Письменник Володимир Даниленко, відомий читачам за книгами «Місто Тіровиван», «Сон із дзьоба стрижа» та ін.. поділився з кореспондентом «Вголосу» своїми роздумами про життя і літературу, про макітру з варениками, як модель української кадрової політики, про письменницькі гонорари та про вади української ментальності.


І. Про літературу, життя та непросту письменницьку долю

 Володимире, чому Ви почали писати книжки?

Знаєте в дитинстві хлопчики люблять бігати. Добре бігають всі, але хтось один так швидко бігає, що за ним неможна вгнатися. Йому приємно всіх обганяти. І в дитинстві я помітив, що вмію цікаво розповідати історії дітям. Вони завжди сидять з розкритими ротами і слухають мене уважно. Мене заохочували: приносили яблука, горіхи. Я відчув насолоду від того, що вмію цікаво розповідати - так само, коли пишеш. Це був момент самореалізації, саморозвитку: чим більше ти розповідаєш, тим більше ти вдосконалюєшся.

 А з «яблуками» зараз як?

Зараз з яблуками гірше, бо розвалений ринок, дуже слабка капіталізація виробничого бізнесу..В середньому тираж книжки становить три тисячі примірників. Про гонорар кожний письменник домовляється індивідуально, але зазвичай – це 10% від реалізації. До порівняння, Хемінгуей вимагав, щоб йому віддавали 50%. Але це був єдиний випадок в історії. Лев Толстой видавав книги за свої кошти.

Загалом, видавши книжку, у нас можна заробити близько тисячі-півтори доларів. Найбільший гонорар в Україні я отримав за новелу «Сон стрижа». Хоча в Україні і Росії новела вважається некомерційним жанром і її ніхто не хоче видавати. Мою видали два рази. Вона отримала диплом «Краща книжка року» на книжковому форумі у Львові минулого року.

За кордоном Ваші твори також видавалися японською, німецькою та іншими мовами. Там умови кращі, ніж в Україні?

Кращі. На Заході мої книжки виходять більшими тиражами, приблизно від 5 тисяч. Але гонорари там не залежать від кількості тиражу.

На жаль, українців як культурну націю, в світі не знають. Знають про Помаранчеву революцію, кількох спортсменів, Вєрку Сердючку – і власне все. Все це проскакує і швидко з голови вилітає. Дратує те, що українську класику ніхто не знає. Ми зачаровані своїми класичними письменниками, але що з того! Те, що видається величезним накладом, суспільство обговорює це, живе цим, читає, розкладає кожну фразу і цитує. Таким чином роздувається міф і література стає могутнішою. А коли ти пишеш, як вода в пісок, і ніхто не знає, ні цитує, фільмів не знімають, спектаклів не ставлять - це зовсім інша ситуація. Що не означає, що погана якість.

Те, що не знають нашої літератури в світі, це питання маркетингу, розкрутки?

Ні, це питання культурної традиції. Взагалі культура повинна жити, її треба, як дитину, доглядати, плекати, тоді вона міцнішою буде рости. Так само і література. Поки суспільство не навчиться любити свою культуру, нічого не буде.

Ідеальним в цьому плані мені видається американський книжний ринок. Об’єктивно він сформувався так, що на ньому присутні лише 5% іноземної літератури. Щоб ні з ким не ділитись. У ці відсотки входить вся зарубіжна класика і сучасні бестселери. Тобто вони кого попало не видають. Тому в Америці свої письменники найбільше заробляють. Там гонорари йдуть на сотні мільйонів. Хоча правда й те, що тих, хто живе виключно з гонорарів, небагато. Ті, що поезію пишуть, взагалі не можуть продавати. Вони можуть тільки на гранти існувати чи лекції читати. Європейські ж письменники набагато бідніше американців.

Але питання також і в розкрутці. Я впорядкував масу антологій української літератури, перекладав різними мовами і видавав. В новелістиці українці взагалі дуже сильні. Том української новелістики 19-20 століття видати - вона нічим не поступається американській, французькій, на такому ж рівні. Українська новела екзотична, можливо, в ній трошки більше депресії, ніж у американців. У американців в центрі уваги супермен, він бореться до кінця і виграє. В українців більше герой-невдаха, який програє, але його переживання, внутрішній світ – художньо це написано дуже цікаво. В романістиці українці слабші за ті народи, які мають потужні літератури: традиція не сформована, не було державної ідеології та міфології. А от поезія у нас дуже сильна. Але поезія - це не комерційний жанр.

