Наприкінці 2020 багатьох розчулила новина про жінку, яка посмертно врятувала чотирьох людей – їм пересадили її органи. Коли Наталію Миколишин везли на останню в її житті операцію, медперсонал Клінічної лікарні швидкої медичної допомоги вишикувався коридорі, висловлюючи жінці повагу. Її син, семінарист Львівської духовної семінарії Святого Духа УГКЦ Любомир Миколишин, тоді багато розповідав про своє рішення – врятувати життя незнайомих людей, завдяки органам матері. Через п’ять місяців після трагічної події в його родині, хлопець розповів «Вголос» як переосмислив своє рішення, чи є фраза, яка полегшить вибір для рідних та яка заповідь допомагає жити з таким вибором. За словами Любомира Миколишина, для нього є два мотиви, якими він керується, коли погоджується розповідати свою історію: розказати про те, якою була його мама, і донести до людей про трансплантологію з усіх аспектів (морального, церковного, людського, емоційного). «Щоразу переконуюся у правильності свого рішення» До минулого року Україна значно відставала навіть від сусідньої Білорусі у різноманітті органів, які пересаджували в нашій країні. Вперше серце пересадили у 2019 році у Ковельській лікарні. Пересадка печінки у нас проводиться в колосально маленьких об’ємах, легені досі не пересаджуються. Але від 2020 року відбувся стрибок у трансплантації нирки. Справа не в уміннях лікарів, і не лише у малій обізнаності людей щодо трансплантології. В Україні діє «презумпція незгоди», тобто, автоматично, всі люди, в яких констатована смерть мозку, не згодні з донорством. У сусудній Білорусі, Іспанії діє «презумпція згоди», відтак, лікарі можуть навіть без родичів констатувати смерть мозку, що прирівнюється до біологічної смерті, і вилучати органи. «Думка про це рішення, яке я прийняв п’ять місяців тому, мене не полишає. Не можу сказати, що вона стала постійною і нав’язливою, але я спілкуюся з тими людьми [якими пересадили органи матері] і постійно про це пам’ятаю, – говорить Любомир Миколишин. – Переконуюся в правильності свого рішення. Як і тоді, так і зараз, моє ставлення до донорства, трансплантації, не змінилося – це можливість жити майже повноцінним життям іншим людям». Коли його мамі стало зле, її до лікарні доправляли бабуся Любомира і дядько – мамин рідний брат. «Бабця була у великому шоці, та й про мене можна сказати те саме, коли один з лікарів сказав нам про можливість трансплантології. Нас не вмовляли, просто повідомили про таку річ: «При нашій лікарні функціонує трансплантологія. Зважаючи на те, як розв’язується ситуація з хворобою вашої мами, шанси дуже низькі, що вона виживе. Чи не хотіли б ви підписати рішення про згоду на те, щоб вона стала посмертним донором?» – пригадує Любомир. [media=67718,67719,67720] «Ці документи підписані не чорнилами, а сльозами» За словами самих лікарів – один з найскладніших моментів у роботі – озвучити рідним про можливість трансплантології. Розуміючи велике горе, вони вимушені одразу просити про таку пожертву, скільки органи по смерті людини, можуть жити дуже мало. Нирка, до прикладу, може чекати свого пацієнта максимум добу після вилучення, серце може чекати чотири години, печінка – сім годин. Кожна година простою на апаратах – це теж впливає на органи. Любомир переконаний, універсальної фрази, як заговорити з рідними про пересадку органів немає: «Гадаю, це залежить від емоційного рівня сприйняття кожної людини. Стовідсотково, немає універсальної фрази чи формули. Тут йдеться про внутрішні переконання родича донора. Вже тисячу разів про це говорив – я просто поставив себе на місце своєї мами. Сам себе запитав, чи мама це дозволила б, чи мама так вчинила б. І це було стовідсотково – «так»«. Хлопець погоджується з лікарями, які вважають найважливішим сказати, що «серце вашої близької людини буде жити 10-20 років і буде битися». Для багатьох матерів, батьків, дітей це вагомий аргумент. «Це стовідсотковий і один з основних аргументів, які діють. Донор дає людям шанс на нормальне життя. Коли я підписував документи, я не знав, що це буде чотири людини. При підписанні письмової згоди, там є перелік