Офіційним днем народження Студентського братства у Львові можна вважати 21 жовтня 1988 року. Саме тоді на факультеті журналістики Львівського університету імені Івана Франка вийшло перше число студентської стінгазети «Точка зору».
Видавцями цієї газети були Юрій Лобан, Адам Подгаєцький, Михайло Дашкович та Олесь Пограничний.
Зараз Олесь Пограничний є директором Школи вільних та небайдужих.
Внук січового стільця та зв’язкової УПА
Мабуть для сучасної молоді будуть незрозумілими спогади абітурієнтів часів 80-тих, які мали можливість подати документи тільки до одного вузу і тільки на одну спеціальність. Тоді багатьом довелося мріяти про навчання у виші роками та щороку складати вступні іспити. Так, Олесь вступав на історичний факультет шість років поспіль. Між вступними кампаніями працював на заводі. І аж наприкінці 1986 року йому вдалося вступити на підготовче відділення Львівського, тоді ще державного університету. А згодом – студентом факультету журналістики.
Олесь Пограничний поєднував навчання з громадською роботою. Тоді розпочало свою діяльність «Товариства Лева». Але запрошували до нього тільки тих, кого б радянська система визнала неблагонадійними.
«Мій дідусь по батькові був воїном армії УНР, січовим стрільцем полку Євгена Коновальця. Він після 1934 році був в’язнем концтабору «Береза Картузька». Там утримували політичних в’язнів. Під час радянської окупації він був зв’язковим. Йому допомагав мій батько. Моя бабуся була зв’язковою УПА. Вона навчила мене співати гімн України. Мій хресний тато Микола Федьків був упівцем. У 1951 році село мого батька, Коростенко з-під Перемишля, депортували на Донеччину. А мого батька вивезли ще швидше. Йому було всього 15 років в 1947 році, коли в село заїхала машина з енкаведистами, похапали молодих хлопців прямо на вулиці і відвезли в Кривий Ріг працювати на шахтах. І вони нам про це розказували. У нас ці теми звучали постійно. Тому не дивно, що одного дня мене покликали до Товариства Лева», - пояснює засновник Студентського братства.
Щоправда, вдома застерігали дітей, що виносити розмови про Україну та спогади родини за межі хати не варто. Хоча, як згадує Олесь, у радянській школі були свої методи дізнання інформації. Так, коли він навчався у початковій школі, то мусив брати участь в опитуванні, де були питання на кшталт: що висить у вас вдома на стіні? Олесь писав, що у них вдома висить картина Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові». А ось родини школярів, які зізнавалися, що повісили щось крамольне з точки зору радянської системи, як от портрет Шевченка, мали неприємності.
А навіщо нам комсомол?
То ж до студентських часів Олесь Пограничний вже мав чітке усвідомлення, хто він і чого хоче. І коли вже на факультеті познайомився з такими самими як він – Миколою Шевчуком, Вадимом Фрунзе, Миколою Савельєвим та Адамом Подгаєцьким, Юрієм Лобаном та Ігорем Ткаленком. Ці хлопці, разом з Володимиром Панкеєвим, Олегом Кузаном, Андрієм Боднарчуком Петром Рибчуком, Олексієм Шалайським та Тарасом Давидяком, які згодом утворять Студентське братство.
Але спочатку було Товариство Лева. Члени цього товариства їздили на Личаківський цвинтар прибирати могили видатних українців. Окрім того, прибирали у церкві Михайла (кармелітів босих), створювали чи відроджували традиції вертепів у 1988 році.
Звісно, деяким викладачам таке не подобалося. Під час одного круглого столу в університеті знайшовся такий, що почав звинувачувати хлопців в реставрації могил українських буржуазних націоналістів на Личаківському цвинтарі. Хлопці пояснювали, що вони прибирають всі занедбані могили, а там можуть бути поховані і поляки, і євреї, і росіяни. Але викладач не вгавав і порадив студентам ремонтувати свій гуртожиток. На що почув у відповідь: «Якщо ви проголосите шостий гуртожиток пам’яткою архітектури, то ми його теж будемо реставрувати».
І в якийсь момент хлопці зрозуміли, що для студентів мають бути свої, студентські справи. Почали гуртувати студентів. Збиралися вечорами за чаєм, обговорювали потребу створення студентської організації. Цікавилися такими організаціями у країнах Прибалтики та в Польщі.
«Ми вважали, що нам, студентам, треба пильнувати кілька речей. Це українська мова у навчальних закладах, щоби студентів не брали до війська або хоча б дали можливість служити в Україні, та студентське самоврядування без комсомолу. Був такий кумедний випадок ще на першому курсі. Були збори комітету комсомолу факультету. Щось там обговорюють. Ігор Ткаленко тягне руку, тягне, щось хоче сказати. Дають йому слово і він каже: «А нам взагалі треба той комсомол? Може він нам не потрібен?». І сів. Всі мовчать і дивляться один на одного. Після зборів підійшла до мене викладачка одна і каже: "Нам треба зібрати збори групи та скерувати Ігоря на психологічне лікування», - згадує Олесь Пограничний.
А ще члени Студентського братства ухвалили створити касу взаємодопомоги на випадок, коли когось виженуть з університету. Щоб той братчик мав хоч якусь фінансову допомогу на перші кілька місяців, поки шукатиме роботу. Хлопці скидалися по два-три рублі з кожної стипендії. Касиром став Володя Панкеєв. Першим, кому знадобилася така допомога, став Олесь.