Тобто українці сильні в тих жанрах, які не вимагають глибокої літературної традиції, фундаменту, що можна написати на одному подиху, на рефлексіях?

Так. Роман вимагає доброї техніки, текст треба багато разів переписувати, знати як правильно будується фабула. Якщо взяти англосаксонців, то вони перед тим, як написати роман, серйозно, як виконроб, думають й складають його план: розбивають під лінійку скільки чого повинно бути, - і тільки після того починають писати. Слов’яни пишуть зразу: сів і пише, пише… Тому, якщо взяти романи Достоєвського, вони, з точки зору структури, дуже незграбні. Достоєвський був бідний чоловік. Він здавав романи в товсті журнали. На початку, в першій журнальній подачі весь сюжет вже був складений. А дальше починалися страждання героя. Все. Так саме писали українські радянські письменники, наприклад, Павло Загребельний. Кількість домінувала над якістю. Товстий роман давав пристойний заробіток.

Коли Вам пропонують прочитати тексти перед публікацією аби внести до них якісь правки, як Ви до цього ставитесь?

Позитивно. Я вважаю, що нормальна справжня успішна книжна виходить тоді, коли є хтось з друзів чи опонентів, які об’єктивно, без заздрості скажуть, що це варто давати, а це - суб’єктивно і не цікаво. В такій ролі може виступити і видавець, але він повинен володіти бездоганним смаком, нюхом, знати що піде на ринку. Я видав книжку «Лісоруб у пустелі» в київському видавництві «Академія». Так от саме так ця книжка і писалася. Я приніс рукопис, а видавець мені сказав, що хотів би бачити дещо інше. І я перероблював. Ця книжна виявилася досить успішною.

Творчість кого з українських письменників Вас цікавить?

Олександр Жовна – український Достоєвський з Кіровоградщини. Для мене він стоїть вище Андруховича чи Жадана. Є львівська письменниця Галина Пагутяк. Вона депресивна, але цікава в плані естетики, психологізму. Недавно у Львові помер письменник Ярослав Павлюк. Є блискучий київський комік Богдан Жолдак. В Америці живе, але видається в Україні, Володимир Діброва. Дуже цікава сучасна поезія, на будь які смаки.

Українських сучасних письменників є багато талановитих. Я проводив різні конкурси: «Золотий бабай», «Коронація слова», щоб спровокувати появу масової літератури. Сотні нових авторів з’являються щороку, але потім швидко зникають… Люди відчувають, що в них є дар слова і намагаються щось писати. Потім, коли вони бачать, що потрібно вдосконалюватися, а грошей немає, вони йдуть з літератури, проте не всі, бо відчувають потенціал. Однак ця потенція не підкріплена бізнес-середовищем. Слабість українських письменників полягає у абсолютній байдужості суспільства.

Сучасні російські письменники мені не цікаві. Вважаю, що російська сучасна література більше постраждала від комерціалізації, ніж українська. Там видають тільки детективи, жіночі романи, фентезі і ще мемуари відомих людей. Література про життя там нікого не цікавить.


ІІ. «Газелі бідного Ремзі» – сатиричний роман про українську бюрократію

Чому Ви обрали для останнього свого твору жанр сатири?

Кожна епоха цікава по-своєму. Коли вона завершується, ти можеш оцінити те, що минуло. Власне цей роман я починав писати в епоху Кучми і закінчив вже в наш час, в посткучмівський період. Для мене було принципово показати свіжу історію, яка була би важлива для України. Ми перейшли від авторитарної, регульованої демократії до анархічної моделі демократії, коли політики поливають брудом один одного, коли хаос в економіці, коли рейдерство процвітає. Мені важливо було показати цю епоху і показати, що власне нічого не змінилося. Самі підходи в системі державного управління не змінились. Мій герой, вже новий президент, який вже після революції сидить і користається тими ж самими методами, що і Кучма: в нього є така макітра з варениками, в кожному варенику заліплений хтось із міністрів чи політиків. Він цю макітру трусить і який вареник вискакує наверх, тим дають кращі посади, вареників же, які спускаються вниз, усувають з влади. Потім знову трусять. Цим користувався Кучма і цим користується Ющенко. І думаю, що буде користуватися наступний президент України. Я хотів показати вічні речі, які відбуваються в українському політикумі і суспільстві незалежно від того, хто є президент. Це не є критика Кучми, це є критика українського суспільства і його ментальності.

