Список знищених борців за незалежність України можна продовжити: Іван Мазепа, Євген Коновалець, Степан Бандера… Ці та інші особистості нині визнано національними героями України. Попри це, наші недруги силкуються спаплюжити їхнє героїчне і жертовне життя, приписують їм не властиві риси, недружелюбне ставлення до деяких національних спільнот України. Зрештою, судіть самі.
Почнемо з матеріалу п. Лариси Крушельницької, почесного директора Львівської наукової бібліотеки імені Василя Стефаника НАН України. Шановна вчена, доктор історії, професорка, громадська діячка оприлюднила виписки з доповіді, яку у вигляді листа відправили з Кам’янця-Подільського 22 липня 1919 року від міністра єврейських справ головному отаману – С. Петлюрі. Копію цього листа надіслали тоді ж міністрові народної освіти – дідові пані Лариси – А[нтінові] Крушельницькому [1878-1935]. Лариса Крушельницька віднайшла її у 1987 року в його фонді, що зберігається в Центральному історичному архіві у Львові (ЦІА 361).
Безумовно, такий документ був вартий негайної і повної публікації, але тоді, у 1987 р., ніхто б його не надрукував. На жаль, нині викрадення численних документів, що сталося в ЦІА, закрило на довший час доступ до архіву і тим самим можливість віднайти цей лист. Тому цитуємо хоча б ці виписки з доповіді, які збереглися у Лариси Крушельницької (цитую мовою оригіналу):
«УНР
Загальний Департамент
Міністр Єврейських справ
22 липня 1919 р.
м. Камянець на Поділлі
Таємно
До Пана Міністра Народної освіти
При цьому надсилаю копію доповіді делегації від єврейського населення до
Пана Головного отамана (переклад з єврейської).
Большевизм існує, це хвороба. Але большевизму не буде тому, що він не має коренів, особливо на Вкраїні, де 84% населення – це селяни. Протиєврейські ексцеси – це результат роздратування, викликаного провокацією. Я добре розумію, що козаки, котрі грабують, з людей військових перетворюються в бандитів. Козаки вже самі це розуміють і самі вимагають проти цього заходи.
В Галичині євреї ідуть разом з українцями (як відомо, єврейські частини брали участь у військах УНР – Л. К.). Поляки однаково переслідують, а галицьке (українське – Л. К.) суспільство дуже оцінює цю спільну працю. (…) Їм відомо, що для деморалізації української армії асигновано мільйони грошей. (…)
У єврейських колах є можливість увійти у відношення з Західною Європою, ви можете сказати, що ви йдете разом з Україною, добиваєтесь признання самостійности України. Тільки в демократичній Україні єврейські ремісники зможуть жити і розвиватися. Тому ми беремо участь в державнім будівництві і хочемо брати участь в майбутнім. (…)
Погроми, від котрих особливо страдає єврейська біднота, є наслідком діяльности чорносотенних елементів, вкоренившихся в військо, урядові органи і міліцію. Необхідно реорганізувати наші частини, вигнати з них чорносотенців, а вперед треба пустити галичан, добре дисциплінованих, котрим погромна хвиля є чужа».
Такою була думка безпосередніх свідків того, що відбувалося в Україні за часів Директорії. Не сталося так, як говорив автор доповіді. Більшовизм таки переміг і за 70 років панування в Україні винищив і вирвав з корінням не менше від половини з тих 84 відсотків селянського населення. А що головний отаман? Повіривши полякам, спочатку допомагав зі своїм військом у боротьбі з більшовиками, а потім був змушений віддати зброю, коней і навіть чоботи. Врешті, понад 30 тисяч українських хлопців гинули в польських таборах від хвороб і голоду та ніколи не удостоїлися подяки й такої шани, яку мають три американські летуни й один французький вояк на польському військовому цвинтарі у Львові… Змінилася доля в СРСР єврейських ремісників, як і їхнє ставлення до незалежності України. І врешті саме вони – ремісники, залишені на поталу своїми і чужими «можновладцями», стали основною і найбільшою жертвою фашизму.
У цій доповіді привертає увагу характеристика галичан, яку так завзято десятиліттями спотворювала Москва. Справді, Українська галицька армія, в якій служило багато студентів, була в Першій світовій війні одним з найбільш дисциплінованих, «інтелігентних» військових об’єднань. Так писали про неї австрійські хроніки. Але, як бачимо, цього було замало для боротьби з дикою навалою більшовиків. Тому хочу закінчити ще одним реченням з цієї доповіді, яке, якщо задуматися, стосується не тільки минулого нашої історії.
