У підвалі будинку ховаються мешканці. Позавчора пастор отримав коротке повідомлення: «Не телефонуй. Як з’явиться можливість, ми самі зв’яжемося з тобою». 

Війна буде ?

Пастор Віктор Мунько зізнається, що про можливість масштабного вторгнення підозрював давно. Навіть дату називав – 22 або 23 лютого.

«22 лютого – бо дата з двійками. А 23 лютого – бо день їхньої армії. Я помилився всього на один день», - говорить він.

Чоловік розповідає, що ще наприкінці минулого року до нього переїхала родичка з окупованої Горлівки. Там вона доглядала свою стареньку маму, то ж мусила залишатися на окупованій території. Хоча дітей вже давно вивезла до родини в Ірпені, де вони навчалися у школі, а потім і вступили до українських вишів. А коли старенька мама померла, то й вона з’єдналася з родиною. Саме ця родичка розповідала про настрої в окупації та чого варто очікувати від росії.

«У неї вже був недобрий досвід. Саме вона переконувала нас вивезти дітей та жінок з Ірпеня. Радила нам, які речі брати з собою. І казала, що якщо вона помилилася, то родина зможе в будь-який момент повернутися додому», - згадує Віктор Мунько.

І додає, що саме завдяки їй він вивіз свою родину з Ірпеня заздалегідь. А ось сам повернувся: тут  його церква та паства.

Ранок нової війни

24 лютого Віктор Мунько прокинувся раненько, о 5 годині. Почав передивлятися новини в інтернеті. І так дізнався, що Київ бомбардують.

Згадує, що здивувався таким новинам, тому що з вікна його помешкання Київ добре видно. Але через кілька хвилин надійшло наочне підтвердження повномасштабного вторгнення росії в Україну: на власні вуха чоловік почув вибухи у столиці.

Оскільки його донька, вчителька, перебувала в Києві, то зв’язався зі знайомими з проханням вивезти її. Але там уже всі зібралися і виїжджали з міста.

«Кілька днів в Ірпені було спокійно. Бої точилися в Гостомелі. З вікна мого помешкання було видно їхні гелікоптери, як вони бомбардували. Потім бої почалися в Бучі. Була спроба прорватися на Ірпінь, але їх відбили», - згадує він перші дні активних бойових дій.

Якийсь час чоловік сподівався, що Ірпінь не зачепить, тому що жодних військових об’єктів там нема; прямої дороги на Київ – теж. Для чого було окуповувати та вести бої у спальних житлових районах, він досі збагнути не може.

Але в підвалах тих житлових будинків ховалися від бомбардувань жінки, малі діти та літні особи. То ж Віктор Мунько почав організовувати евакуацію мешканців. На той момент єдиним пунктом з евакуації цивільних осіб в Ірпені стала центральна біблійська церква. Туди мешканці зверталися, їх організовували та допомагали виїхати з міста.  

Різдвяні подарунки в часи війни

Пастор Віктор Мунько згадує, як на четвертий день сильних бомбардувань він зайшов у приміщення церкви аби скласти деякі речі, щоби вони не постраждали під час вибухів, і звернув увагу на пакунки, які лежали ще від Різдва. Це були подарунки від проєкту «Сумка самарянина». У тих пакунках були дуже необхідні зараз речі для дітей: гребінці, шкарпетки, зубні пасти, іграшки для дітей різного віку, конструктори, олівці, розмальовки та інше.

Чоловік ходив по підвалах, де ховалися люди й роздавав ці подарунки дітям.

«Я знаходив людей у підвалах, роздавав дітям подарунки. Люди були перелякані, плакали. Ми з ними молилися і я знов переконував їх йти в центр щоби евакуюватися», - згадує він.

Багато хто з них дослухався і зважився виїхати. Зараз у пастора ірпінської церкви є великий список з іменами, телефонами та адресами людей в Ірпені. Хоча на цей момент вони перебувають в евакуації, дехто навіть вже закордоном.

«Одну родину я запам’ятав. Ми у вайбері створили групу, де проводили перекличку всіх, хто залишився. Одного дня тут відгукнулася й ця родина. Виявилося, що вони ще в Ірпені і у них закінчуються продукти. Я здивувався: чому ви сидите ще тут, чому не виїжджаєте? Він відповів, що має багато хорошого будівельного інструменту і не хоче аби мародери покрали. Я на нього трохи накричав і змусив виїхати того ж ранку», - каже Віктор Мунько.

За його словами, найгірше до здорового ґлузду прислухалися старші люди. Вони відмовлялися евакуйовуватися тому що не мали транспорту і не вірили, що зовсім незнайомі люди зможуть допомогти.    

У підвалі сусіди познайомилися та подружилися

Перший снаряд прилетів в Ірпінь 4 березня.

Віктор Мунько згадує, що вибух пролунав неподалік його будинку. То ж він швиденько пішов до підвалу. Ще побачив дим між будинками.

«І тут раптом пролунав потужний вибух. Я озирнувся і побачив, що влучило у сусідній житловий будинок. У нашому підвалі вже було багато людей. Ми знов молилися. Наш будинок трусився від вибухів, але стояв. А 5 березня почали стріляти по наших будинках», - згадує він.

Чоловік вирішив, що таки настав час і йому виїхати з небезпечного району. Допомогли йому в цьому сусіди, з якими він за час бомбардування подружився. Хоча до того хіба що віталися.

«За кілька годин ті, хто залишилися, написали нам, що як тільки ми виїхали, у двір нашого будинку заїхало БМД з окупантами. Вони зламали ворота і заїхали на нашу територію», - говорить Віктор Мунько.

Тепер цей будинок перебуває на лінії вогню.

Ще декому з мешканців вдалося вибратися під час «зелених коридорів». Проте зараз у місті перебуває ще багато цивільних осіб.

Зараз пастор Віктор Мунько перебуває у Львові та займається волонтерством. А також має намір з дня на день повернутися до Ірпеня. Адже частина міста контролюється українськими збройними силами. І у цій частині залишилися старенькі та немічні, які потребують допомоги. То ж чоловік вважає, що зможе долучитися до догляду за ними.

«Я не боюся вибухів. В минулому я працював у пожежній охороні, то ж я загартований до цього. Всі мої думки – в Ірпені. Я сплю і мені сниться Ірпінь. Я повернусь», - каже він.

І повезе з собою роздруковані вірші з Біблії про спасіння та Божий захист. Тому що там це попросили.

Пастор Віктор Мунько зауважив, що за всі роки свого християнського життя не молився стільки, скільки молився за ті дев’ять днів обстрілів Ірпеня.

Читайте також у «Вголосі» історію переселенки з Ірпеня, яка забрала з собою з окупованого міста прапор України.

ІА "Вголос": НОВИНИ