Наш екскурс у минуле – про ще одну народну комісію, власне, йдеться про активність віруючих – українських греко-католиків напередодні ювілею Хрещення. Їх живу Церкву чинна влада на українських теренах називала неіснуючою, самоліквідованою, її вірних – залишками (рештками) уніатства або ж колишніми греко-католиками (уніатами). У діаспорі вона отримала ймення Українська католицька церква (УКЦ) або ж стосовно України – «катакомбна», «мовчазна», «нескорена». Нині в науковій літературі її називають «Церквою в Церкві» (Наталя Шліхта).
Очевидно, що в умовах підпілля греко-католики не могли (і не бажали) офіційно брати участь у будь-яких відкритих заходах, присвячених ювілею. Більшість із них щонеділі, у великі християнські свята була біля радіоприймачів, дослухаючись трансляції «радіолітургії» («Радіо Ватикану», засноване 1931 р.). Увагу до таких радіопередач краян Галичини підтверджують численні факти з тодішніх офіційних матеріалів. Скажімо, обласний уповноважений у справах релігій в одному зі звітів писав: «Фактично в кожному селі, в яких були працівники апарату, від кількох до десятків сімей слухають українську студію «Радіо Ватикану». В іншому матеріалі йдеться, що в смт Меденичі (Дрогобицький р-н) 35 відсотків віруючих слухали Богослужіння з Ватикану, ще 5 відсотків відвідували костел. У с. Бикові (Мостиський р-н) віруючі до церкви не ходили (всі слухали релігійні передачі з Ватикану). Висловлювали також стурбованість шкідливим впливом польської телевізії (чимало матеріалів мали релігійну спрямованість), перебуванням у сусідній країні греко-католицьких достойників: «Безперебійний прийом телепередач з ПНР і радіопередач зарубіжних клерикально-націоналістичних центрів», «Наявність уніатських приходів в ПНР, які ось уже три роки поспіль відвідує секретар конгрегації Східних Церков, архієпископ М. Марусин».
Після перебування в області у складі туристичної групи першого єпископа українських вірних в Аргентині Андрія Сапеляка (1997-го, після 60 років перебування в діаспорі, владика повернувся в Україну) у вищі інстанції полетіло донесення: «Изучался вопрос о возможности проведения на Украине накануне празднования 1000-летия «крещения Руси» синода униатских епископов по вопросу легализации этой церкви».
З особливою зацікавленістю мешканці прикордонних областей (районів Львівщини – Мостиського, Самбірського, Яворівського) слухали передачі про перебування Його Святості Папи Римського Івана Павла II (1978-2005) у Польщі (ще соціалістичній). Уже тоді чули його слова, безпосередньо адресовані їм, українським греко-католикам, що хрещення 988 року є «хрещення України, а не сусідніх держав». Саме Папа поставив київське християнство в центр цивілізаційно-культурного процесу Східної Європи, Уралу й Азії. Особисто Святіший Отець відзначив тисячоліття Хрещення України-Русі в Римі (липень 1988) і в Ченстохові (Польща), запевнивши українців, що «Бог не покине того, хто терпить і бореться за віру, за гідність, за правдиву свободу духу».
Свої урочисті відправи, молебні з нагоди тисячоліття Хрещення України княжої доби греко-католики підпільно вшановували на кладовищах, у «домашніх церквах» або ж самочинно відкритих недіючих храмах за участю нелегальних, але своїх священиків, єпископів. А ще на відзнаку цієї події на видному місці таємно воздвигали хрести Господні. Скажімо, у с. Костильники (колгосп «Червона зірка») Мостиського р-ну його встановили на подвір’ї біля недіючої церкви Вознесіння Господа нашого Ісуса Христа. До слова, на теренах цього господарства (села Зав’язанці, Ніговичі, Княгиничі та Костильники, всього – 9 сіл) було аж 5 безпідставно знятих із реєстрації сакральних споруд. Церковне майно не вилучили, бо ключі від храмів були у віруючих. Ба більше, недіючу церкву в с. Зав’язанці (св. Димитрія) (там була сільська рада) миряни відремонтували, а коли йшлося про її «освоєння» по-радянському, за архівними даними, вони «збиралися для колективних молінь і гостро реагували» (!).
У с. Милятин (Буський р-н) у церковному дворі, як свідчать архівні дані, був «місійний хрест» (за документом), на якому було прикріплено металеву табличку зі словами «Хрещення України. 1938 р.». Вистояв! У церкві с. Суховоля (Бродівський р-н) висіли хоругви з вишитими словами «Хрещення Русі-України». У с. Дроговиж Миколаївського району (церква Успення Пресвятої Богородиці) священик на горищі знайшов ікону Нерукотворного Спаса – рушник Вероніки (XVI ст.). У церкві с. Добрівляни (Дрогобицький р-н) радянський інспектор від релігії побачив ікону «Хрещення» і відзначив: фелон – жовтий, єпитрахиль – синя. Чого б це? – подумалося сьогодні. Що тоді мав на увазі радянський чиновник? А ще занотував: «У селі дуже багато хрестів». «У с. Мишлятичі (Мостиський р-н) ще багато придорожніх релігійних символів». «Уздовж доріг у населених пунктах є ще багато хрестів та інших релігійних знаків» (Сколівський р-н). Йшов 1987-й! До проголошення незалежності України залишалося ще чотири роки.
Матеріал підготовлено за даними Державного архіву Львівської області (ДАЛО). – Ф. Р-1332. – Оп. 3. – Спр. 406. – Арк. 49; – Спр. 435. – Арк. 98; – Спр. 436. – Арк. 55, 63, 76; – Спр. 437. – Арк. 11; – Спр. 438. – Арк. 24, 31, 32, 34, 39 зв., 41, 43, 44, 45.
Юрій Боруцький, «Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