«Відступ директоріальних військових частин не є випадком, а наслідком вагаючоїся політики (підкреслення моє. – Л. К.). Ви, носителі національного звільнення, залишилися без народу, за котрий хотіли боротися. І зробилося це завдяки тому, що ваші дії розійшлися з обіцянками і це відштовхнуло населення з правдивого шляху спільної праці за вільну, самостійну Україну».
Такою була правда минулого. Така є правда сучасного. До написаного додамо слова Симона Петлюри, головного отамана військ УНР, голови Директорії УНР: «…Я вірю і певний, що Україна, як держава, буде. Може не зразу такою великою, як нам хотілось би, але буде. Думаю я, що шлях для Української Державности стелиться через Київ, а не через Львів. Тільки тоді, коли Укр[аїнська] Державність закріпиться на горах Дніпра і біля Чорного моря, тільки тоді можна думати… про збирання українських земель…».
Сьогодні маємо чималу історіографію проблеми стосунків єврейської громади і денікінського режиму на південних теренах України. У радянські часи замовчували той факт, що «…до приходу Гітлера найбільш значне в наш час винищення євреїв мало місце на Україні в період громадянської війни» (О. Козерод). Проблемам погромного руху присвячено праці Е. Хейфеца, П. Єлецького, М. Мозіна, М. Штіфа, А. Малєєва, Д. Пасманика, С. Гольдельмана, П. Кенеза та ін. Скажімо, за даними Б. Лекаша, у 20-ті роки XX ст. на Півдні України (тут діяли збройні сили на Півдні Росії – ЗСПР) загинуло під час 226 погромів армії ЗСПР 80 тис. євреїв. Професор Йоркського університету (м. Торонто) Орест Субтельний у підручнику «Україна. Історія» наводить цифру 35-50 тис. євреїв, які загинули під час погромів. Науковці С. Марценюк і В. Симоненко подають цифру 27 тис. Олександр Козерод вважає, що під час близько 250 погромів загинуло 65-70 тис. євреїв. За характером погромів він виділяє два періоди: 1) період так званих «тихих» погромів (червень-липень 1919 року) – Харківська та Катеринославська губернії. Чинили безперервні напади на єврейські будівлі, пограбування, ґвалтування жінок; 2) період масових убивств (липень-серпень 1919 року) – Полтавська, Чернігівська, Київська губернії. Із липня 1919-го поширилися крадіжки, шантаж та взяття заручників, більшість яких згодом розстріляли.
За період (1918-1919) відомий лише один випадок усунення з посади російського генерала за єврейські погроми (м. Сміла). Вважають, що взаємовідносини єврейської спільноти і денікінського режиму були органічно пов’язані з концепцією царського указу щодо єврейського питання («смуга осілості»).
До слова, майже половина членів чорносотенних організацій Російської імперії (близько 200 тис. осіб) діяла в Україні (О. Найман). Чи не це стало однією з причин, що впродовж (1918-1921), за підрахунками Єврейського громадського комітету допомоги потерпілим від погромів, погроми відбулися у 100 населених пунктах Волинської губернії, 164 – Подільської, 239 – Київської, 42 – Чернігівської, 40 – Полтавської, 12 – Харківської, 71 – Миколаївської та Одеської, 26 – Катеринославської. Російське слово «погром» без перекладу увійшло до більшості європейських мов (О. Найман).
Причин таких акцій, на жаль, було чимало. Серед них – активна участь євреїв у торгівлі, ремеслі, які переважно провадили в містах чи містечках. Тоді ж купецтво прагнуло купити продукти села дешево, а свої товари цінувало дорого. З міст надходили вказівки про податки, місто керувало поліцією та чиновниками (тут теж було чимало євреїв), які чинили свавілля щодо селян. Серед мотивів погромної агітації було також ототожнення більшовизму з єврейством. Хоча євреї були і серед тих, хто боровся проти більшовиків, як були українці серед більшовиків. Один із молодих українських інтелігентів, соціал-демократ Левко Чикаленко писав про учасників антиєврейських акцій: «Вони потоплять волю України в єврейській крові» (О. Найман).
