Розділ 3 "Скнилівська трагедія" з книги "Не зрадь себе" (спогади мера) екс-міського голови Львова Любомира Буняка.

Книга друга. Міський голова

Розділ 3. Скнилівська трагедія

І розкажу я людям горе,
Як тая мати ріки, море
Сльози кровавої лила, Так, як і Ти.
І прийняла В живую душу світ незримий
Твойого розп'ятого Сина!..
Ти Матір Бога на землі!
Ти сльози матері до краю,
До каплі вилила!

Тарас Шевченко

У середині липня 2002 року до мене попросився на прийом командир 14 авіаційного корпусу ВПС Збройних Сил України, розташованого у Львові, генерал-лейтенант С. І. Онищенко. Я здогадувався про тему нашої розмови, бо 8 та 9 липня отримав листи від нього, з яких я дізнався, що 27 липня 2002 року на летовищі "Скнилів" заплановано проведення святкового концерту за участю художніх колективів області та міста у зв'язку зі святкуванням 60-ї річниці 14 АВК.

Генерал-лейтенант С. І. Онищенко справив на мене надзвичайно приємне враження: високого зросту, широкоплечий, гарної зовнішності, впевнений у своїх рухах, говорить коротко, чітко і конкретно. Я подумав – справжній командир. У ньому ще й відчувалась внутрішня доброта, скромність. Справжній козак. Отаких би нам побільше! Сергій Іванович вручив мені запрошення на святкування 60-ї річниці АВК і ще усно попросив те, про що йшлося у листах, – виділити кошти на нагоро­дження військовиків цінними подарунками. Я вважав за честь взяти участь у цьому святкуванні та особисто нагородити військових авіаторів цінними подарунками.

Здається, ми тоді купили близько двох десятків наручних годинників. Хоч таким чином підтримати військовиків, яким платили мізерні зарплати та ще й невчасно. Крім цього, міська влада оплатила орендований зал у будинку культури заводу ЛОРТА, де відбулась офіційна частина, у тому числі і нагородження військовиків. Міська влада і я як міський голова не організовували святкування 60-ї річниці 14 АВК ВПС України й авіа­ційного свята, а лише були запрошені та брали участь у культурно-мистецьких заходах з нагоди святкування.

Після візиту генерала до мене звернувся керуючий справами виконкому О. Кузан, який також виконував одночасно обов'язки заступника міського голови, із заявою про те, що командувач 14 АВК генерал-лейтенант С. І. Онищенко просить дозволу на проведення авіаційного шоу. Я відповів, що такого дозволу дати не можу, тому що у мене самого у цій царині немає жодних знань та досвіду, це, по-перше, а, по-друге, у структурі виконкому як органу місцевого самоврядування немає відповідного підрозділу чи бодай спеціаліста, який міг би фахово здійснювати заходи з безпеки польотів, а те, що в процесі проведення демонстраційних польотів можуть виникнути небезпечні для учасників свята ситуації, є очевидним.

Статистика проведення авіашоу про це свідчить. Заборонити проведення свята ми теж не можемо. Тому нехай вирішують самі. Хочуть літати – нехай літають. Повторюю, ми їм не можемо заборонити літати над територією аеродрому та військового містечка, тому що юрисдикція міської влади не поширюється на ці об'єкти.

Субота 27 липня 2002 року видалася надзвичайно теплою, сонячною, безхмарною. Після завершення офі­ційної частини у будинку культури заводу ЛОРТА ми з дружиною та донечкою на службовому автомобілі під'їхали до військової частини. Нас пропустили на територію авіачастини після того, як я показав запрошення та вартовий солдат зателефонував своєму керівництву.

