримали. 

Як була організована робота в районі?

Штаб три роки, починаючи з 14-го, працював щодня. Чергувало до десяти волонтерів. Люди щось приносили, а бійці забирали. Перші списки були стандартні: біля прізвища були графи – каска, бронежилет, ніж, ліхтарик, термобілизна і т.д. Навпроти кожної –ставили +-. На зворотному боці друкували фотозвіти.  

Від другої до шостої хвилі мобілізації ніхто з бійців не виїхав без амуніції. Спочатку видавали все на полігоні, але потім зрозуміли, що звідти не всі їдуть на війну. Далі вирішили, що хто виїжджає в зону АТО, тому і допомагаємо.

У нас були укомплектовані сумки, в яких було все, крім зброї, від шкарпеток і до бронежилетів.

До речі, моя сумка в мене є до нині.

Люди тоді фінансово дуже допомагали. У день могли назбирати до 100 тисяч гривень. Один з наших волонтерів організував збірку у селах: ходили від хати до хати й збирали допомогу.

За нашими підрахунками, у 14-15-му роках пройшло допомоги  через штаб майже на мільйон гривень.

На війні познайомився з волонтерами з інших регіонів. І згодом створили об’єднання “Схід і Захід єдині”, відтоді працюємо разом.

Відомості про те, хто пішов служити, дізнавались в основному через голів сільських рад, тому що добровольці мобілізовувались через різні військкомати. 

Був випадок, коли наш районний військкомат надіслав повістку військовозобов’язаному, а він на той час уже перебував на сході  й наступного дня загинув. Говорю про Героя Андрія  Марунчака з селища Розділ, що у Миколаївському районі.

Як сприймало вас місцеве населення на сході?

На початку, коли тільки звільнили Маріуполь, люди здебільшого були налаштовані вороже. Мовляв, бандерівці, чого ви сюди поприїжджали, робіть порядок в себе, а не в нас. Але потім, коли місто «накрили» «Градами» і ми почали вивозити місцевих, вони зрозуміли, хто друг, а хто ворог.

Був випадок, коли ми приїхали в Дружківку, зайшли в магазин щось купити за потребою. А були одягнені як військові і, звичайно, мали при собі зброю (у той  час так їздили).

На касі продавчиня так здивовано питає: «А ви будєте расчітоватся?». Кажемо, а як по-іншому? Вона відповідає, що ходили «казакі», то брали собі все і не платили.

Ще згадую, як в Слов'янську з-під руїн раптом вилазить дитина, а  мама наздоганяє її й хоче забрати, бо побачила людей у військовій формі.

Ми почали питати, звідки вони тут взялись, відповіла, що живуть в підвалі.

– А чим харчуєтесь?

 – А, – каже, – що знайдемо, те їмо. 

Ми мали якісь продукти з собою і все віддали їм. Треба було бачити, якими вдячними очима вони дивились на нас.  І далі  жінка каже: «Якби у вас на заході була війна, від нас ніхто б не поїхав  вам допомагати. А ви нам допомагаєте».

Ви намагались допомагати й військовим, і цивільному населенню?

Основна мета, яку ми собі ставили, – це була допомога військовим. Причому не мало значення, у якій точці фронту перебуває боєць. Ми могли проїхати й 300 кілометрів, тільки щоб довезти йому передачу. Не один раз в телефоні висвічувалось «Вас вітає Росія», але все одно їхали, бо знали – нас чекають.

Інколи доводилось вивозити поранених і заступати на чергування разом з бійцями, якщо була така потреба.

А цивільному населенню допомагали вибірково. Наприклад, коли їздили до хлопців, що стояли біля села Кримського (село на лінії розмежування), то познайомилися з директоркою місцевої школи й потім кожного приїзду намагалися завжди чимось допомогти дітям.

До речі, місцеве населення теж нам допомагало чи з нічлігом, чи з ремонтом машини.

Багато волонтерів  пізніше пішли  воювати, ти залишився у Першому добровольчому шпиталі ім. Пирогова.

Моя співпраця" з шпиталем почалася з того, що я допомагав їм ремонтувати машини. В одній з поїздок Олександр Гагаєв (віцепрезидент ПДМШ) запропонував залишитись на ротацію, бо бракувало водіїв. 

Залишився, і довелось, окрім шоферства, освоїти ще й медичну допомогу. Найсмішніше бойове поранення, якщо так можна сказати,  пам’ятаю, було в хлопця, який стояв на блокпосту. Снайпер вистрілив, а хлопець в цей час позіхнув, і куля пройшла крізь дві щоки, але не зачепила більше нічого.

Ми його привозимо в шпиталь, медики не можуть зрозуміти, як може бути таке поранення. Ну посміялись і кажуть: «Мабуть, хтось сильно молиться за тебе, козаче!»

Найважче ж було забирати останки вбитого, який підірвався на міні «з сюрпризом». Частини тіла були розкидані  по полю.

Зараз уже немає такої потреби у волонтерській допомозі, армія матеріально  забезпечена. Чи їздиш на схід і наскільки дружною залишається волонтерська спільнота?

Дійсно, вже таких потреб немає. Здебільшого просять запчастини до автомобілів, то стараємося допомогти.

З одного боку, забезпечення ніби і є, але знаю, що хлопці багато що купляють за власні кошти. 

Також вічною буде потреба у домашніх смаколиках. Пам’ятаю, як одного разу привезли сирник, то хлопець каже: «Це львівський сирник, від одного аромату цієї випічки вже будеш ситий».

От недавно був в зоні війни, то вареники й далі розходяться «на ура». 

Загалом, солдати тішаться, що до них ще приїжджають, про них пам’ятають, і, попри все, ще є небайдужі, що не втомились від війни.

 

ІА "Вголос": НОВИНИ