І Бєлий, і Блок, і Єсєнін, і Клюєв:
«Росіє, Росіє, Росіє моя»,
… Стоїть сторозтерзаний Київ
І двісті розіп’ятий Я.
П.Тичина
«Дніпровські плацдарми! Я був на південь від Києва, на тих самих Букринських плацдармах (на двох із трьох). Поранений був там і стверджую, до смерті стверджуватиму, що так могли нас змусити переправлятися й воювати лише ті, кому абсолютно начхати на чуже людське життя.
…ми на іншому Боці Дніпра, на клаптику землі, голодні, холодні, без тютюну, патрони на суворому рахунку, гранат немає, лопат немає, подихали, нас з'їдали воші, щурі, що невідомою масою хлинули до окопів…» Я намагався написати роман про Дніпровський плацдарм – не можу: страшно, навіть зараз страшно, і серце зупиняється й головний біль мучить…», - писав про битву за Дніпро і Київ російський письменник – Віктор Астаф’єв.
Сталіністи новітньої епохи не змогли простити правди і дружньо хором виступили проти нього, як і проти Віктора Суворова, що теж розкрив усю гнилизну радянської «могутності» і дійсні плани Сталіна. Нам би всім прочитати роман В.Астаф’єва «Прокляті й убиті» та епістолярний щоденник «Нет мне ответа… эпистолярный дневник 1952-2001 годы». Таких книжок в Росії не читають.
Як відомо, Сталін дав вказівку фронтам взяти Київ до 7-го листопада, тобто до річниці так званої Великої жовтневої соціалістичної революції. Про жертви мова не велася. Про слабку підготовку і озброєння військ – теж. Завдяки безглуздю Сталіна і його бетоноподібним маршалам і генералам, радянські війська понесли під Києвом чи не найбільші втрати в порівнянні з іншими великими битвами.
Німці перетворили західний (правий) високий берег Дніпра у неприступну фортецю, що дістав назву «Східний вал». Радянські війська до такого штурму були неготовими, про що згадує В.Астаф’єв, незважаючи на масовий героїзм. Ось кілька прикладів. Німці схопили радянських розвідників, що були перекинуті на правий берег Дніпра і їм вдалося дізнатися час і місце висадки радянського десанту, що «з літаків і планерів був таки скинутий. А це дивізія вояків! Майже ніхто не залишився живим. Всі загинули ще в небі…
Понтони запізнилися на 2 тижні і війська дістали наказ йти на переправу на будь-чому: дошках, малих човнах, дверях, в’язках комишів. І тисячами йшли на дно. Дніпро кипів від куль та осколків. На Букринському та Лютизькому плацдармах творилося суцільне пекло. Дніпро був у німців як на долоні! Із вбитих радянських воїнів утворювалися дамби, які підривали чекісти. Жінки із навколишніх сіл, хоронили тисячі вбитих, бо нікому було. Мертвими ніхто не опікувався. При переправі через Дніпро потонуло 40-50 % наступаючих. Порівняймо підготовку союзників через Ла-Манш в часі операції «Оверлорд» в 1944 році. Пекучі і до болю правдиві слова про штурм Києва написав відомий український письменник Анатолій Дімаров, який знав війну не з книг, а сам неодноразово перебував у самому пеклі бойових дій. Він стверджує, що у битвах за Київ загинуло 800 тисяч червоноармійців.
Московські сатрапи, на чолі із Сталіним, не жаліли українців, особливо чоловіків.
Як тоді, в 1941 році, коли «доблесні чекісти» підривали мости з цивільними і солдатами, як палав Київ в якому згоріло 200 будинків, як вибухав прекрасних Хрещатик, а люди гинули, гинули… Потім все списали на гітлерівців. У Росії по-сьогодні приховують загибель сотень тисяч бійців і цивільних у часі штурму Києва. В СРСР, в офіційній історичній літературі, давали цифру 10 тисяч загиблих. Дійсно «трупы по Днепру ходили». Так звані штурмові роти, набрані польовими військкоматами в лівобережних та й правобережних селах України, як правило, юнаки 1926 року народження полягли всі!
Ні в одній із радянських республік крім України, не були створені польові військкомати, які силою забирали чоловіків і підлітків – без обмундирування, без зброї і кидали «спокутувати вину», через те, що були під окупацією. В бій йшли з палками, цеглою, або з одною гвинтівкою на трьох. Навіть фашисти старалися стріляти їм по ногах, бо ж в атаку бігли майже діти… І гинули тисячами у своїх чорних піджачках і благеньких штанях. Як згадує В.Астаф’єв, з одного боку в річку входило 25 тисяч вояків, а виходило 2-4 тисячі.
Сталін зовсім про долю українців тоді, не думає Путін і сьогодні. Інакше не опинилося б 1,3 млн. українців у полоні і половина з них загинула від нелюдських умов, створених фашистами – духовними послідовниками більшовиків. Саме біля нашого ста розтерзаного Києва фашисти захопили в полон 650 тисяч радянських солдатів.
Не заперечуємо, що на берегах Дніпра вмирали і росіяни, і білоруси, і грузини, і казахи та воїни – представники інших народів. Вони герої. Як і ті, що вижили у цій різні.
Російський очільник зробив все для того, щоб ці трагічні сторінки війни були сфальсифіковані. В Москві, на Красній площі першого травня цього року стояли з антиукраїнськими плакатами 100 тисяч зазомбованих росіян і в їхніх очах горіла сліпа ненависть і зривалися з уст прокльони на адресу «братнього» народу.
Олександр Довженко у своєму «Щоденнику» (1943 р.) писав про нелюдське страждання нашого народу: «В бої гонять їх, погано навчених, дивляться на них, як на штрафників і нікому їх не жалко». Такі ж слова болю про загиблих юнаків написав і Василь Захарченко, за що і отримав 4 роки тюрми. Київський професор Іван Патриляк наголошує на тому, що Україна понесла великі втрати і не здобула нічого.
Щось подібне нині твориться і на Донбасі.
Аналогічно Сталіну «геніальний» радянський полководець Жуков з ненавистю ставився до українців.Про це також згадував В.Астаф’єв: «Жуков был гениальным полководцем, который израсходовал русский народ». Типовий людський браконьєр! Лише за трагедію Єльні він мав би були забутим у віках. «Это не гениальный полководец, а гениальный палач» (В.Астафьев)
Український історик В.Король наводить слова капітана Коваленка, який почув їх від генерала Ватутіна, а йдеться про ставлення Жукова – типового садиста – до українського народу. Цитуємо: «Жуков: «Зачем обмундировывать и вооружать этих хохлов, все одни предатели, чем больше в Днепре утопим, тем меньше после войны в Сибирь придется ссылать». Цю сатанинську думку Жуков виклав на засіданні воєнної ради в м.Требухові, де обговорювалося питання форсування Дніпра і визволення Києва.
Хай ці слова пам’ятає вся Україна і, особливо, Черкащина, де польові військкомати найбільше мобілізували «чорних піджаків», яким було по 16 років і майже ніхто з них не повернувся.
Нині яскравим продовжувачем справи Сталіна-Берії-Жукова є В.Путін, який розв’язав війну в Донбасі, де знову гинуть українські юнаки, що заступили дорогу російським агресорам. Перманентність російського імперіалізму – очевидна!
А на думку спливають слова нашого поета Василя Симоненка:
Їх би за ґрати, їх би до суду,
Їх би до карцеру, за розбій
Доказів мало? Доказом будуть
Лантухи вкрадених вір і надій.
ІА "Вголос": НОВИНИ