Далі вже безпосередньо на летовище ми з дружиною та донечкою йшли пішки. Разом з нами йшло дуже ба­гато львів'ян. Думаю, що на розрекламоване газетами "Високий замок", "Поступ" та іншими авіашоу прийшли тисячі мешканців міста та області. Ми йшли по дорозі. Над нашими головами, дуже низько, літав одномоторний спортивний літак. Мені особисто було від цього дуже неприємно, просто лячно. Підійшовши до трибуни, де вже були військові та запрошені гості, я попросив гене­рала С. І. Онищенка дати розпорядження, щоб спортивний літак не літав просто над головами людей. Він тут же по рації дав розпорядження – і літак одразу ж відлетів на злітно-посадкову смугу аеродрому.

На трибуні я зустрів багато знайомих, цивільних і військових, серед них були: командувач Західним оперативним командуванням генерал-полковник С. Чернілевський, генерал-майор Ю. Синенко, генерал-майор С. Климов та інші. Генерал С. Климов підійшов до мене і сказав:

– Любомире Костянтинову, на підльоті літак Су-27. Ви побачите, що він буде робити в небі. Це чудо-машина.

І справді, за декілька хвилин невисоко над злітно-посадковою смугою аеродрому з'явився літак. Він летів спокійно і майже безшумно. У кінці злітно-посадкової смуги злетів трохи вище, розвернувся і почав знижува­тися. Мені здалось, що тепер почулось ревіння двигунів. Я не вірив, що літак падає доти, аж поки він не зачепив верхівки тополь, які росли неподалік. Далі, вже падаючи, зачепив літак Іл-76, який стояв на стоянці, і врізався в землю, при цьому вибухнув, піднявши стовп полум'я і диму. Трибуна, де ми стояли, розміщувалась на відстані 120-150 м від місця вибуху. Все це відбулось дуже швидко. Раптом почулись плач, крики, люди бігли від місця вибуху. Паніки не було.

Моя донечка, якій минуло шість років, спитала:

– Таточку, невже це так задумано?

Я не знав, що відповісти.

Треба віддати належне усім присутнім на трибуні – ніхто не розгубився. Дуже гідно вели себе військові, особливо командувач ВПС України генерал В. І. Стрельніков, генерал-лейтенант С. І. Онищенко.

Чим можна було допомогти постраждалим? Перше, що я зробив, це з мобільного телефону передзвонив І. Романів, коротко поінформував про авіакатастрофу і попросив зателефонувати до швидкої медичної допомоги, викликати максимально можливу кількість автомобілів швидкої медичної допомоги та попередити персонал лікарень про велику кількість поранених. У віданні І. Ф. Романів як заступника міського голови саме були медичні установи міста.

Невдовзі вона мене поінформувала, що хтось передзвонив раніше і карети швидкої допомоги вже виїхали. Як стало відомо, хтось із мешканців багатоповерхових будинків, неподалік від аеродрому, побачив, що впав і вибухнув літак, передзвонив зі стаціонарного телефону на станцію швидкої медичної допомоги. З часу падіння літака до приїзду першого автомобіля минуло 14 хвилин. Дуже оперативно почали прибувати й інші карети медичної допомоги.

У першу чергу, медики надавали допомогу потерпілим – їх відвозили у лікарні. Постійно прибували нові автомобілі швидкої медичної допомоги. Мертвих відправляли в морг.

Щоб не травмувати донечку нещастям, яке трапилося, я вирішив їх з дружиною відправити додому.

З генералом С. Чернілевським ми підійшли до місця падіння літака. Побачений жах словами не передати. Скрізь по полю лежали понівечені людські тіла. Я бачив і чув, як побивався в розпачі авіатор зі Стрия, який спеціально приїхав на авіашоу, – на його очах загинули дружина і син. Він просив у Бога смерті. Його стражданням не було меж. Він бився головою об землю, закривавлений качався по землі. Його ніхто не заспокоював. Думаю, всі, хто це бачив, хотіли хоча б частину його страждань перейняти на себе. Чим можна було йому допомогти?

Рятувальні роботи тривали до ночі. Треба віддати належне медичним працівникам. Вони проявили справжній професіоналізм, самовідданість у праці, героїзм. Медики зробили все, що можна було зробити на першо­му етапі рятувальних робіт.

