Союзну раду у справах релігій К. Харчев очолив у 1984 р. Оговтавшись на новій посаді, він прийшов до висновку, що в радянській імперії (СРСР) не спостерігається зниження релігійності, скоріше – навпаки (в ряде регионов есть и рост числа верующих.., религиозная обрядность растет в Украине). Заодно усвідомив дискримінаційний (на скільки це можливо – авт.) характер чинного законодавства про культи…
Хоча, таку дискримінацію він трактував по-своєму, з позиції, так би мовити, партійної (ідеологічної), а не людяної, духовної, а тим більше – Божої. У підсумку чиновник від релігії прийшов до висновку, що «священики часто нічим не зв’язані зі своєю парафією, вони родом з інших місць, часто навіть іншої національності. Прибував такий один раз на тиждень у парафію на автомобілі, відслужить літургію – і був такий, знати нічого більше не хоче.
Багатьом це навіть подобається, адже вони ні за що не відповідають: ні за фінанси, ні за ремонт храму. Уповноважений при видачі ліцензії попереджує: «Отримуй свої 350 крб. і щоб ні в що інше не встрявав!» Що твориться у громаді, ні священик, ні уповноважений, ні партія (комуністична – авт.) не знають. … 70 відсотків віруючих є православними, це не жарт. І їх нікуди не подінеш, якось потрібно з ними працювати і на них впливати». А далі резюме: «Сьогодні основне завдання – реальний контроль партією церкви» (Володимир Пащенко).
Звичайно, у даному висловлюванні маємо дещо згущені фарби справжньої ситуації на місцях. До того ж, такі обмежувальні обставини спричинило саме партійно-радянське керівництво, його численні постанови, інструкції, рекомендації щодо духовної праці та служби священнослужителів. Тим більше, ставлення до останніх (їх висвячення, призначення на посаду, переведення, усунення – все це перебувало під постійним контролем апарату уповноваженого ради у справах релігій відповідної області. Отже, і партії влади. Скажімо, 13 червня 1986 р. саме від цієї державної структури керівникові Львівсько-Тернопільської єпархії РПЦ митрополиту Никодиму (Руснаку) адресувався відповідний лист. У ньому, зокрема, йшлося (чомусь російською мовою – авт.): «Аппарат уполномоченного Совета по делам религий при Совете Министров Украинской ССР по Львовской области сообщает, что вопрос о регистрации священника Гнидца О. И. на приход в с. Муроване Пустомытовского района будет рассматриваться 25 августа 1986 г. в 11 часов, в связи с чем Вы приглашаетесь для участия в рассмотрении этого вопроса».
Зрозуміло, що архієрей в цій події відігравав пасивну роль, тобто скоріше – був присутній, аніж її учасник. Добре, що хоч таке повідомлення надсилалося заздалегідь. Тому напередодні могли бути певні перемовини, узгодження, може, й своєрідні домовленості, торги. Але, думається, що остаточне рішення про призначення священика на відповідну посаду приймалося заздалегідь із всіма зацікавленими державними, а значить і партійними органами. Тим більше, що все відбувалося саме в приміщенні державної структури.
Те ж саме стосувалося вступу абітурієнтів та процесу їх навчання в духовних семінаріях та академіях РПЦ. Ще на шляху до завітної мети майбутнім семінаристам доводилося долати значні труднощі з боку органів державної та партійної влади, результатом яких був не допуск бажаючих до вступних іспитів, або ж їх провал на них. Результат один – слухачами духовних закладів ставали одиниці.
Наприклад, із Буського району в 1986-му поступав один абітурієнт, який і був зарахований у семінарію. Із Самбірського – 1986-го поступало 3, стали слухачами 2, наступного року – відповідно 2 і 1. Із Бродівського – поступила лише одна заява абітурієнта, який залишився поза семінарією. Із Городоцького – тоді ж подали документи в семінарію 3, а поступив 1. На Дрогобиччині упродовж останніх семи років поступало в духовну семінарію 28 осіб. Чотири з них зробили це повторно (!) (Губич І. Н., Іванович Я. В., Мандзюк Ф. Ф., Марунчак В. І.). Ніхто з них знову не поступив.
Звернув увагу на цю особливість і апарат уповноваженого. Звідси – додаткові дані про чотирьох абітурієнтів – Губич Н. І. 1982-го влаштувався псаломщиком у Чернігівській єпархії, а рахується мешканцем с. Довге. Іванович Я. В., 1960 р. н., мешкає в с. Уріж, працює у Бориславському лісництві. Мандзюк Ф. Ф. – мешканець с. Брониця, столяр Львівського спецремонту. Марунчак В. І. числиться в с. Рихтичі Дрогобицького району, служить дияконом у Курському соборі. Із Мостиського району 1986-го надійшла 1 заява, а наступного – 3. Однак, жодний абітурієнт теж не став слухачем духовної семінарії.