Газета-самвидав та упорядкування пам’ятників українським воїнам
У жовтні 1988 року хлопці почали видавали на факультеті журналістики газету «Точка зору». Це була стіннівка. Вона висіла в головному корпусі університету біля деканату факультету журналістики. (Факультет журналістики тоді був на третьому поверсі головного корпусу університету). Цю стінгазету ніхто не посмів зняти. І читати її приходили не тільки з інших факультетів, але й з інших вишів. Можливо, тодішній декан факультету журналістики Володимир Здоровега отримав на горіхи від керівництва університету, але ніхто не посмів її здерти.
Тут опублікували статтю Вікторії Андрієвської, яку цензура не дозволила друкувати у газеті «Ленінська молодь» (пізніше перейменована на «Молоду Галичину»). В цій статті говорилося, що міський комітет комсомолу Львова повідомив, що буде підтримувати неформальні молодіжні організації, які займаються екологією та культурою, як от «Товариство Лева». Звісно, таке рішення обурило вище партійне керівництво, яке вимагало тримати усіх в кулаці. Скандал вийшов за межі України. До Львова приїхала знімальна група передачі «Взгляд» з Москви. Вони у своїй програмі згадали про стінгазету «Точка зору» та цю статтю. Володимира Здоровегу знов викликали на килим.
А Олесь Пограничний з Юрієм Лобаном поїхали до Прибалтики набиратися досвіду у колег, які вже видавали свої незалежні газети, щоб зав’язувати контакти з молодіжними лідерами. Шукати було важко. Телефони були тільки стаціонарні, лідери мешкали у гуртожитках. То ж українські студенти, маючи тільки поштову адресу литовського громадсько-політичного руху, який наприкінці вісімдесятих років виступав за відновлення незалежності Литви, «Саюдіс», сіли в поїзд та поїхали без попередніх домовленостей.
«Ми прийшли, відрекомендувалися. Вони так на нас подивилися… Але потім нас познайомили з молодіжкою їхньою, з редакцією газети. Так ми і подорожували. Зранку приїхали у Вільнюс, поспілкувалися. А ввечері – на поїзд і до Риги. Наступного ранку ми вже в Таллінні. Ми попривозили звідти пачки газет. Спілкувалися з Новодворською. Потім спілкувалися з народною депутаткою ще Радянського Союзу. І ми чули багато такого, що у Львові ще вважалося антирадянщиною», - каже активіст.
Подорож тривала цілий тиждень. Відповідно, хлопці прогуляли у тиждень занять. А в ті часи навчання тривало шість днів, пари були і в суботу. То ж хлопців почали сварити та погрожувати відрахуванням з вузу. Після кількох таких розмов у деканаті Олесь Пограничний написав заяву і сам пішов з університету.
Проте перша думка, яку він мав, коли він вийшов з корпусу університету, була про те, що через рік він сюди повернеться. До проголошення Незалежності України залишалося ще три роки.
Але студентські братства вже почали виникати на різних факультетах різних вишів та об’єднуватися між собою. У травні 1990 року міська рада Львова офіційно зареєструвала організацію «Студентське братство Львова». На всесоюзний студентський форум вже від «Студентського братства» поїхав Олег Кузан.
Хлопці почали робити газету-самвидав «Братство». Щоправда, вона виходила раз в місяць. В ній, до прикладу, друкували статті на якусь певну тему. А потім – відповідь відомих громадських діячів, як от Мирослав Маринович. Цілу сторінку виділяли під історичні постаті – Василя Стуса, Валерія Марченка, Юрія Литвина, Олекси Тихого. Всі ці українці померли у в’язниці. І львівські братчики вважали, що громадськість про них повинна знати.
Наклад газети на початку був 5 тисяч. Коштувала вона 30 копійок. Але читачам не було шкода навіть рубля за таку газету. Вторговані кошти йшли на видання газети, журнал «Віко» та виплату гонорарів своїм авторам.
Окрім цього Студентське братство Політехніки відновлювало пам’ятні знаки на місцях боїв. Так, вони відновили пам’ятники дивізійникам біля Бродів, січовим стільцям на горі Ключ біля Синьовидного.
Також чи не кожних вихідних львів’яни виходили на віче на площі перед університетом.
А у 1990 році у Львові відбувся студентський фестиваль «Вивих».
«Цей фестиваль додав нам віри у наші сили», - зізнається Олесь Пограничний.
Тоді ж почалася таємна підготовка до студентського голодування, яке згодом назвуть Революцією на граніті.
Проголошення Незалежності України
В день, коли в Україні проголосили Незалежність, Олесь Пограничний перебував у Карпатах з пластунським табором. Якраз збиралися виходити на гору Параску. І тут по радіо оголосили, що в країні оголошено надзвичайний стан. Звісно, підйом на гору скасували, бо ж невідомо було, чим той надзвичайний стан закінчиться. А у таборі була понад сотня дітей.
Хоча Олесь Пограничний зізнається, що очікував такого розвитку подій. Адже вже цілий рік Україна жила в передчутті майбутньої незалежності.
«Ми – не залякане покоління. Нас пробували залякати, але ми не злякалися. Звісно, якби вони у 1987-88 роках кількох з наших вбили чи розстріляли, як це було до нас, то ми б злякалися. Наприклад, коли у 1972 році Віктор Морозов, Григорій Чубай, Олег Лишега, Микола Рябчук та Роман Кісь видали альманах «Скриню», то їх порозганяли та декого посадили. А нас: посадили, випустили, потримали у в'язниці, випустили. Але молодь, в принципі, не знає страху. Тут уже дев’яностий рік, а ми з 1987 щось робимо і ми ще живі. Це додавало драйву», - резюмує один з засновників Студентського братства.
ІА "Вголос": НОВИНИ