28 липня до Львова прилетів Президент України Л. Кучма. Губернатор М. Янків, генерал С. Чернілевський, начальник управління СБУ у Львівській області Б. Ваврик, голова обласної ради М. Сендак та я зустрічали його на цьому ж аеродромі.

Він розпорядився зробити усе необхідне для допомоги потерпілим та сім'ям загиблих. Указом Президента була створена Державна комісія з розслідування катаст­рофи на летовищі "Скнилів" 27 липня 2002 року. Комісію очолював Секретар РНБО України Є. К. Марчук.

У комісію входив також В. В. Дурдинець, який тоді очолював Міністерство з надзвичайних ситуацій.

Знову доля звела мене з Є. Марчуком. Кажуть, шляхи Господні незвідані. Перше засідання Державної комісії відбулось у робочому кабінеті губернатора М. Янківа. На ньому були присутні заступники губернатора та міського голови, керівники управління з надзвичайних ситуацій області та міста, управлінь охорони здоров'я області та міста, члени державної комісії та інші. Є.Марчук з пихою та апломбом говорив правильні речі, які були і без нього усім зрозумілі: надати допомогу родинам загиблих, ідентифікувати трупи, котрі неможливо було впізнати, очистити ділянки аеродрому від фрагментів людських тіл та інше, а також усім службовим особам, котрі причетні до організації святкування 60-ї річниці 14 АВК надати відповідні пояснення державній комісії для розслідування причин катастрофи літака Су-27, що трапилася 27 липня 2002 року. Все це цілком зрозуміло і нормально. Але ...

Вже в неділю ввечері на каналі "1 + 1" у програмі ТСН журналіст В. Піховшек сповіщав, що винуватцем аварії літака є місцева влада. Звідки йому це відомо? Ще ж ніхто нічого не розслідував, ніхто нікого не допитував, під варту взято лише пілотів літака – вони залишилися живими, бо катапультувалися з літака, який падав. А Піховшек у Києві все знає і робить висновки.

Газета "Високий замок" у понеділок чи у вівторок надрукувала матеріали зі звинуваченням міської влади у причетності до катастрофи. На першій сторінці вели­кий портрет міського голови на вогняному фоні катаст­рофи літака. Це щоб вразити читача. Хто головний ви­нуватець катастрофи, газеті теж зрозуміло, і вона це, звісно, подає читачам. Звідки виданню усе так швидко і до кінця зрозуміло – не має значення, важливо подати факт, а інші нехай пізніше з'ясовують, так це чи ні.

У понеділок 29 липня на кількох каналах передали у скороченому варіанті інтерв'ю голови Державної комісії з розслідування катастрофи літака Су-27 Є. К. Марчука. Звичайно, громадськість цікавило одне питання: хто ж головний винуватець катастрофи? На нього Є. Марчук, навіть не кліпнувши оком, з безсумнівним апломбом спокійно відповів:

– Головними винуватцями катастрофи літака Су-27 на Скнилівському летовищі є військові та міська влада.

Це дослівно. Тобто ще до закінчення роботи Державної комісії її голова вже все визначив і дослідив. Тепер головне, щоб комісія не помилилася і в цьому ж напрямку сумлінно і наполегливо працювала.

Міг же голова державної комісії сказати інше: наприклад, що ведеться розслідування, допитують свідків, затриманих, з'ясовуються обставини катастрофи та інше; після закінчення роботи комісії та оформлення відповідного документа справа буде передана до суду, і лише суд має право назвати винуватців катастрофи. Але не сказав. Отримавши відповідні марчуківські директиви, комісія під головуванням "самого його величності" Марчука розпочала роботу, себто написання державно­го документа.

Я наведу у книзі окремі витяги з цього "державного документа", але й досі мене мучить питання: за яким партнабором Євген Кирилович набирав у свою команду цілковитих невігласів, щоб ті писали замовний "державний документ"? Вони місцеві чи столичного рангу? Чи личило секретарю РНБО України командувати невігласами хоча би й столичного рівня?