Про постійне відстеження навчання у духовних закладах вихідців із області з боку апарату ради уповноваженого у справах релігій свідчить, приміром, наступний документ. 11 червня 1986 р. із Львівщини адресувався лист-запит до аналогічної структури в Ленінградській області. «В связи с возникшей необходимостью, – йшлося в тексті, – просим срочно сообщить причину отчисления из Ленинградской духовной семинарии в феврале 1986 г. гр. Шарко Ивана Андреевича, 1957 г. р. (поступил в ЛДС 1984 г.), а также другие характеризующие его данные».
Аналогічні матеріали в адрес згаданої структури Львівщини надходили із інших регіонів СРСР. Скажімо, 4 лютого 1986 р. сюди прийшов запит. «Прошу дать характеристику гр. Семенко Игоря Васильевича, уроженца с. Струтин Золочевского района Львовской области, рожденного 31 января 1962 г. В 1985 г. гр. Семенко И. В. после окончания Ленинградской духовной семинарии был направлен в сане диакона в Львовскую епархию. Из-за неимения мест просит перевод в Пермскую епархию». Через місяць часу, а саме – 3 березня п. р. у відповіді йшлося: «В отношении гр. Семенко И. В. местные органы власти компроментирующими материалами не располагают».
Цікаво, що подібний лист-запит ще раз надійшов із Пермської області. «Убедительно прошу выслать характеризующие материалы на гр. Каинского Степана Степановича, 1962 г. р., уроженца г. Жидачова. С 1983 г. по январь 1985 г. он работал водителем тягачей в Стрыйском хозрасчетном строительно-монтажном управлении (СМУ). Каинский С. С. обратился в управление Пермьской и Соликамской епархии о его рукоположении в сан священника».
Працівники апарату з’ясували відповідні дані про сім’ю та родину запитуваного. Сам він навчався у середній школі № 3, закінчив професійно-технічне училище № 81 (фах – тракторист). Працював у Стрийському лісгоспі. Його батько – працював пічником на Жидачівському картонно-паперовому комбінаті. На роботі характеризувався позитивно (хоча повідомив, що син служить в армії (?) – авт.). Мати – санітарка в лікарні. Сестра працює нянею у дитячому садку № 3. Дружина виїхала у Пермську область. І все ж 6 серпня 1986 р. на Пермщину відправлена відповідь: «При этом сообщаем, что компроментирующими материалами в отношении Каинского Степана Степановича, 1962 г. р., уроженца г. Жидачова Львовской области, аппарат уполномоченного не располагает».
Отримував обласний апарат уповноваженого відомості про прибуття священиків, передусім вихідців із даної місцевості, на період відпустки чи з інших побутово-сімейних або родинних причин. За такими духовними особами встановлювалося негласне стеження або навіть робилися спроби з метою певних провокацій, намовлень тощо. Процитуємо текст листа уповноваженому ради у справах релігій в Архангельській області. «4 августа 1986 г., находясь в отпуске у родных в с. Ясиночка Турковского района, гр. Сенюга Дмитрий Алексеевич, служитель культа в г. Котлас Архангельской области совершил мелкое хулиганство по отношению к гр. Липич П. Д. При этом он допустил антисоветские высказывания. За хулиганские действия народный суд Турковского района привлек Сенюгу Д. А. к административной ответственности в соответствии со ст. 173 Кодекса УССР об административных правонарушениях (копия прилагается). Считаем, что такими действиями гр. Сенюга Д. А. скомпроментировал себя, показал политическую незрелость, после чего не может пользоваться нашим доверием. На этом основании просим рассмотреть вопрос о снятии его, как служителя культа, с государственной регистрации».
У тексті постанови суду йдеться, що правопорушник Сенюга Д. О. 4 серпня 1986 р. біля 9 год. на полі колгоспу ім. Маяковського Турківського району у присутності людей висловлювався нецензурними словами в адрес Липич П. Д. На зауваження не реагував. …Визнав свою провину і пояснив, що знаходився у збудженому стані. До слова, про «антисоветские высказывания» немає жодної згадки.
12 вересня у виконком Турківської районної Ради поступила звістка, що союзна рада у справах релігій та уповноважений ради по Архангельській області отримали повідомлення про вчинення правопорушення служителем культу Сенюгою Д. О. з вимогою зняти його як священика з державної реєстрації.
Матеріал підготовлений за даними Державного архіву Львівської області (ДАЛО). –Ф. Р-1332. –Оп. 3. –Спр. 433. –Арк. 59, 67, 110, 122; –Спр. 436. –Арк. 6, 7; –Спр. 438. –Арк. 79; –Спр. 432. –Арк. 39, 40, 97, 98, 99, 121, 122, 123.
Юрій Боруцький
ІА "Вголос": НОВИНИ