За словами Н. Банчик, в «Україні у полум’ї громадянської війни всі сили, що воювали, «відігрались» на масах знедолених євреїв, хоч уряд УНР протидіяв погромам». Цілком очевидно, що негативні настрої, антилюдські акції, насильства проти євреїв були відомі С. Петлюрі. Але він вбачав у них жагу до помсти, а не антисемітизм. Зі свого боку С. Петлюра підтримав пропозицію про створення єврейських військових формувань, які взяли б на себе охорону життя і майна беззахисних мешканців містечок. Зрештою, такі загони створювали стихійно, діяли вони активно. 15 серпня 1919-го уряд УНР видав розпорядження про передачу 11 460 000 гривень (близько 6 млн крб) Міністерству єврейських справ для допомоги потерпілим від погромів. Потім на ці потреби було асигновано ще 20 млн гривень. 26 серпня поточного року С. Петлюра і начальник штабу підписали наказ №131, де погроми було названо ганебним явищем, кримінальним злочином, а також найтяжчою державною зрадою. У спеціальній відозві головний отаман зазначив: «Кара на смерть мусить упасти на голову погромників і провокаторів». Згідно з доповіддю командуючого київською дивізією Максима Тютюнника, восени 1919-го за вчинення єврейських погромів було розстріляно в м. Вахнівці Липецького повіту – 4 грабіжники, на ст. Христинівка – 83 погромники, м. Тальному – 5 таких осіб (О. Найман).
До слова, разом з іншими національними меншинами до Української Центральної Ради (липень 1917) увійшли також єврейські партії (30 місць у ЦР та 5 – Малій Раді). У складі Генерального секретаріату, пізніше – Раді міністів УНР працювали єврейські діячі М. Зільберфарб, М. Рафес, О. Золотарьов, А. Ревуцький, Я. Вульф-Ляцький, П. Красний, С. Гольдельман, С. Гутник (ЕУ. – Т. 2). Переповідають, що тривалий час над приміщенням Центральної Ради майоріли чотири прапори: український, російський, польський і єврейський.
Як складались українсько-єврейські стосунки на теренах Східної Галичини, особливо періоду ЗУНР? Із виписки резолюції ліберальних єврейських сил: «Конференція мужів довір’я сіоністської організації в Галичині з задоволенням приймає до відома ухвалу Українських Національних Зборів у Львові від 19 жовтня 1918 р., якою, у відповідності до послання Вільсона (президент США – авт.), визнає їх [євреїв] як національність і надає їм національно-персональну автономію». В умовах ЗУНР, характеризуючи українсько-єврейські взаємини, Матвій Стахів, професор Українського вільного університету (УВУ) писав: «Таких прав Жиди не дістали ніколи в ніякій державі в світі» (М. Гон).
З боку загалу єврейства стосовно ЗУНР дослідники в більшості відзначають, по-перше, його нейтральне ставлення, по-друге, жодна з діючих у краї єврейських національних партій не протиставилася українській державності, по-третє, наприкінці березня 1919-го про підтримку ЗУНР проголосили партії лівого крила. Хоча напередодні включення Східної Галичини до складу Польщі президент УНРади Євген Петрушевич (1863-1940) зазначав: «Від горожан Галицької Республіки жидівської національності… домагаємося справедливого ставлення до нашої державності…» (М. Гон). Пізніше за ініціативи Соломона Ляйнберга було створено «Жидівський курінь» (1200 бійців). Тому за активну підтримку Листопадового чину 22-24 листопада 1918 р. поляки влаштували єврейський погром, унаслідок якого загинуло 150 осіб (Р. Шаг).
У 30-х рр. XX ст. у стосунки українців та євреїв корективи внесла діяльність ОУН. Її безкомпромісна боротьба за державність включала силові методи. Це стосувалося й євреїв. Загострення українсько-єврейських стосунків особливо зросло після перевороту Гітлера, у зв’язку з орієнтацією деяких українських кіл на плани Розенберга… Хоча чимало українців (пересічних громадян, провідників політичних сил) відмежувалися від антиєврейської істерії. І все ж, попри критичне ставлення до нацизму, ОУН пішла на співпрацю з гітлерівцями. Особливо тісні стосунки між ними склалися з 1937 р. Вони пояснювалися не стільки ідеологічними, скільки суто прагматичними міркуваннями. Певна частина українських націоналістів вважала гітлерівську Німеччину природним союзником у боротьбі з СРСР і Польщею, і вірили, що фюрер, діючи у власних інтересах, допоможе створити самостійну Україну. Це був «шлюб з розрахунку». Він сприяв проникненню в ідеологію ОУН елементів расизму й антисемітизму. Український політичний експерт Кость Бондаренко стверджує, що деякі діячі ОУН Степана Бандери (1909-1959) виявляли певну зацікавленість до нацистського досвіду політики щодо євреїв і розглядали можливість її застосування в Україні.
На наш погляд, складність тогочасних взаємин між двома спільнотами об’єктивно висновує сучасний дослідник М. Гон. «Одні боролися за державність у рідному краї крізь призму шевченківського «…на нашій, не своїй землі». Інші – як частина народу-вигнанця, шукали шляхів для збереження нації й плекали надії на далекий, проте омріяний Ерец-Ісраель».
Оксана Боруцька, спеціально для «Вголосу»
ІА "Вголос": НОВИНИ