Після кількох тижнів роботи з'явився державний документ, себто звіт. Він нібито і не секретний, бо грифу на ньому немає, але мене ніхто з ним не знайомив. Є. Марчук звинувачував місцеву владу у причетності до катастрофи. Як же так – не ознайомити міського голову з обвинувачуваним звітом. Це навіть не по-кагебіськи. Єжовсько-беріївські попередники завжди перед розстрілом знайомили свої жертви з вироком. Хоча б для форми.

А секретар РНБО навіть цього не зробив. Мені вдалось "дістати" з великим зусиллями розділ 2.2 цього замовного "державного документа" під назвою "Аналіз дій окремих посадових осіб львівського міськвиконкому та львівської обласної державної адміністрації".

Заради справедливості прокоментую низку основних положень звіту. Не можу погодитись з висновками комісії про те, що "Львівський міськвиконком повинен був стати організатором цього свята". Питання: а чому? У місті відбувається безліч різних свят та ювілеїв. І завжди організаторами є самі організації та установи, що їх проводять. Вони ж і зобов'язані згідно з законом нес­ти відповідальність за безпеку проведення таких заходів. У цьому випадку командування 14 АВК також було організатором і відповідальним за безпеку проведення 60-річного ювілею.

Оргкомітет з підготовки та проведення культурно-масового заходу з використанням демонстраційних польотів повітряних суден на відзначення 60-ї річниці 14 Авіаційного корпусу був створений за розпоряджен­ням голови львівської обласної адміністрації М. Д. Янківа від 8 липня 2002 року № 604. У цей оргкомітет на правах члена комітету входила і заступник міського го­лови І. Ф. Романів.

Далі продовжу свої запитання, на які, вочевидь, не отримаю відповіді.

Створювати міський оргкомітет і дублювати оргкомітет, створений головою обласної державної адміністрації, погодьтеся, Євгене Кириловичу, є абсурдним. Це не передбачено жодним законодавством. Як на такі абсурдні речі ви давали своїм невігласам відповідні директиви, а вкінці як голова комісії ще й підписували їх?

Не можу погодитися із висновками комісії про необхідність проведення експертної оцінки прогнозу масштабів та наслідків можливості виникнення надзвичайної ситуації органами місцевого самоврядування згідно з Постановою КМ України від 03.08.1998 року № 1198. Ця постанова визначає органи, на які покладено відпові­дальність за всі подібні дії, і це не органи місцевого са­моуправління. Авіасвято мало відбуватися на діючому аеродромі, тому військове командування насамперед по­винно було організувати таку експертизу. Отже, Євгене Кириловичу, такі директиви геть безглузді.

Далі у цьому документі безглузді твердження йдуть одне за одним. Так, наприклад, лист за підписом в. о. заступника міського голови з гуманітарних питань О. Кузана про те, що виконавчий комітет не заперечує проти організації і проведення авіаційного свята за умови отримання дозволу від Дії ОПР України "Украерорух", трактується у вашому звіті як дозвіл міськвиконкому на проведення авіаційного свята, хоча основну умову цього листа – отримання дозволу від ДП "Украерорух" військовики не виконали.

Далі ще цікавіше. Авіаційне свято проводилось в авіа-містечку "Скнилів" на території діючої військової частини, яка підпорядкована Міністерству оборони України. Повторюю, не на території міста, а на території діючої військової частині, а, згідно з чинним законодавством, юрисдикція органів місцевого самоврядування не поширюється на території розміщення військових частин.

