В ногу з терором
Відразу ж хочу застерегти читачів, що не ставлю собі за мету розпалювати міжконфесійне непорозуміння, виступити проти Церкви чи принизити релігійні почуття, але об'єктивні реалії нашого сьогодення вимагають правди. Кожний громадянин України вільний обирати і сповідувати таку релігійну конфесію, до якої лежить його душа і серце. Конфесії, які закликають до толерантності, міжконфесійного зближення, закликають до миру і злагоди в суспільстві – такі конфесії є життєдайними і мають перспективу в майбутньому. На жаль, не всі конфесії дотримуються Божих заповідей і утверджують не на словах, а на ділі, любов до ближнього.
Папа Іван Павло ІІ, як і нинішній Глава Католицької церкви Франциск І молилися і молиться за всезагальне добро і мир для всіх, хто живе на нашій планеті.
На жаль, російське православ'я, починаючи від його витоків поклало в основу не толерантність чи екуменізм, а освячення авторитарних режимів і повну відмову від Божої та людської моралі. Брехня і злоба стали ментальністю чи наріжним каменем діяльності цієї конфесії, починаючи від 1169 р., коли війська Володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського (!?), зруйнувавши Київ, винищили тисячі киян і тоді ж було вкрадено ікону Вишгородської Богоматері, яка нині є національною реліквією Росії. Російське духовенство, як і влада, завжди замовчували цей факт і, без сумніву, Україні не буде повернуто цієї унікальної ікони, як і тисячі інших історичних раритетів з України, що нині зберігаються в російських храмах.
Московське духовенство завжди противилося розвитку культури, боялося європейських впливів і завжди цуралося духовно-культурного прогресу.
Друкар Іван Федоров мусів втікати на Волинь і до Львова від розлючених малоосвічених попів, які загрожували його життю і чинили опір організації друкарства.
У Львові стоїть пам'ятник цьому талановитому росіянинові.
Саме вихідці з України підносили на вищий щабель духовності і укріплювали московське православ’я. До таких належали владики Дмитро Туптало, Феофан Прокопович, Стефан Яворський та чимало інших, які, на жаль, тоді, в деспотичній державі, зрікалися своїх демократичних поглядів і релігійності. Так було з Ф.Прокоповичем та С.Яворським, які підтримали російського тирана і душителя української волі – царя Петра І.
Найбільшою бідою російського церковного керівництва, зрештою як і білого та чорного духовенства від 1596 р., тобто від часу Берестейської унії, було створення УГКЦ. Згадаймо долю Йосафата Кунцевича, згадаймо і те, як російський цар-реформатор, Петро І, вкупі з духовенством, винищували греко-католиків на Холмщині, зрештою і по всій Україні. Не мусульмани, а православні – московіти вибили до ноги Пратушинських мучеників. Про це теж не любить писати російська історіографія чи офіційні історики РПЦ, як замовчують і по-сьогодні підкуп і силове приєднання Київської метрополії до Московського патріархату. За соболі. Або як був обраний на митрополичу кафедру Гедеон Святополк Четвертинський у 1685 р.
Безприкладним цинізмом була зрада братів-православних і придушення повстання гайдамаків Коліївщини у 1768 р. російськими військами, які допомогли польській шляхті втопити виступ у крові.
Ще один російський сатрап – Микола І у 1839 р. заборонив в Україні УГКЦ, а все її майно було передано РПЦ. Московські духовні владики тоді мовчали, не протестуючи проти гонінь і насильства християн.
У ХХ ст. вожді більшовизму – Лєнін та Сталін боялися Українських церков і люто знищували українське духовенство.
В 1921 р. було відроджено Українську Автокефальну Православну Церкву, яка в умовах щоденних переслідувань і терору проіснувала до 1930 р. Її ієрархи, зокрема митрополити Василь Липківський, Микола Борецький, Іван Павловський загинули в ГУЛАГу, аналогічна доля випала і архієпископам Костянтину Кротевичу, Костянтину Мамошкевичу, Юрію Міхновському, Степану Орлику, Володимиру Самборському, Фіодосію Сергіїву, Олександру Грищенкові. Всі вони були розстріляні чи замучені з наказу Сталіна. Разом з ними було знищено 15 православних владик, сотні священників і тисячі вірних УАПЦ. Російське духовенство мовчало.
Не менш жахливою була доля ієрархів, священиків та вірних УГКЦ. Вже в 1945 р. всі владики цієї Цекрви були заарештовані і знищені, а Митрополит Йосиф Сліпий поневірявся 18 років по таборах і тюрмах «неозорого» Радянського Союзу. Значна частина храмів і церков була передана на РПЦ. Ми уже писали про штучну «ліквідацію» УГКЦ на Львівському псевдо соборі. Розсекречені документи Державного архіву Львівської області дають змогу будь-якому дослідникові переконатися про «союз нерушимий» у цій брудній і сфальсифікованій справі російського духовенства і «доблесних» чекістів та більшовицьких партійних органів.
