Та нічого особливого… Музей цікавий, Галицьких німців називається. Правда нам пощастило побачити його у стані капітального ремонту. Зате ми поспілкувалися з його засновником, що виявився вельми цікавою людиною з глибоко вкоріненим ентузіазмом (ремонт пан Євген робить сам і речі для музею, які приносять люди, реставрує також сам). Невдовзі з-під рук майстра вийде його творіння – ціла німецька садиба (як Шевченківський гай, тільки менший, з одним будиночком, млином і садом навколо). Туди і німці в гості приїжджатимуть. Гарно, хіба ні?
Але це ще не найцікавіше! З того села потрібно назад потрапити до Дрогобича. Автобус ходить у визначений час. Від будинку-музею до самого села дійти треба хвилин 15, а залишилось 10. Дорога через поле попри кладовище. Коротше кажучи, бігли ми швидко і даремно. Транспорт вирішив запізнитись на зустріч. Тому півдороги пішки. І ось виринає наш «лімузин». Оце щастя! Ми туди, а там… Ось де треба народні пісні збирати! Тут жодного радіо не потрібно. Всю дорогу нас розважали народним співом пасажири автобуса, щиро і від душі. А головне дуууже голосно.
Отже, повернулись у місто. Що далі? Додому їхати? Так не піде. Мандруймо далі. Наступний пункт призначення – Нагуєвичі. Село, де народився Іван Франко. Що там? Музей, садиба і симпатичний ліс-парк (чи може гай…), а ще тиша, спокій і гарний вид зверху. Там при бажанні і взявши з собою харчі, можна пікнік влаштувати. Багато людей так і роблять. Але ми вирішили просто насолодитися лісовою тишею: бились зі стежки і бігали в пошуках виходу між кущами. Чудовий варіант занять фізкультурою!
Тільки от з добиранням назад знову вийшло не дуже… Своїм ходом – то не на машині. Тому доводиться під автобус підлаштовуватись. А він зжалитись і приїхати вчасно (як в розкладі написано) не хоче. Тому сидимо на травичці біля дороги. Танець викликання транспорту теж не допоміг, тому півгодини чекання нас не минули.
І що, думаєте це кінець? Зовсім ні! Звичайно, за один день все не об’їздиш, проте до Трускавця ми все ж добрались. Що можна робити у місті курортників-відпочивальників? Хм… Те саме, що й всі. А саме відпочивати. Водички з бювету попити, по парку погуляти, подивитись на кольорових білочок, горішків поїсти (куплених, не білчиних). Заклики відвідати концерт дешевої російської попси серйозно не сприймайте – не мордуйте свої вуха.
Отже, попили водички, подивились (а може й сфотографувались) на павичів та інше бідолашне щастя природи і додому. Остання маршрутка до Львова о 20:30, а перед тим ще о 19:00. Потрапити не просто, місто ж курортне, навали відпочивальників їдуть до Львова, щоб звідти податись вже додому (не забувають при цьому скаржитись, як тут усе погано). Тому приходьте завчасно.
Прочекавши поки всі прийдуть, всядуться та смачно поскандалять (півтори години загалом), ми врешті-решт поїхали. Ще якісь півтори години, і наші ноги на автопілоті сунуть додому. Трохи втомлені, але задоволені.
Ось такі приколи весело прострибаного дня. Деколи варто згадувати про ті чудові речі, які тебе оточують, і навідувати їх. Вони радо вас зустрінуть.
ІА "Вголос": НОВИНИ