Тому ініціатори та організатори авіашоу на летовищі "Скнилів" не повинні були звертатись до Львівської мі­ської ради для отримання дозволу для проведення авіашоу, а організовуючи святкування, повинні були керуватися у своїх діях "Положенням про порядок підгото­вки спортивних споруд та інших спеціально відведених місць для проведення масових спортивних та культурно-видовищних заходів", затверджених Постановою Кабінету Міністрів Україні від 18 грудня 1998 року № 2025, якою регламентуються усі питання, пов'язані з підготовкою, проведенням заходів та в якій викладені вимоги до суб'єктів, що безпосередньо беруть участь у підготовці та проведенні заходів.

А далі у вашому звіті написані речі абсурдні. Звинувачення міської влади на кшталт "міськвиконком не забезпечив безпеки цивільного населення на території міста", тому що не були введені додаткові заходи з цивільної оборони, просто нісенітниця.

По-перше, сили і засоби цивільної оборони вводяться в дію в країні тільки після оголошення надзвичайного стану або на випадок військових дій. Ці прописні істини повинні бути відомі вам, Євгене Кириловичу, а також Василю Дурдинцю і всім тим, хто творив абсурдний "Звіт Державної комісії".

По-друге, юрисдикція органів місцевого самоврядування не поширюється на військові об'єкти, частини і таке інше. По-третє, які ще додаткові заходи з цивільної оброни можуть проводитись на діючому військовому об'єкті (аеродромі) органом місцевого самоврядування, якщо цей орган взагалі не має до нього доступу?

Перечитуючи ще і ще раз частину "Звіту Державної комісії з розслідування причин катастрофи літака Су-27 ВПС України", яку мені вдалось роздобути, дивуюсь, як такі керівники, як Є. К. Марчук, В. В. Дурдинець та й інші, що підписували таке безглуздя, могли займати високі державні посади? Я вже не говорю про те, скільки доль понівечили невинним людям.

Звичайно, що долі людські давним-давно для них нічого не варті. Є. Марчук згодом навіть прем'єр-міністром України став, а В. Дурдинець деякий час виконував обов'язки прем'єр-міністра. Яку державу можуть будувати такі, з дозволу сказати, "державні мужі", які порядки будуть у цій державі? Про яку компетентність і порядність цих людей можна говорити? Бідна, нещасна Україна, якою керують такі державні мужі!

А ще були інші шавки. Так звані "народні депутати", які підгавкували, звинувачуючи міського голову у Скнилівській трагедії.

Досудове слідство та й довготривалий суд жодної вини міської влади і міського голови, навіть опосередковано, не виявили.

Напередодні одного з останніх судових засідань, що відбулося 4 квітня 2005 року у приміщенні Львівського апеляційного суду, до мене особисто зателефонував, головуючий у Скнилівській справі суддя військового апеляційного суду Центрального регіону України В.В. Загоруйко. Він просив, щоб я як свідок катастрофи прибув до суду для надання свідчень. Я йому відповів, що отримав судову повістку, але давати свідчення у мене немає жодного бажання. Він наполягав на своєму і сказав, що це не суду потрібно, бо суду і так все зрозуміло, а родичам постраждалих, оскільки вони вважають, що міський голова повинен був заборонити проведення святкування 60-ї річниці 14 АВК. Якби я заборонив проведення свята, то трагедії не було б.

Тепер трішечки поміркуємо: такої директиви своїм невігласам навіть Євген Кирилович не давав. Все ж таки, міркував він, це державна комісія, тримати відповідний рівень все-таки треба. Це не рівень "народного обранця" Я. Кендзьора, який категорично звинуватив міського голову в катастрофі літака і в тому, що міський голова не заборонив проведення ювілею 60-ї річниці 14 АВК неіснуючої Совєтської армії. Мовляв, незалежна Україна 2002 року відзначала тільки 11-ту річницю, а міський голова дозволяє святкувати шістдесятилітній військовий ювілей. Неподобство.

Відповідь моя: Кендзьору можна все, на те він і Кендзьор. По-кендзьорівськи мислив і Стефан Козак, голова громадської організації "Скнилівська трагедія", яка об'єднала постраждалих у Скнилівській трагедії. Сам С. Козак під час катастрофи втратив 22-річного сина. Дуже шкода. Непоправна втрата, після якої люди, як правило, стають смиреннішими, бо по-філософськи замислюються над змістом життя взагалі.

