Це яскраво демонструє один із випадків у львівській маршрутці на День Перемоги 9 травня. Після ностальгічних комуністичних урочистостей на Пагорбі слави та Марсовому полі, львівські маршрутки наповнилися колоритними російськомовними пасажирами з латентною комуністичною символікою, екзальтованими пенсіонерами з медалями та у військовій формі, а також їхніх молодших нащадків та послідовників. У маршрутку на вулиці Пасічній зайшла типова російська сім'я, яка своїм виглядом відтворювала найбільш стереотипні уявлення про російських ватників. Глава сімейства – рожевощокий чоловік, приблизно 40 років, у тільняшці десантника, з не вельми інтелектуальним виразом обличчя і відчутним запахом перегару (празнічєк же, как ні как) агресивно і безкомпромісно розповідав втомленій дружині з помітним синяком під оком, як було добре жити в СРСР і як погано сьогодні. Син (13-14 років) жваво розказував старшій жінці років 35-40, можливо, тітці про своє навчання в школі. Розповідь була одноманітною: «если он меня ещё раз тронет, я б*дь его в*бу, я отвечаю». І важко було зрозуміти, чи не випив малий пивка на празнічєк, якщо так лається перед старшою родичкою. З сімейством у маршрутку зайшов і найшановніший цього дня член родини – дід у потертій радянській військовій формі, з кількома орденами, судячи з вигляду мабуть «ветеран».
Усі сидячі місця були зайняті, то ж сімейство зі святковим та піднесеним настроєм стало вздовж усієї маршрутки, активно розмовляючи про наболілі теми. Розмовляли голосно, російською мовою, і з їх розмов було зрозуміло, що вони ностальгують за СРСР, підтримують Путіна, ненавидять Америку й Українську незалежну державу. На одній із зупинок перед главою сімейства звільнилося одне сидяче місце, і в такий святковий день він як чоловік, який поважає ветеранів, вважав за обов'язок уступити місце їхньому дідові. З неприхованим пафосом та урочистою шанобливістю (празнічєк же), він звернувся до діда-ветерана, який стояв у самому кінці маршрутки, запрошуючи його сісти.
Але дідусь, який може не хотів йти через всю маршрутку, яку хитало на дорозі, а, можливо, соромився голосних прокомуністичних розмов свого молодого родича у львівській маршрутці, тихо відповів, що постоїть собі тут. Така відповідь не влаштовувала духовного і «уважающего дєдов» російського патріота, і він голосніше почав кликати діда сісти на вільне місце біля нього. Дідусь, відчуваючи сором за крики родича, вирішив взагалі обернутися до вікна, вдаючи, що кличуть не його, так як, очевидно, зовсім не бажав опинятися в центрі уваги пасажирів маршрутки. Проте родич у тільняшці, не міг собі дозволити, щоб «дєд-вєтєран» стояв на «дєвятоє мая» в маршрутці, й почав агресивніше кликати діда сісти. У його нервовому й дратівливому тоні почали звучати матюки, які проскакували як вставні слова від впевненості, що дід просто його не чує. «Б*дь, он что, меня не слышит?!», – агресивно перепитував дружину російський патріот. Дідусь-ветеран, розуміючи неприємність ситуації, повторив, що він постоїть і відвернувся спиною до настирного родича.
Тут тиснути на діда почала вже й дружина, можливо, дочка дідуся, і вся родина з дітьми, які почали його голосно кликати сісти на вільне місце. Увага всієї маршрутки була привернута до діда, який очевидно у цей момент не хотів ставати об'єктом неприємної уваги публіки, а тим більше через таку невихованість своїх дітей та внуків. Молодий ватник у тільняшці, ніяк не міг второпати, чого «дєда» не хоче сідати й ігнорує його запрошення, тому вирішив «простягнути братню руку допомоги», так як колись СРСР простяг Чехословаччині чи Афганістану, й допомогти діду визначитися чого він насправді хоче.
Молодик, помітно похитуючись, попхався через всю маршрутку, голосно й настирно закликаючи діда сісти, коли він просить. А коли дідусь побачивши, що по його душу вже йдуть, востаннє спробував здатися непомітним та ще щільніше притиснутися до вікна, молодик з агресивною лайкою схопив діда за плечі і, не зважаючи на опір «вєтєрана» та його спроби вхопитися за поручні, поволік його через усю маршрутку і силою посадив на вільне крісло. Дідусь, після всього, що сталося, сидів похнюплено й, здавалося, плакав, бо очі його блищали, та відчував себе приниженим і зламаним, – бо ж став пошарпаним посміховиськом для всіх пасажирів.
А на обличчі молодого російського патріота в тільняшці, якому нарешті вдалося міцними руками «вшанувати» «дєда-вєтєрана», сяяло почуття радості від виконаного обов'язку, гордість за подвиг «дєдов, які воєвалі», щире благоговіння перед радянською духовністю.. Було помітно, що для нього «празнік удался»: І на мітинг сходив, і «фронтових сто грам» на душу прийняв, і ветеранів вшанував. «Спасіба дєду за пабєду!»
Валерій Майданюк, політолог, спеціально для «Вголосу»
ІА "Вголос": НОВИНИ