тканин та органів і треба поставити галочку, де це потрібно. Тому, я завжди кажу, що ці документи підписані не чорнилами, а сльозами», – говорить він. «Ці люди отримали шанс далі творити добро» Від моменту, коли син побачив маму на кушетці, яку везли в реанімацію, до того, як підписував документи в юридичному відділі, минуло до двох годин. «Звісно, ми робили усе можливе, ходили до різних лікарів – невродогів, нейрохірургів, які збирали консиліуми, робили дослідження. Але ймовірності, що мама повернеться до свідомості було мало», – говорить хлопець. Він додає, що навіть через певний час не до кінця розуміє, що ним керувало, коли довелося поїхати додому за необхідними документами, як вдалося «вимкнути» людські почуття та емоції. «У той час я відкинув сентименти і увімкнув в собі певну холоднокровність. Сам собі сказав: «Наші органи – тлінні. А у такому випадку ці органи можуть продовжитти людям життя». Єдине, про що я просив згодом цих людей – не сприймати ці органи як те, що нам належить. «Це шанс, він випав вам і ми з вами повинні це використати та продовжити творити добро». Багатьом такий шанс не випадає, та для чогось ми на цій Землі затримуємося», – каже Любомир. Від моменту прийнятого сином рішення дотепер, хлопець говорить, що він «поріднився» з людьми, яким пересадили органи матері. «Очевидно, мені не байдуже їхнє здоров’я. Вважаю, що люди живуть своїм життям, у кожного свої сім’ї, турботи. Це ж насправді не так все гладко для них. Це жмені таблеток і постійні обстеження. Я не хочу надокучати своєю присутністю, нагадувати про це». Любомир зауважує, що в такій ситуації зовсім руйнуються будь-які межі – релігійні, ідейні тощо. «Чув історії, коли будисту пересадили органи мусульманина», – приводить він приклад. Хлопець розуміє, що кожна людина має свій стиль життя, свої погляди, свої проблеми, тому не нав’язується із частим спілкуванням. «Я не знав, кому віддадуть мамині органи і навіть не думав, звідки будуть ці люди і з якими поглядами на життя. Єдине, чого я дуже хотів – зустрітися з людиною, якій пересадили мамине серце. Я згодом розповідав пану Віталю (Віталій Бабак, з Одеси, отримав серце Наталії Миколишин), що мама мала серце, яке віддавалося повністю своїм дітям і іншим людям. Виявилося, що всі люди чудові, добрі. До того ж, після такого випробування, кожна людина переосмислює життя. Їм випав шанс жити». «Мама показала найбільший жертовний вияв любові» В нашій країні люди мало обізнані про трансплантологію, а щодо Церкви існує багато міфів і упереджень. Любомир Миколишин – семінарист Львівської духовної семінарії Святого Духа УГКЦ, і на ситуацію у своїй сім’ї дивиться очима віри і як навчає Церква. «Якби я на цю подію з мамою дивився лише людськими очима, то не міг би про це говорити спокійно, а, певно, захлинався б слізьми. Воно так і є, та я стараюся триматися. Я дивлюся на це очима Церкви і віри. Вірю в те, що так нас навчав Христос, наш Бог – про те, що це не кінець. Це Пасха, тобто перехід. Перехід від земного життя до вічності», – говорить хлопець. І додає: «Якби ми тут прожили 70-80 років, а у випадку з мамою, всього лиш 47 років, і все, – воно би втратило сенс. По-людськи, мамине життя минуло дуже скоро, а очима віри і так, як навчає Церква – це є перехід. Значить, своє завдання на Землі мама виконала. Є така заповідь: «Немає більшої любові, як хтось своє життя віддасть за ближнього свого». Ми дуже часто говоримо про неї у контексті наших бійців, які зараз на фронті. Це найбільший жертовний вияв любові. Але і в нашому випадку це теж спрацьовує. Переходячи, тобто, помираючи тілом, ти даєш можливість жити ще іншим людям», – переконаний хлопець. Проте, Любомиру доводилося читати й різні коментарі щодо свого рішення. Він зізнається, що особливо старші люди часто кажуть, мовляв: «Ми приходимо в цей світ цілими, і такими маємо відійти». «Майже п’ять місяців я приїжджаю до мами на могилу і думаю: Мама дала життя не лише мені з братом, а ще чотирьом людям. Можливо, мамин вчинок змусить задуматися ще більше людей про такі рішення», – сподівається Любомир.

ІА "Вголос": НОВИНИ