Цього не скажеш про С. Козака. Він озлобився, вимагаючи кари для тих, хто ні в чому не винен. Так він налаштував і більшість членів громадського об'єднання "Скнилівська трагедія". Усі вони вимагали кари, кари і ще раз кари. Врешті-решт закінчилось так, як у таких випадках і повинно закінчуватися – тих, хто співчував постраждалим у Скнилівській трагедії, ставало все менше і менше.

Суддя В. В. Загоруйко та інші члени суду під час судового засідання поводили себе дуже коректно. Мене допитували як свідка понад три години без перерви. Хтось із присутніх у залі запитав, чому міський голова дав дозвіл на проведення святкування 60-ї річниці 14 АВК з демонстраційними польотами літаків? Я пояснив, що міський голова підписує документи чотирьох різних видів: листи, розпорядження та рішення як голова виконкому та листи й ухвали як голова міської ради.

Жоден із цих документів, що стосуються авіаційного свята, міський голова не підписував, а значить жодного дозволу на проведення авіашоу не давав. А що стосується заборони на проведення такого заходу, то можу сказати, що заборонити можна все те, що суперечить закону і лише в судовому порядку. На якій підставі можна було заборонити святкування 60-річного ювілею 14 АВК? Підстави немає жодної.

Організації, установи чи підприємства самостійно визначають дати своїх ювілеїв – наприклад, 235-річний ювілей медичного училища або 165-річний ювілей Львівської політехніки. У ті далекі роки не те що незалежної Української держави не існувало, а взагалі поняття Україна було досить туманним. Зрештою, чому народний обранець Кендзьор з трибуни Верховної Ради України не підняв питання про заборону святкування будь-яких ювілеїв неіснуючої Радянської Армії на території усієї України.

Навпаки, 2010 року заплановане прове­дення спільного військового параду російської та української армій на так званий день великої перемоги 9 травня у Києві на Хрещатику. Побачимо, як будуть реагувати на таку подію кендзьори та іже з ними. Це, по-перше. А, по-друге, губернатор створює оргкомітет зі святкування 60-ї річниці АВК із проведенням демонс­траційних польотів літаків. Командувач ВПС України генерал-полковник В. І. Стрельніков та Міністр оборони України В, П. Шкідченко з відома прем'єр-міністра України А. К. Кінаха та Головнокомандувача Збройними Силами України Президента України Л.Д.Кучми дали згоду на проведення святкування 60-ї річниці АВК з демонстраційними польотами літаків над територією діючого аеродрому та військової частини.

Чи міг міський голова галицької столиці все це заборонити? Хіба що в ролі Дон Кіхота з інтелектом марчуківських невігласів – авторів Звіту Державної комісії з розслідування причин катастрофи літака Су-27 на Скнилівському летовищі.

Суд завершився. Винуватцями катастрофи літака суд визнав пілотів полковника В. А. Топонаря та полковника Ю. М. Єгорова. Мені згадався вислів, сказаний генера­лом С. Б. Клімовим, коли ми ще стояли поряд на святковій трибуні після падіння та вибуху літака:

– Два барани сіли за штурвал літака і зробили велику шкоду для десятків, а, можливо, і сотень людей.

Я бачив справжнє людське лихо і море сліз. Я був на кількох похоронах. Бачив невимовне горе молодої жінки, у квартирі якої лежали чотири покійники – чоловік та її діти, яка враз залишилась самотньою. Хіба можна горе цієї жінки описати словами? Ні й ні. Та й збагнути розумом цього не можна. Мабуть, кожна людина віддала б часточку свого серця, щоб зменшити біль цієї молодої жінки. Якби це було можливим!

Життя часом несправедливо жорстоке!

ІА "Вголос": НОВИНИ