Кажуть, що сатана є батьком брехні. Отож, понад більше ніж пів століття представники РПЦ в Радянському Союзу оббріхували і фальсифікували діяльність УАПЦ та УГКЦ за кордоном у післявоєнний період. Слова «уніат», «пособники фашизму» і «розкольник» і по-нині широко вживаються у лексиці владик і священиків «братньої» церкви. Достатньо поспілкуватися з монахами чи священиками РПЦ, у Почаївській чи Києво-Печерській лаврах, правда сюди ще доповнилася інформаційна війна проти УПЦ-КП та інших релігійних конфесій.
Справжню істерію в російського духовенства викликало зняття прокляття (анафеми) з гетьмана Івана Мазепи, Українською Православною Церквою у 1994 р., яке діяло в РПЦ з 1708 р. Такі випадки демонструють взірець тісного єднання російської влади і російської церкви. Інспірована ілюзія всупереч фактам. Апологети і реваншисти російського неототалітаризму в рясах особливо проявляють себе сьогодні, тобто в часі, коли Путін здійснив аншлюс Криму, коли російські диверсанти і прибічники розвалу України розв’язали військові дії у східних регіонах нашої держави, всупереч здорової логіки, демонструючи багатовікову любов до «молодшої сестри» і «братського народу» автоматом калашнікова.
Російська експансія в Україні, підтримана доморощеними українофобами призвела до різкого зростання історичної свідомості мільйонів українців і в тому числі російськомовних, і це у свою чергу викликало негативний резонанс щодо оцінки діяльності керівництва РПЦ і духовенства не тільки в Росії, але й на території України. Історична перспектива подальшого розвитку і впливу РПЦ стає очевидною і ця конфесія мимоволі сама себе перетворює в релігійного ізгоя.
І у наші дні, як відомо, окремі священики РПЦ активно підтримують сепаратистів навіть приймаючи особисту участь в терактах і бойових діях. Всю Україну сколихнув випадок, що стався в храмі Пресвятої Богородиці в Перевальному, де так звані «козаки» захопили і понівечили цей храм, що перебуває під юрисдикцією УПЦ КП. Ніхто з керівництва РПЦ і в тому числі «богобоязний» патріарх Кіріл не осудив цей ганебний вчинок, а лише публічно вибачився митрополит Переяслав-Хмельницький та Вишгородський УПЦ МП Олександр Драбинко, а також настоятель храму Святої Варвари у Херсоні о.Сергій Дмитрієв. Все інше духовенство РПЦ і надалі перебуває в тіні Кремля і активно підтримує експансіоністську політику президента РФ В.Путіна.
Навіть в роки окупації фашистами Європи і в часі розгнузданого свавілля нацистів і гестапо, тисячі католицьких і протестантських священиків і владик засуджували терор Гітлера, за що і поплатилися життям. В Росії все мовчить «бо благоденствує». Духовенство РПЦ не осудило Путіна і за його дії на Північному Кавказі, Грузії та Україні. Російське православ'я перетворилося в ідеологічний придаток режиму. Про релігійну нетерпимість, особливо, що стосується УГКЦ та УПЦ КП – відомо, тому екуменічної єдності нема і не може бути. А як раз до цього і закликають глава УГКЦ Святослав та Митрополит УПЦ КП Філарет.
На днях митрополит РПЦ Іларіон, традиційно фальсифікуючи діяльність УГКЦ, різко виступив проти так званих «уніатів». Його підтримав і патріарх Кіріл.
Але найбільш нахабно щодо нашого новообраного Президента Петра Порошенка повівся офіційний речник Московської патріархії В.Легойда. Цитуємо уривок із ближчої статті доктора філософських наук Юрія Чорноморця під назвою «Безодня ненависті», що була надрукована в газеті «День» № 102, п'ятниця-субота 6-7 червня 2014 р. «В цих умовах РПЦ здійснила небувалий за своєю зухвалістю крок. Офіційний речник Московської патріархії пан В.Легойда зробив брутально по формі та необґрунтовану по суті догану новообраному президенту України. Пана Легойду вивело із рівноваги те, що цілі два дні – на момент оголошення ним публічної догани Порошенкові – наш новий президент не виконує вказівки патріарха Кіріла висловлені у його привітанні Порошенку із обранням! Спробував би В.Легойда заявити щось подібне Путіну…», далі «…заява В.Легойди була не лише некоректною і нерозумною, а й може стати черговим кроком до історичного краху Московського патріархату, і всі інші провокації лише посилюють вірогідність саме катастрофічного для РПЦ шляху розвитку подій».
Отже, російському політичному і церковному керівництву слово «екуменізм» не притаманне ні в помислах, ні в дії і це може викликати в недалекому минулому лише політико-духовну анемію та негативний резонанс серед усіх великих конфесій світу, а сама Росія ніколи не стане європейською країною. «Русский мир» залишиться на маргінесах історії .
ІА "Вголос": НОВИНИ