Добре володіючи мовами ігбо та йоруба, англійською і українською він не бачив жодної потреби вчити російську мову – як мову сусідньої щодо України держави. І це було логічним рішенням, адже, погодьтеся, якщо ви збираєтеся їхати на навчання, наприклад, до Німеччини, то вчити ще французьку мову видається зайвим.
Однак, виявилося, що і за тисячу кілометрів від російського кордону, в патріотичному українському місті Львові, без знання російської ніяк не обійтися. Коли мій знайомий африканець запитував чистою українською мовою перехожих на вулиці як пройти до потрібної вулиці чи корпусу університету – практично всі львів’яни йому відповідали… російською, чомусь вважаючи, що йому так буде зрозуміліше. Але якщо ваша рідна мова йоруба, і навіть якщо ви чудово вивчили українську – лінгвістична спорідненість слов’янських мов, відчувається дуже слабо. У результаті, моєму другові, на величезний подив перехожих, доводилося просити відповідати йому саме українською мовою, що чомусь ну ніяк вкладалося у головах львів’ян та гостей міста. Адже, коли ви бачите темношкірого африканця в Україні, то безумовно звернетеся найімовірніше російською мовою, вважаючи, що української він знати апріорі не може.
Це є ще одним прикладом малоросійськості та комплексу неповноцінності українців, які у розмові з іноземцем, за давньою радянською традицією, вважають російську мовою міжнаціонального спілкування. Хоча, якщо об’єктивно проаналізувати ситуацію на міжнародній арені, то кому потрібна сьогодні російська мова в Африці чи в арабських країнах, не кажучи вже про Європу? Давно минули часи, коли Москва фінансувала і озброювала банди африканських найманців у погоні за встановленням примарного комунізму в усіх регіонах планети. Тож тепер для цих країн Росія виглядає типовою державою третього світу, мова якої нікому не потрібна з огляду на її мізерний економічний та політичний вплив поза межами СНД. Однак підсвідомий комплекс меншовартості та залишки радянської міфології про вплив СРСР в Африці змушує навіть затятого українського націоналіста переходити на російську у спілкуванні з іноземцем, адже побутує міф, що «так їм зрозуміліше». У результаті, виходить що іноземцеві для проживання в Україні потрібно вчити дві мови – і українську, і російську, бо без останньої виявляється ніяк не обійтися. Або вчити лише російську – у цій країні з вами і так усі розмовлятимуть російською.
Російська мова міцно пустила свої корені навіть в традиційно українській Галичині. Багато навчальної літератури, інтернет-контенту, фільмів та музики, які виконують роль культурного мейнстріму серед галицької молоді, подаються глядачам та слухачам переважно російською. Тож мій африканський друг ніяк не міг збагнути: чому мова, яка має близько 30-35 мільйонів носіїв не може самостійно бути гідним засобом комунікації українців з іноземцями?
Проте за кілька років перебування у Львові та співжиття з галицькою молоддю у львівських гуртожитках, мій знайомий нігерієць навчився розуміти російську. А щодо української, то йому довелося навіть дати урок «солов’їної» самим українцям.
Якось моєму темношкірому другові довелося спілкуватися з мешканцями Луганщини, які, прибувши на проживання до міста Лева, як виявилося, не розуміють української і віддають перевагу у спілкуванні російській. Але оскільки російську він розумів на той час дуже погано, і відповідав їм лише українською, довелося цим затятим русофілам українського походження і громадянства, спілкуватися з нігерійцем українською мовою, чим вони були неабияк стурбовані. У результаті склалася парадоксальна ситуація: африканець просить громадян та уродженців України спілкуватися з ним українською мовою, бездоганно нею володіючи, а «українці» ламаним суржиком намагаються відтворити у пам’яті українські слова. Це був апогей демонстрації віковічного гноблення та денаціоналізації українців. Заповітна мрія всіх українських колонізаторів збулася – рідної мови українців вчив нігерієць. Як стверджували самі луганчани, для них було культурним шоком, що африканець володів українською мовою краще за них. З цього моменту в них почала пробуджуватися національна свідомість та гідність, і вони почали усвідомлювати себе українцями.
Деколи, щоб зрозуміти хто ти, треба побачити себе збоку, з абсолютно іншого, віддаленого аспекту. Можливо, тоді африканці нагадають усім українським адептам «русского мира» про їхню національну ідентичність. Ситуація, коли африканець розмовляє українською, а українці нею не вміють розмовляти є критичною перехідною точкою в історії нації. Точкою, яка веде або до початку національного піднесення та відродження, або до зникнення національної ідентичності й розчинення її лінгвістичних носіїв серед більш стійких націй.
Нова українська влада, більшість представників якої є російськомовними у побутовому середовищі, не приділяє належної уваги збільшенню присутності української мови в кінематографі, шоу-бізнесі, розважальній сфері. Сьогодні тисячі російськомовних українців героїчно виконують бойові завдання у зоні АТО, тому білінгвізм став вважатися позитивним явищем, який до того ж наочно руйнує постулати російської пропаганди про дискримінацію російської мови в Україні. Тому питання розвитку мови титульної нації сьогодні виключено з державних пріоритетів та поставлено на самотік.
Очевидно, що проблема захисту української мови тепер є завданням не держави й бюрократичних інституцій, а лягає на плечі народу та патріотичних активістів. Однак тепер будити українців з дрімучого національного сну взялися навіть африканці, і, як свідчить практика, роблять це досить ефективно.
Валерій Майданюк, політолог, спеціально для «Вголосу»
ІА "Вголос": НОВИНИ