Які ж риси української ментальності заважають українцям жити добре?

Вважаю, що ми сьогодні пожинаємо результати неправильної політики наших предків. Всі середньовічні війни - це були релігійні війни. Національно-визвольна війна була війною між католиками і православними. Там були моменти, які привносили козаки, які хотіли зберегти свої вольності, але головний пафос середньовічних війн був релігійний. І якщо подивитися зараз, то де зараз католицький світ – це частина європейського континіуму, європейського материка, а православний світ опинився за бортом Європи. Якби тоді наші предки були більш передбачливіші... Правда, гетьман Виговський розумів це. Він вважав, що Україна не повинна об’єднуватися з православною Росією, а краще мати справу з іншою релігією. Тоді б ми збереглися як нація. Але його ніхто не послухався.

Я до того веду, що всі проблеми, які прийшли до нас із православ’я, оцю візантійщину, ми пожинаємо сьогодні в своєму політикумі. Корупція має витоки саме з візантійщини, з православ’я. Якщо взяти статистку корупції, то найнижчий рівень її є в протестантських країнах, потім з відривом йдуть католицькі країни. В Італії, Польщі та інших католицьких країнах корупція є, але там з нею борються. В Україні, коли ловлять політика на тому, що він крав, він не йде з політики, просто сидить і вдає, що нічого не трапилось. Оці вічні моменти я хотів показати в своєму романі «Газелі бідного Ремзі».

Вважаєте, що ці українці ніколи не позбавляться цих недоліків?

З цим можна досить успішно боротися. Для того, щоб написати цей роман, я влаштувався на роботу в Кабмін, щоб побачити що там відбувається. Я працюю в управління зі зв’язків із засобами масової інформації. Але це дає достатньо можливостей, щоб спостерігати за роботою управлінь, за тим, що там відбувається загалом.

Я розумію, що влада – це Ахіллесова п’ята українського суспільства. Найбільша ж проблема нашого суспільства – це його аморальність. Україна була надовго відділена від церкви, була атеїстичною. Другий момент - те, що православ’я ніколи не приділяло серйозної уваги гріху, оскільки завжди було релігією, яка обслуговувала інтереси держави, а тому гріх воно шукало насамперед у зраді державних інтересів. Але, скажімо, крадіжки, які робила влада, ніколи не вважалися злочином і не засуджувалися, бо вважалося, що влада є від Бога. І тому ми маємо сьогодні такі проблеми. Врятувати Україну сьогодні може само суспільство, яке народить нову еліту, нових лідерів.

Довідка

Володимир Даниленко закінчив факультет української філології Житомирського педагогічного інституту та аспірантуру Інституту літератури НАН України. Доктор філологічних наук інституту літератури АН України. Перший у дев’яностих роках захистив дисертацію з психоаналізу. Автор книжок «Місто Тіровиван» і «Сон із дзьоба стрижа», упорядник антології сучасної української прози «Квіти в темній кімнаті».

Твори перекладались німецькою, японською, польською мовами. Привернув до себе увагу літературного середовища не тільки як письменник, а й як автор численних успішних мистецьких проектів.

Новий роман Володимира Даниленка «Газелі бідного Ремзі» розповідає неймовірну історію, що базується на політичних реаліях України: епоха Леоніда Кучми, у розпал касетного скандалу адміністрація президента хапається за соломину, щоб врятувати режим. Потрібний досвід людини, яка потрапляла у схожі ситуації та викручувалась з них. І таку людину знайдено в особі кримського хана Хаджи Селіма Герая І, якого в XVII-XVIII століттях три рази скидали з престолу, але щоразу він повертався до влади. Хан був не лише спритним політиком, а й тонким ліриком, що писав газелі під псевдонімом Ремзі.

За допомогою медіума Розалії Шовкалюк хана повертають з того світу, до нього приставляють двох офіцерів СБУ і змушують служити владі. Про замахи на неугодних владі людей, продаж зброї Усамі Бен Ладену, відвідини російської військової полярної лабораторії, що займається створенням кліматичної зброї, південноамериканського міста Нью-Орлеан, яке переживає паніку перед наближенням урагану, та про інші авантюрні пригоди спостережливий Ремзі розповідає в любовних посланнях до сорока жінок свого гарему.

ІА "Вголос": НОВИНИ